“Головне — захистити наші культурні цінності й позбутися малоросійства”. · 3 Український шлях · с. 3сторінка оригіналу ↗
Професор Степан ВОВКАНИЧ: «Слухаймо мудрих, людей і нації! Будьмо вірні Україні»!
Слово Просвіти, №43 за 2018 рік
Закінчення. Початок на стор. 1
— Може, приклад Ізраїлю не зовсім підходить до українських реалій? — Ви ще скажіть, що анексію Гітлером Австрії не повторив Путін у Криму. Навіть дуже підходить. Зрозуміло, що українцям давній Київ не треба відстоювати перед нахабно-цинічним натиском охрещених киянами московитів, як це чинять євреї щодо Єрусалима. Адже в літописах надто чітко визнано Київ батьком усіх городів руських ще задовго до фіксації в манускриптах назви поселення на болотах біля річки — Москва. Але статус рідної мови як єдинодержавної — необхідно; автокефалію Київської єдиної Помісної Церкви — потрібно; Державний Герб Тризуб — знак рівноапостольного князя Володимира Великого — теж слід захищати. Звичайно, навряд чи українцям нині варто переназватися на русичів чи русинів, як вони називалися (чи їх називали) в світі до викрадення московитами (теперішніми псевдоросіянами) їхнього, а отже, нашого з вами імені. Але боротьба українців із малоросійством, провінційністю, синдромом партикулярної культури, що їм втулили злодійкуваті “творці” універсалістичної імперсько-панівної культури — росіяни — це велика ділянка майбутніх науково-методологічних досліджень нації, якщо вона хоче, аби москалі залишили в спокої і мирі багатогранність її ідентифікації. На це, поряд із подоланням кочубейства, був сфокусований геній вченого з Харкова, меморіальну дошку якого на очах всієї України кувалдою розбили сучасні кернеси і добкіни. — Про що йдеться? Якщо можна — детальніше, зокрема щодо новел партикуляристичної і універсалістичної культур. — Це не новели, як і те, що Росія — це не тільки не Україна. Назва Росії — це навіть не легітимна назва національної держави етносу, що нині силкується возвести її в ранг світових, повернути кримську землю українців у імперське і церковне нібито лоно Москви. Надання Україні Томосу відкрило прихований Москвою факт: Російська Православна Церква не є матірною для Київської. Такою є Константинопольська. Так само, як ґенеза “росіяни”, “русскіє” не має нічого спільного з Руссю. Як зазначають російські історики, якщо старанно пошкребти будь-якого росіянина, то обов’язково виявимо татарина. Якщо коротко, то насправді назва Росія породжена синергією німецького іберменшенського проекту, який реалізувала наскрізь просякнута німецьким духом і менталітетом царська шовіністично-імперська верхівка як великоруський на базі монголо-татарського низового субстрату під польовим командуванням київської (руської) духовно-інтелектуальної еліти, персонал якої переважно вірно служив, швидко вислужувався до домінантного на середньому, а іноді — й на вищому рівні управління. Часто мобілізовані русини, що добровільно і швидко ставали малоросами, робили це щиро і зі сподіваннями, що московити, якнайшвидше ставши європейцями і носіями русинської, тобто української, культури, мови тощо, у такий спосіб урятують “святую Русь”. Ця ілюзія надихнула і вірного служаку Прокоповича навіть порадити Петру І назватися імператором “всея Велікой, Малой і Белой Росії”. Запопадливий малорос високого церковного сану допоміг сформувати не тільки світський концепт “триєдиної Русі”, яким користувалися і більшовики, а нині втулюють українцям, білорусам (і не лише їм) пропагандисти “русского міра”. Його лепта в тому, що імперія по-братньому прищепила їм комплекс неповноцінності. І нині наші сябри в парламенті говорять по-російському, вдома соромляться своєї рідної мови. Його вина і втому, що надання Томосу розглядають на рівні нацбезпеки Росії. Це наслідкові прояви того, що за допомогою українців творили універсалістичну імперсько-амбітну культуру московітів. Водночас Київ щодалі прирікав себе на партикуляристичну — з усіма нинішніми результативно-наслідковими реаліями. Українська мова ставала і стала неофіційною, недержавною, а отже, другорядною. Культура — провінційною, регіональною, а відтак нібито ексклюзивно-селянською. Її навіть намагалися подати як маргінальну, недорозвинену, базарну, щобільше — заперечити взагалі. Жодного малоросійського “языка нет, не было и быть не может!”. Битва ж за білоруську, українську ідентичність, за усунення зросійщення і в миру, і в церкві — ще попереду! Провокації Москви з приводу надання Томосу — це нова епопея насаджування ідеологеми “триєдиності Руси”. — А тоді далі, як кажуть, пішла і покотилася знайома тотальна русифікація. Російська мова ставала мовою завойованих народів, т. зв. міжнаціонального, а відтак — міжнародного спілкування. Українців почали звинувачувати у зрадництві, мазепинстві, націоналістичних посяганнях на досягнення універсалістичної культури; називати петлюрівцями, бандерівцями. Пішли в рух відомі метропольно-церковні антиукраїнські анафеми, відомі урядові циркуляри й укази. Почався наступ на українську мову, культуру, заборона друкувати книги українською тощо. “Гаваріть на общепонятном” стало престижно. — Партикуляризм дуже вигідний метрополії Москви, адже історично завжди уможливлював звинувачувати українців у первородних гріхах — самоідентифікації, самовизначеності, сепаратизмі, буржуазному націоналізмі. Кара малоросів за прагнення бути самостійними легко прикривалася їх буцімто обмеженістю — на противагу широкому погляду великоросів, їх “мирному желанию крепить великую дружбу между народами”. Хоча з буржуазією було сутужно, партикуляризму за генезою справді притаманне прагнення зберігати в недоторканності приватні права місцевих громад, територіальні цінності, природні особливості самозбереження, самозахисту, які можна подати як такі,
Степан Вовканич що, здавалося б, нібито правда суперечить загальнодержавній справі шовіністичних великоросів. Партикуляризм дуже стійкий і позбутися його поневоленим народам було не легше, а навіть і важче, аніж нині українцям вичавити із себе психологію раба. І хоч як загарбники знищували історичну пам’ять, нівелювали національність, “Слава Україні!” — зберігалося. За ці природні особливості загарбник завжди міг зачепитися і “шити” як вину невдячним, недалеким туземцям. Репресивні органи російських імперій завжди легко знаходили приводи звинуватити українців у відособленні, сепаратизмі, націоналізмі, у відсутності високої інтернаціоналістичної свідомості, любові до Кремля, до колгоспної праці тощо. До українців масово застосовували тяжкі покарання, які видавали за “перевиховання” не тільки відсталих, малосвідомих глибоких провінціалів, а й “злостних саботажников”. Їх не перевиховували, а “перевоспитывали” (корінь останнього — не “ховати”, тобто заслоняти від небезпек, а “пытка” — головний метод творення нової людини). І безадресного, як і сам Союз, “советского человека воспитывали” в Україні геноцидними голодоморами, засланням до Сибіру, розстрілами в Сандормоху, Биківні і т. ін. В опустілі хати, квартири заселяли завезених росіян. Як зізнався довгожитель Каганович, “подругому — нельзя было”. — Але чи за умов творення партикуляристичної культури і імперського тотального мілітаризму достатньо цих чинників, аби вирватися уярмленим народам із духовної тюрми? — Ви слушно запитуєте. Партикуляризм має певні обмеження. Часто його дійові особи зі свого вікна бачать лише стіну сусіда чи його грушу, яка надто наблизилася, як це було в “Кайдашевій сім’ї”. А світоглядно потрібно піднятися до пан-українських проектів. Це під силу духовноінтелектуальним лідерам народу, творцям і носіям загальнонаціональних ідей. Власне, шлях національної Ідеї пронизує всю історію України, її культури, творчість геніїв — наскрізь. Нація не має права нині цим інтелектуальним здобутком предків легковажити. Попри розмаїття поглядів, дискусій і підходів до дефініцій Української Ідеї аж до її повного невизнання, не можна заперечити історичний процес її виникнення, становлення і поширення, який проліг — від Руси-України, демократичної Конституції Пилипа Орлика, Кирило-Мефодіївського соціального гасла “Україна без холопа і пана” через Міхновське усвідомлення України як національної самостійної держави, боротьбу УНР, її злуку з ЗУНР та визвольно-бойовий клич УПА “здобудеш або вмреш” за неї — до сьогоднішніх пошуків і розробки євроінтеграційної стратегії розвитку нашої країни в системі модерних світових держав і досягнень їх життєвих стандартів. І нині чи не щоденні втрати кращих синів України свідчать, що не зникла небезпека агресії сильніших, не канули в Лету ні їхня імперська хіть напасти та поневолити сусіда, ні великодержавний зухвалий мотив анексувати його землі, зробити решту світу беззахисним, безголосим, безсилим. При цьому цинічно нав’язують світові традиційну олжу щодо свого глобального миролюбства, утихомирювача запальних грузинів, українців, молдаван, інших поневолених народів, цивілізованого, мовляв, імплементатора в євразійський простір європейських цінностей. Водночас надання Українській Церкві автокефалії демонстративно розглядають як загрозу своїй нацбезпеці. — Чи російські (царська й особливо комуністична) імперії, поглибивши великоросійський шовінізм, не залишили нам у спадок синдром партикуляристичної культури? — Та він скрізь. Ми так звикли не любити чужі держави, що і свою ніяк не привчимося шанувати. Ми добре навчилися в колгоспі, на заводах красти, звик ли до блату у владі, що не можемо позбутися клептоманії, державної корупції, хабарництва, безвідповідальності за брехню народові. А візьмімо реформу влади. Вона в нас просунулася на місцевому рівні — творення об’єднаних територіальних громад, бюджетної децентралізації. Гроші пішли вниз, до громад. Це добре. Але реформа передбачала також створення урядової “вертикалі” — нового суспільного інституту референтів, який був відповідальний за дотримання загальнодержавної політики, за впровадження пан-українських проектів, екологію, прикордонну співпрацю тощо. Глухо, закон “Про референтів” не ухвалений. Що таке “референт”, назву якого запозичили у Франції, не знаємо; але її територія поділена відповідно на референтури. Польща має воєводства і воєводу. А що Україна — області, де чомусь (?) далі залишається — голова ОДА? Чому б області не назвати краями, а відповідальних за дотримання національної політики Президента в державі — крайовими? Регіоналізація стала панацеєю, на кшталт: сильні регіони — сильна Україна. Але геніальне регіональним не буває. Регіони сильні об’єднаною ідеєю національної держави, стратегічною загальноукраїнською ідеєю. У такій державі регіонали не створюють свою партію. У Німеччині немає Партії земель, і не твориться партія “Наш край”. А є загальнонімецькі національно-ідеологічні партії (християнські демократи, партія зелених іт. ін.). — Нині ми свідки кровопролиття на сході України не лише за Донбас, а й базові людиноцентричні європейські цінності: гідність, свободу, демократію, верховенство закону, толерантність. Українство незахищене ні від зовнішньої агресії сусіда, ні від внутрішнього рудимента т. з. радянської людини, її загарбницько-ординської психології, “дез” євразійського “русского міра”. Це збільшує ймовірність, що під час виборів Президента знову можемо наступити на знайомі граблі. — Звичайно. Українцям для захисту від нібито безадресної радянської людини, а насправді — від імперсько-шовіністичої ідеологеми, чітко заточеної на зросійщення поневолених народів, — вкрай потрібна націєцентричність, захисна духовно-інформаційна плівка від пропаганди російських масмедіа. Потрібен соціогуманістичний, тобто — двовалентний захист і людини, і нації. Їм треба боротися за соборну єдність і державну суб’єктність, суверенітет й ідентичність, за історичну та сьогоднішню правду, за український інформаційний (і не лише) простір, ресурси, активи, зрештою, за своє буття як вільного народу, за збереження тяглості його розвитку та інтеграцію у вільний світовий простір. За таких непростих умов трансформуються цінності, модернізується не лише економіка, ай нових смислів набувають знання, культура, національна свідомість, життя на “межі”, рольові функції в безперервності поступу, збереженні ідентичності, генеруванні нових ідей, аби вирватися з обіймів ведмідя та інтегруватися у вільний світ. Надання Томосу — вагомий чинник цих процесів. Його історичне значення виходить далеко за межі релігії. Воно, за словами чинного Президента, “з того ряду, що зміцнення армії; що захист мови; що боротьба за членство в Євросоюзі та НАТО”. Головне — захистити наші культурні цінності й позбутися малоросійства, зробити українську культуру багатоманітною, духовно-інтелектуально вишуканою, ексклюзивно-оригінальною, а отже, привабливою. Якщо перезавантаження міжнародних відносин колись відбудеться, то перезасновування системи можливе на соціогуманістичному, культурологічному постаменті. І українство з його стратегічними пріоритетами, культурними цінностями і демократичними принципами державотворення має шанс долучитися до його зведення цивілізованим світом.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
