6 Спадщина · “Вона усвідомила, що бандура в її руках — · то виразник душі рідного народу”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Тернові ружі Галини Менкуш Штрихи до творчого портрета знаної бандуристки
Слово Просвіти, №43 за 2019 рік
Микола КАГАРЛИЦЬКИЙ, письменник, заслужений діяч мистецтв України У цьому пристрасному монолозі — її сутність. Хоч і багато жінок-бандуристок з’явилося в повоєнні роки,
вона стоїть поряд із професіоналами-чоловіками. В її співі й грі пульсують кобзарські традиції і передусім бандуристів-імпровізаторів, якими були Гнат Хоткевич, Іван Кучугура-Кучеренко, Георгій Ткаченко, Федір Кучеренко, Зіновій Штокалко, Василь Ємець, Євген Адамцевич, Федір Жарко, Єгор Мовчан. Вона повноцінна спадкоємиця їхнього мистецтва.
У репертуарі Галини Менкуш крім історичних, героїчних, побутових і жартівливих пісень одинадцять (!) дум безіменних творців ХVІІ—XIX століть і сучасних авторів з наявними ознаками цього єдиного в світі епіко-героїчного жанру, що змусив світову громадськість глянути на кобзарську творчість нашого народу як на явище оригінальне й неповторне. Зазначу при цьому ще одну прикметну деталь: Галина Менкуш — музикант-професіонал і в співі, і в техніці та манері гри на бандурі. Можна було б сподіватися академізму, а отже, й належної відстані від традиційного кобзарського виконавства, спрямування його в площину мистецтва для інтелектуалів. Але цього не сталося: свій професіоналізм Галина Менкуш поставила на службу народу, на пропаганду історичного кобзарства, виявляючи в інтерпретаціях достоту героїчного, драматичного і по-жіночому ліричного, материнського: мужній голос кобзаря і пристрасний голос матері України злилися в ній. Вона народила на концертній естраді тип нового кобзаря тривожного XX віку, в співі й бандурі якого пристрасно нуртують ідеали визвольних змагань за незалежність України, за утвердження в ній волелюбного гетьманського духу, козацького демократизму. Вона, як і її звитяжні побратими кобзарі, — речниця вольності, а тому її мистецтво й лякало комуністичних керманичів, тому вони постійно тримали її під своїм недремним оком.
Цю ностальгію за трагіко-героїчною
Україною Галина Менкуш, дочка хороброго вояка УПА Івана Білого, якого 1944 року разом з вісімнадцятьма побратимами оточили і розстріляли енкаведисти, і його вірної дружини, зв’язкової УПА, Ярослави Менкуш, розпочала пробуджувати в людських серцях уже з V курсу навчання у Львівській консерваторії думою “Сліпий” за поемою “Невольник” Т. Г. Шевченка. Виконувати її благословив єдиний і улюблений педагог з бандурного мистецтва Василь Явтухович Герасименко, нині заслужений діяч мистецтв України, професор, один з найталановитіших конструкторів інструмента. Ця перша в житті Галини дума, винесена на сцену Львівської філармонії 1967 року, стала пробою на виконавську самостійність, а сам виступ — своєрідним посвяченням у кобзарі і в місію, яку вони повнили, йдучи в гущу козацтва, селянства. Саме того вечора вона усвідомила, що бандура в її руках — то виразник душі рідного народу. Не забуваймо, що це був рік, коли вже відлига бралася кригою і розпочалися масові репресії волелюбної національної інтелігенції і запроторення її в спецгулаги.
Благословенним для Галини Менкуш було знайомство з Федотом Яковичем Кучеренком, кобзарем за покликанням, за посадою — вченим-секретарем Сільськогосподарської академії в Києві. Від нього вона вперше почула думу “Плач Ярославни” за Шевченком, перейняла її емоційний стрій виконання. За своїм звучанням, ладовою системою дума якнайліпше лягла на голос і душу молодої артистки. Творець мелодії думи почувався щасливим, що передав її в надійні руки. Особливо хвилююче передавала Галина звернення своєї героїні до вітру, в якому доловлювалося передчуття смерті, якщо коханий Ігор не повернеться: “Загинув ладо, я загину!” — лунало як закляття і віра в його повернення в стольний Київ. У пристрасному співі й трепетних звуках бандури далека історія озвалася сучасністю, сколихнула серця слухачів, зойкнувши болем за уярмлену більшовиками Україну.
Багато приємних хвилювань подарував Галині Менкуш 1968 року республіканський конкурс молодих виконавців — за натхненну інтерпретацію думи “Плач Ярославни” та інших композицій її, на той час уже артистку інструментальної групи знаменитого Українського народного хору імені Г. Верьовки під керівництвом Анатолія Авдієвського, було відзначено званням лауреата першої премії.
Ці пам’ятні виступи допомогли молодій виконавиці знайти своє осібне місце в непростому бандурному мистецтві — вона стає співцем мужньої, сильної, героїчної української жінки-матері. І на цьому шляху етапною стає для Галини дума про князівну Либідь. Історія появи в репертуарі бандуристки цього епічного твору доволі цікава. В якомусь журналі вона прочитала три новели про київських жінок-патріоток і загорілася палким бажанням мати в своїм репертуарі думу про князівну Либідь. Поетеса Леся Тиглій, яка свого часу присвятила молодій бандуристці чудові віршові рядки, на основі однієї з новел написала думу, використавши цілий арсенал символів, тропів, притаманних поезії XX віку. Бандуристка одразу ж звернулася з текстом до композитора Анатолія Кос-Анатольського: він ще у Львівській консерваторії (викладав у неї гармонію) не тільки виділив з-поміж інших талановиту студентку, а й палко підтримав її перші виступи на сцені, пообіцяв навіть скомпонувати для неї думу. Анатолія Йосиповича патріотичний порив твору Лесі Тиглій захопив, проте перевантаженість поезії сучасними атрибутами мислення відстрашувала. Та все ж після тривалого листування композитор підкорився Галининому бажанню і створив-таки думу в ключі історичного епічного мелосу з вкрапленням, як того вимагали поетичні рядки, дихання музики XX століття.
Перше виконання думи відбулося у Львівській філармонії 1973
року, коли вознесіння сумнозвісного Валентина
Маланчука, головного партійного ідеолога Володимира Щербицького, який топтався брудними чобітьми по всьому, що Україною звалося, сягала свого апогею. Галина знала, що ризикує, виносячи на суд львів’ян думу, але навіть не помислила відмовитись. Готуючи доньку до виступу, мама, Ярослава Михайлівна, чудова модельєрка народного вбрання, пошила та оздобила їй сукню в стилі XI століття, гармонійно поєднавши сині та золотаві кольори. Коли Галина тільки-но вийшла на кін, зала на мить завмерла, побачивши таке поєднання барв, відтак розрядилась шквалом оплесків. А коли пристрасно заспівала — одразу ж наладнала серця слухачів на патріотичний лад. На кличі-воланні “Я — князівна Либідь! Вставайте всі, кого ще рабства пси не стережуть!” присутні в єдиному пориві посхоплювалися з місць. Обіймаючи радісним і сумним поглядом розхвильованих слухачів, які так себе підсвідомо “видали”, дівчина зрозуміла, що це їй просто не минеться і, аби уникнути ексцесів із “ревними стражами порядку”, залишила залу філармонії з чорного виходу. Подібний сплеск почуттів слухачів на виконання “Князівни Либеді” повторився і в Москві, Ленінграді, але без утечі через чорний вихід — до мракобісся “по-українському” там влада не дійшла.
Особлива сторінка в творчій долі Галини Менкуш — пісня “Тернова ружа”. Слова Володимира Іванишина настільки її захопили, що до композитора й не зверталася — пристрасна музика сама собою вирвалася з глибини її серця і схвилювала тисячі людей. А сама Галина пережила жахний період — її позбавили права співати власну пісню, називати автора слів. І тоді це “безіменне творіння народу” понесло по Україні і по світах славнозвісне тріо “Золоті ключі” в складі Ніни Матвієнко, Марії Миколайчук, Валентини Ковальської. Аби не накликати на себе гніву маланчуківських дозорців, “Тернову ружу” до концертних програмок подруги не включали, а вхитрялися виконувати її “на біс”, як улюблену народну пісню. Слухачі все розуміли, сприймали її як власну тернову долю під п’ятою більшовиків, повторюючи про себе разом з виконавицями щемний приспів: Тернова ружа, тернова доля // Спогадом білим кружляє в небі. // Тернова доля, тернова ружа, // Іду до тебе, іду до тебе!
Так “Князівна Либідь”, як і авторська композиція “Тернова ружа”, пройшла тріумфально-трагічною сторінкою через увесь творчий шлях бандуристки. Виконувала їх, як й інші патріотичні композиції, будучи вісімнадцять літ солісткою Київської державної філармонії, не в Києві, Полтаві, Харкові (тут виносити на сцену подібні твори влада категорично забороняли!), а в сільських і районних клубах, будинках культури, далеких від політики, хоч... і там люди з порозумінням сприймали її спів.
Композитор Анатолій Кос-Анатольський написав спеціально для Галини Менкуш ще два епічні твори — “Думу про золоті віки” за Лесею Українкою та “Козацькі могили” на власні слова (вірші зродилися в серці під час перебування на місцях Берестецької битви 1651 року).
А невдовзі в репертуарі бандуристки з’явилася “Пісня полонянки” на слова Дмитра Павличка, музику композитора Володимира Губи, близька за духом до “Князівни Либеді”.
Історія народження цієї пісні-балади теж незвичайна, як багато чого в творчому житті Галини. Якось у неї відбулася зустріч із поетом Дмитром Павличком і композитором Олександром Білашем. Дмитро Васильович зачаровано слухав молоду бандуристку. “Зверни увагу, Сашко, як дивовижно співає ця дівчина!” — схвильовано вигукнув. Під враженням від цієї зустрічі Павличко написав “Пісню полонянки”, яку невдовзі поклав на музику Володимир Губа. Пісня мала була прозвучати в фільмі “Захар Беркут”, однак звідти її “пішли”, і прем’єра відбулася на сцені нинішньої Національної опери в концерті відомих кобзарів України. Пристрасні патріотичні слова поета, така ж хвилююча музика, натхненне виконання викликали захват, патріотичний порив. Рядки приспіву “Ой не йди в неволю, молода княгине, За твою свободу святе військо гине! Горе рабам, горе!”, як і з символічним підтекстом фраза “Вкрила нашу землю сарана проклята”, сприймалися відчайним воланням уярмленого українського народу. То був клич позбутися неволі.
І цю пісню-баладу було взято також під гебістський приціл. Отак Галина Менкуш у ті прокляті роки, коли червона Україна “благоденствувала”, залюлюкана більшовицькими прапорами, гаслами, забувши в непам’ятті про свій рід і коріння, про свої героїчні звитяги й трагедії в минулому, про голод 1933 року, про репресії 30-х і наступних років, взяла на себе ношу пробуджувати народ від сплячки, нагадати йому словами Василя Симоненка:
Народ мій є! Народ мій вічно буде! Ніщо не перекреслить мій народ! А поряд із цими патріотичними думами, піснями-баладами в репертуарі Галини Менкуш чільне місце посіли традиційні кобзарські думи. Вона була твердо переконана, що не можна називатися кобзарем, бандуристом, не маючи їх у творчому активі. І великими навчителями стали для неї кобзарі Євген Адамцевич, Єгор Мовчан, Федір Жарко, Георгій Ткаченко, яких слухала, з якими творчо спілкувалася, мистецтво яких пропускала через серце і розум. А ще надзвичайне враження на неї справили записи бандуриста з діаспори Зіновія Штокалка, у виконанні якого балади, думи й билини справляли унікальне враження. Вона раділа й почувалася щасливою, що на її очах виготовляли власні бандури її єдиний великий учитель Василь Герасименко (із сконструйованою ним бандурою артистка не розлучається впродовж свого довгого творчого життя), брати Петро, Олександр Гончаренки (перший з них, між іншим, — свекор Галини Менкуш).
“Бандура для мене — це все моє свідоме життя, без неї я не могла б існувати на нашій землі. Вона — той провідник, через який я передаю свої і народу мого болі-печалі. Коли я беру бандуру, пульс життя в собі одразу ж відчуваю, пульс биття серця мого народу доловлюю. Через неї виливаю свою душу, що в ній криком кричить чи бурхливою радістю озивається. Струни самі наздоганяють одна одну, творять мелодію настрою мого й народу, повідуючи про величні або трагічні події в історії козацтва. І не тільки козацтва. Ось чому серце покликало озвучити вірші Тараса Шевченка, Лесі Українки, Олександра Олеся, Василя Симоненка, Володимира Іванишина, Василя Стуса, Дмитра Павличка, а водночас перейняти історичні думи, пісні од відомих в Україні бандуристів — у них нерв народу, а я на той нерв натикаюся і він озивається в мені звуками бандури й голосом. Виходжу на сцену і працюю з позиції, що я — дочка свого народу. Для нього співаю все те, що його й мене болить”, — зізналася мені якось Галина.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
