Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Та прийде день, чи в серпні, а чи в січні, — Сяйне помісна церква серед нас”. · 9 З блокнота письменника · с. 9сторінка оригіналу ↗

Дмитро ПАВЛИЧКО До Варфоломія І

Слово Просвіти, №43 за 2018 рік

Моя мати народилася на початку минулого віку, тож окрім дитинства та дореволюційних років ранньої юності, іншого часу, ніж радянський, з пережитими нею голодними повоєнними роками і після громадянської, і після Другої світової, — вона не знала. Але вершиною радянського часу в її свідомості завжди був 33-й... “Війна — то таке страхіття, що не доведи Господи. Але голод... Не дай Боже нікому зазнати...”, — цю материну фразу я зняв на плівку. Тоді ж повністю відзняв материну розповідь і про ту жінку, яка занапастила своїх дітей. Мати призвичаїлася до моєї відеокамери, бо я майже годину мучив її “кінорозмовою”. Тепер, переглядаючи той збережений кіноматеріал, відчуваю, як насправді було важко матері з її реальними спогадами. Нема ліку, вкотре вона ділилася зі мною тим нібито призабутим болем, але цього разу долучилася відеокамера, і мати розуміла ймовірність участі сторонніх людей. Розуміла, що через екран її розповідь виходила за межі нашого села, де правда завжди була правдою, хоч як би її лукаві люди спотворювали. Мати знала: хто свідомо чинив голодомор, той свідомо уникав правди. У нашому селі всі знали всіх виконавців голодомору. Активних і пасивних. Головною рушійною силою, яка виморила наше село, все-таки були чужі, приїжджі, але тодішня місцева влада змушена була їм активно допомагати. Сільських (місцевих) виконавців було не так-то й багато порівняно з їхніми численними сільськими жертвами. Нікому в нашому селі, — ні нащадку жертви, ні нащадку ката, — не спадало на думку сумніватися у жахливих цвинтарних реаліях, де на сотні безіменних могил — один великий хрест. На той дубовий хрест, село спромоглося аж при німцях. Два роки він стояв спокійно. У сорок третьому, коли повернулися визволителі, райком зобов’язав сільраду негайно спиляти хреста. І хресту безбожно втяли основу, під самий окоренок. Проте витягти з цвинтаря скалічене дубове тіло хреста ніхто не наважився. Я того хреста пам’ятаю у вкороченому варіанті. Непропорційному. Гігантський розмах важкої хрестової поперечки на вкороченому тесаному стовпі дуже нагадував фігуру скаліченого фронтовика — безногі доживали віка і в нашому селі. Мати мені якось видала секрет: по війні кілька чоловіків, що повернулися з фронту, серед яких був і мій батько, насмілилися вночі того хреста підняти. І потайки знову вкопали його там, де він стояв. На той час уже там, над безіменними могилами, дуже вгору піднявся густий дикий бузок, тому районне начальство, що вряди-годи навідувалося в село, з дороги не могло побачити вкорочену фігуру великого хреста. Нащадки місцевих виконавців голодомору завжди терпляче мовчали, бо не могли всю цю жахливу правду, як у нас кажуть, нічим об’їхати. Вони теж бодай раз на рік сходилися чи з’їжджалися до покійної рідні на наш сільський цвинтар, де один великий, хоч і понівечений хрест, може, й муляв їм очі, але все-таки стояв над сотнями безіменних могил і символізував усім нам один і той самий моральний вимір: сусіди були приречені жити так, як їх розмежувало радянське життя. Але всі достеменно знали, що те розмежування відбулося з чужої волі. Батьки розповідали дітям, а ті — своїм дітям про те, як район несамовито витрушував з кожної хати останній хліб. А на район — так само чинився диктат області. І весь той смертельний терор наполегливо організовували в тодішній столиці. У далекому від нас Харкові. Звідти ланцюг геноциду окутав всю Україну. І всі розуміли, що ланцюг той — історичне творіння Кремля. Ніхто втому не сумнівався, хоч усі боялися про це не тільки говорити, а й думати. У цій ланцюговій історії для матері видимою була лише та частина, що конкретно стосувалася нашого села. Тож, що вона сама тоді бачила, те пам’ятала... Доки жила — не забувала і про всіх конкретних виконавців. Сільських. Разом із чужими чекістами вони ретельно витрушували хліб з кожної хати. З кожної, окрім своєї. Мали право свою хату обминути. Це була їм плата за чорну роботу. Їхніми руками здійснювався геноцид. Під дулом чекістського карабіна вони не відмовилися виконати історичну місію — виморили селянську Україну. Нелюдська екзекуція як технологія московського геноциду занапастила всю Україну. Спустошила чутливу душу нації, бо розтоптала віковічну українську мораль: щоб вижити, сусід ставав смертельним ворогом найближчому сусіду. Трагедія 33-го як масштабна насильницька операція, — а по суті, це була війна, — спричинила довготривалу ланцюгову реакцію морального розпаду суспільства. І уникнути моральної деградації вже не могли навіть віддалені від 33-го всі наступні радянські покоління. Ця важка правда практично зачепила кожного українця, знає він те чи ні. Історія нашого села — типова. Але для матері ця історія надто конкретна: наша... І для мене — теж. Велебний отче наш, Варфоломію, Святого православія слуго, Послухав я тебе і розумію Шляхетність серця й розуму твого. Але ти знаєш добре: московити, Одягнені у митри золоті, Прийшли до нас не Богові служити, А розпинати волю на хресті. Прийшли навчати нас царям коритись, Прийняти рабства світову печаль, В тайзі перед Європою закритись І рідну мову посадить на паль. Ця попівня напасницька і дика Не знає честі й Господа не зна, Бо їхній бог — імперії владика, Ненаситенний кров’ю Сатана. Уклін тобі, бо ти людина сміла, У Києві моливсь не за Москву. Але молитва потребує діла, А діло буде тут, де я живу. Ти повернувся, отче, до Стамбула, Пішли дощі, на землю впала грузь. А попівня московська вмить забула Твою молитву за Вкраїну-Русь. Ці люди завжди будуть проти й анти Держави Української — вони — У фільм “Українська ніч 33-го” жодної синхронної розповіді матері я тоді не взяв. Жоден кадр нікуди не пішов... Моя душа неспроможна була так легко переступити той уявний моральний поріг, який у нашому селі завжди всі намагалися делікатно оминути. Мати померла 1995-го... Я почасти переглядав відзнятий з її участю кіноматеріал. І картав себе за кінематографічну необачність: у материній душі про 33- й жили такі факти, яких у жодних інших джерелах я не знаходив. І водночас — докоряв собі жорстоко. За синівську зухвалість. Прагнув витягти на екран материні спогади як узагальнений досвід покоління, яке настраждалося так, що ніякими фільмами про це не розкажеш, ніякими книгами не опишеш... Більшовики (їхні московські та місцеві спадкоємці) й досі впевнено вірять, що світ їм простить історичний злочин… І нікому з усіх тих численних спадкоємців ніколи не доведеться навіть каятися. А на запізніле каяття і далі, як і раніше, знову й знову будуть приречені лише численні спадкоємці жертв... І мучитимуться своїми виснажливими знаннями про 33-й лише ті з них, хто глибоко усвідомив Українську правду, але так і не переконав світ, що для міжнародно- У чорних рясах чорні окупанти Вишневої моєї сторони. Та прийде день, чи в серпні, а чи в січні, — Сяйне помісна церква серед нас, Хоч ми не канонічні, але вічні, — Поможе нам неканонічний Спас! 30.VII.2008 Київ го трибуналу давно настав час на справедливий вирок. Яка формула Української правди? Понад 25 років живе екранним життям “Українська ніч 33-го” — “наше запізніле покаяння”. У цьому фільмі я свідомо наголошував: “Невже ми, кожен окремо і всі разом, як єдиний народ, безжалісно понівечений, як жоден народ у світі, все це забули і простили? Невже ніколи і ніхто так і не спитає: чому над цим народом чужинці так довго і так жорстоко глумилися? Український геноцид — найбільший злочин віку. Нема в історії людства подібного факту, щоб так довго замовчувався. Що ж то був за режим і яку він мав незбагненну силу, щоб так скувати страхом народ! Може, дасть відповідь міжнародний трибунал?” Поки нема остаточної відповіді... А мусить колись таки бути. Мусить. Для міжнародного трибуналу я додам і свій останній доказ — спогад моєї покійної матері як мою післямову до “Української ночі 33-го”. Слава Богу, я зберіг на плівці материну розповідь. Подам її у контексті історичного часу як головну для мене сюжетну лінію. Аби вивільнити нарешті свою пам’ять… Плете незримі та міцні тенета, Лякає мстою “праведна” рука. Якби він міг, спалив би Філарета, Великого, як Гус, єретика. Йде патріарх — і хочеться волати: З мечем іде розкольник-паладин! Ми ж православні всі (чи уніати, Чи філаретівці — то дух один)! Та, мабуть, ми таки не християни, Бо як же так — імперії зреклись, І… розкололи царство осіянне, Що Третім Римом звалося колись! Йде патріарх! Собори, в дзвони вдарте! Хахли, здіймайте вище корогов! Християнин кремлівський — то не жарти, Палає в ньому “візантійська” кров. Він прагне перемоги, а не згоди, — Хай Рим згорить, задушиться в золі, Бо мусять поклонятись всі народи Освяченому богові в Кремлі! Він молиться за те, щоб знов окови Скрутили наш державний гордий дух, Він молиться за смерть моєї мови, Кує на неї із хреста ланцюг! Всьо харашо, до самих до окраїн… (Співати хоче, та уста звело)… Додому повертається, мов Каїн, Що все зробив, як велено було. 9.VIII.2009, Гущанки Кадри з авторського документального фільму “Українська ніч 33-го” Від редакції. Ці вірші Д. В. Павличка можна знайти у третьому томі повного зібрання творів поета, виданого видавництвом “Основи” десять років тому. Сьогоднішнє прочитання цих творів уяскравлює провидницьке бачення Поетом нинішніх подій у духовному просторі українського православ’я.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин