«Просвіті» — 150! · “Волелюбна Україна ніколи не визнавала присутності на своїх землях будь!яких завойовників чи колонізаторів”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
«Просвіта» в контексті українських перманентних відроджень
Слово Просвіти, №43 за 2018 рік
Волелюбна Україна ніколи не визнавала присутності на своїх землях будь-яких завойовників чи колонізаторів, тому постійно чинила їм або збройний (Запорозька Січ, коліївщина, національно-визвольні змагання, ОУН-УПА), або культурно-просвітницький спротив (наприклад, “в’язні сумління”), переживала низку спонтанних конкретно-історичних перманентних відроджень, коли з чергової національної катастрофи поставала нова пасіонарна генерація, представлена переважно письменством, яке щоразу відновлювало національний космос. Вони відрізнялися від Ренесансу, що був органічною ланкою культурно-мистецького, світоглядного поступу Європи від середньовіччя до нової доби, утверджував логоцентричну модель універсального світосприйняття, титанічні креації людського духу. Натомість перманентні відродження часто позначалися пасеїстичною закомплексованістю, виражали спонтанний рух уперед переобтяжений нерозв’язаними вчорашніми проблемами, нереалізованими можливостями. Вимушена орієнтація на минувшину утривалювала традиції, тлумачилася як виправдний спосіб компенсації втрачених етапів національного буття, культурної, духовної й літературної екзистенції. Але щоразу виникала небезпека, аналогійна синдрому “жони Лотової”, яка, озирнувшись на покинуту батьківщину, перетворилася на соляний стовп. Шлях у майбутнє через осмислення часто трагічної й героїчної минувшини не повинен обмежуватися консервацією історичної пам’яті, міфом втраченого “золотого віку”, але спонукати до інтенсивних пошуків виходу з її лабіринту, що спостерігалося в практиці перейнятих антиколоніальним дискурсом балканських ілліристів, чеських будителів, польських провіденціалістів.
Юрій КОВАЛІВ, доктор філологічних наук, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка, Київ
Перманентні відродження в Україні, свавільно розірваній якщо не польськими, то московськими (російськими), австрійськими чи угорськими колонізаторами, як інтеґранти позахудожніх і художніх явищ, будучи загальнонаціональною категорією, найповніше характеризують своєрідність української дійсності, реалізовану в ненастанних “обудженнях” (Є. Маланюк) і “випростуваннях” (М. Грушевський), не зосередженої в одному постійному центрі, як у благополучному французькому чи англійському часопросторі, окреслюють хвилевий рух пасіонарного українства. Перше перманен-
А. Вахнянин тне відродження з ренесансними й бароковими ознаками простувало від трикутника “Львів-Краків-Острог” до Києва; друге, в якому домінувало народництво, з ознаками романтизму й реалізму, мало п’ять видозмін, що пересувалися зі сходу України, з Гетьманщини й Слобожанщини, на північ і захід (І. Котляревський та Харківська школа романтиків, Кирило-Мефодіївське братство, петербурзька українська колонія, Стара й Молода Громади, галицьке письменство, що спиралося на досвід Наддніпрянщини й “Руської трійці”). Згодом настануть інші відродження – третє (“Просвіта”), четверте (на межі ХІХ— ХХ ст., завершиться національною революцією й національно-визвольними змаганнями), п’яте (“Розстріляне Відродження”, “Празька школа”), шосте (ОУН- УПА), сьоме (МУР і Об’єднання українських письменників “Слово”), восьме (шістдесятництво й “в’язні сумління”), дев’яте, що триває й нині, за умов формально проголошеної незалежності України, потребує виходу з лабіринтів перманентних відроджень у широкий простір іманентного історичного буття. Друге відродження тісно пов’язане з культурно-просвітницьким рухом за звільнення від соціального й національного, власне колоніально-імперського гноблення, репрезентоване народництвом, переважно письменством, яке знайшло безальтернативну адекватну відповідь на суворий виклик історії, що вимагала від літератури підпорядкування позахудожнім інтересам, саможертовного служіння простолюду. І. Франко в “Одвертому листі до галицької української молодежі” обґрунтовував завдання творчої інтелігенції “витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляторську роботу інших націй, відки вона б не йшла, та при тім придатний на присвоєння собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких жодна нація і жодна хоч яка і як сильна держава не може стоятися”. Український письменник у ХІХ ст. перетворився на центральну фігуру в понівеченій національній культурі, навіть набував сакрального сенсу, адже Шевченків “Кобзар”, за спостереженням П. Куліша, ставили поряд зі Св. Письмом. Аналогійну ситуацію важко уявити з “Фаустом” Й.-В. Ґете або з романом “Червоне і чорне” Стендаля. Тому що ніхто з них, засвідчуючи власну унікальну геніальність, не став абсолютним виразником душі своїх народів. Формування націєцентричного дискурсу в Україні починалося з художньої книжки,
О. Партицький а не навпаки. Завдяки їй наш народ ступив на шлях самопізнання, самоідентифікації. Це дало підстави М. Грушевському вважати український рух упродовж тривалого часу “винятково літературним”. Український письменник, фокусуючи в собі життєві потреби колонізованого народу, вимушено виконував роль політика, науковця, соціолога, педагога, проповідника, економіста і т. ін. Він єдиний серед денаціоналізованої інтелігенції володів етногенетичним кодом нації — мовою, що завжди посідала “глядіть лиш, чи не перше місце” в народній самосвідомості (Панас Мирний), тому зазнавав переслідування режимом колонізатора.
Д. Танячкевич
Питання вибору мови для українського письменника завжди було принциповим, мало екзистенційний та онтологічний сенс. Недарма Російська імперія, вбачаючи в ній гарант національної ідентифікації українства, майже кожного десятиліття видавала репресивні укази, бо розуміла: доки українці розмовляють своєю мовою, вони неподоланні. Найодізнішими стали Валуєвський циркуляр (1863), що не мав юридичного повноваження, однак виконувався як закон, та Емський указ (1876). Штучно паралізоване “літературне життя ніби завмерло”, “настав великий interstiri- um” (І. Франко). Запанував одержавлений лінгвоцид, підкріплений цензурою, коли навіть заборонялися ключові слова: “запорожець”, “козак”, “рідний край” (І. Карпенко-Карий), досяг абсурдних масштабів. То була війна Російської імперії проти України, що не обов’язково буває зброй-
О. Барвінський ною, вона здатна підлаштовуватися під будь-які форми, спрямовані на послідовне нищення української інфраструктури, нівелювання не тільки апробованої віками культури, а й родової й історичної пам’яті, перетворення автохтонів на сировину своєї економіки й політики. У кожному разі варто враховувати фізично і морально неспівмірні дії безжального нападника (колонізатора), який намагається будь-що привласнити собі навколишній світ, та оборонця, змушеного протистояти агресорові, обстоювати вибір захисника на межі життя і смерті, без чого неможливий вихід у свободу. Захисник має священне право на рух спротиву. Українці опинилися перед вибором: або повністю нівелюватися, або — на свій страх і ризик — віднайтися в новій хвилі перманентного відродження. Народництво в небезпечному для метрополії українофільському варіанті було єдино можливим спротивом репресивному тиску Росій-
В. Барвінський
К. Устиянович ської імперії. Культурно-просвітницька робота часто зводилася до вимушеного “каганцювання”, адже в поруйнованому українському часопросторі треба було розпочинати свою діяльність майже з нуля. Ішлося про питання історичного сенсу, що переважило інші, як стверджував Б. Грінченко (Вільхівський). У цьому письменникові вбачали “непохитну залізну вдачу, велику силу духа, незломну віру в себе і в своє діло”, вважали “символом цілої епохи”, “лицарем обов’язку громадського”, який тоді, коли неприхильна до українства дійсність промовила “Fiat nox, — хай згине світ, хай буде тьма!”, відповів: “Ні”. Він
С. Качала своєю різногранною діяльністю підтвердив, що просвіта не обмежена крайовими, локальними питаннями, а зорієнтована на “присвоєння тих усіх здобутків, які здобула і нагромадила людська думка” (І. Франко). Народники були переконані в правильності обраного ними шляху, почувалися оптимістами, усвідомлювали, що вчасно “потрапили в течію (струю) живу, що відповідали й положенню нашого краю, й його майбутності і загальним вимогам європейського поступу” (“Листи В. Антоновича до Б. Познанського”). То було героїчне культурно-просвітницьке покоління пасіонаріїв, яке у, здавалось би, безвихідній ситуації, жертвуючи собою, власним талантом, не тільки прийняло виклики нівеляційної імперської дійсності, а дало їй адекватну відповідь, перебуваючи під нещадним тиском репресій, щоразу знаходило вихід або у вигляді Південно-Російського географічного товариства, або “корифеїв українського театру”. Одним із таких виходів, коли
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
