Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З роси й води! · “Юрій Щербак став другим полюсом прози шістде! сятників. Він єдиний серед них урбаніст”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Бути Юрієм Щербаком

Слово Просвіти, №43 за 2019 рік

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ Є ціла доктрина про те, що українські письменники народжуються завперш у селі (і саме так воно повинно бути!), звідки везуть свій талант до столиці, котру мають завоювати отим первозданним, настояним атмосферою глибинного народного життя словом. І це потвердить будь-яка статистика — справді більшість наших літераторів родом із глухої провінції. І як промовистий приклад наводять імена, скажімо, Григора Тютюнника чи Євгена Гуцала, які, самі прийшовши з села, принесли в своїх книгах селянський народ, який уособлює справжню Україну. Може, саме тому й запобутувало це квазінаукове твердження про літературне донорство села. І якщо сліпо вірити в такі теорії, то можна дійти до пророкування вже недалекої смерті письменства, бо ж невтримна урбанізація, давно ввірвавшись на патріархальні терени села, стирає всі його питомі основи, не полишаючи навіть рудиментарних його ознак. Але ось несподівано з’являється в українській прозі потомствений киянин (і не філолог чи журналіст, як переважна більшість, а кандидат меднаук, епідеміолог) Юрій Щербак. У Тютюнника й Гуцала — прекрасна проза. Здається, писати треба тільки так. Здається, саме ці — і тільки ці наративні стратегії — єдино можливі, як це незмінно виникає враження від талановитих творів. А Щербак — то зовсім інші герої, інше життєве середовище, інші стильові прийоми й лексична партитура. І знову ж не можеш позбутися враження: саме це — вона, єдино можлива наративна стратегія. Юрій Щербак став другим полюсом прози шістдесятників. Він єдиний серед них урбаніст. За багатьма його творами можна не тільки вивчати топографію Києва (з новими й старими назвами його вулиць, конкретними будинками з їхніми історіями та історіями їхніх насельників); у романах та оповіданнях Щербака чимало історій родинних династій киян. Одне слово, Щербак приніс у прозу шістдесятників своїх героїв зі столичних житломасивів, героїв без будь-якого натяку на пейзанські сентименти. Вони — діти міської цивілізації, і проти Гуцалових і Тютюнникових персонажів — як представники іншої планети. Так, вони соціалізовані, але в них — порівняно з багатьма тодішніми творами — найменш помітні ідейні “прив’язки” до суспільства, як тоді його пойменовували компартійні ідеологи, “розвинутого соціалізмі”. Щербакові герої — впереваж медики — трохи нагадують Кіплінгових чи Конрадових персонажів. Бо в кожного з них — культ тієї справи, котрій служить. Його персонажів без неї просто не уявити. Вона — спосіб їхньої життєвої самореалізації і свідчення моральної повноцінності чи неповноцінності. Та справа стала кожному мовби особистою релігією. Ці герої, не розводячись про громадянські та професійні обов’язки і не романтизуючи себе, завжди на висоті. Особливо концентровано це видно в Щербаковій дебютній книжсько-акушерську школу, вчитися в якій він дуже не хотів. Нещодавно розповів у своїх спогадах: “Мій мудрий, з раціональним мисленням, батько пояснив мені, що в умовах тодішньої системи, яку він надто добре розумів, мені потрібно якомога скоріше отримати нейтральний політичний фах, який надав би можливість без іспитів поступити до медінституту. Моя емоційна й згорьована мати благала мене стати лікарем (вона колись мріяла, що Микола обере медичну стезю) й молила Бога, аби я не здумав податися в “політику” — тобто не схотів піти Миколиними слідами. Вона казала, що не переживе другої втрати — і я вірив їй, пообіцявши ніколи не вплутуватися у політику. Згодом “політика” сама вплуталась у мене…” Брат став видатним ученим — автором кількасот наукових і науково-популярних праць, засновником української школи герпетології, творцем національного науково-природничого музею НАН України. Юрій Миколайович разом із братовою Галиною Йосипівною зініціювали унікальну книгу “Микола Щербак — людина природи” (“Ярославів Вал”, 2017), куди ввійшли спогади про нього, а також його спогади, надзвичайно цікаві “Оповідання про тварин” та статті. На її презентації зібрався науковий істеблішмент столиці. Всі говорили про благородне подвижництво Миколи Щербака. Отже, після нелюбої йому фельдшерсько-акушерської школи Юрій Щербак, як і обіцяв матері, став студентом медінституту, звідки пішов до Київського науково-дослідного Інституту епідеміології та інфекційних захворювань, де працював майже три десятиліття. Захистив кандидатську й докторську дисертації. Очолював урядові комісії для боротьби з епідеміями у різних куточках Союзу, має за те державні нагороди. Одне слово, біографія справжнього вченого, який (як і його брат) знайшов себе і своє місце, успішно реалізувавшися в житті. ці “Як на війні”, що своїм етичним пафосом виразно перегукувалася з “Колегами” Василя Аксьонова — своєрідному гімнові фрондерства шістдесятників, які вимагали від суспільства нових “правил гри” без демагогічно-пропагандистського супроводу слова, що аж вібрувало від незліченних заборон. Цікава подробиця для біографів Юрія Щербака. Навчаючись у столичному медінституті, він віршував, писав статті та прозу, а до всього ще вправлявся як художник-абстракціоніст, шокуючи своїми композиціями благо-пристойну публіку, виховану на зразках непорушного соціалістичного реалізму. Якось навіть мав виставку, котру брутально закрили ідеологічні “дяді”, що пригрозили натхненному нонконформісту рішучими оргвисновками. Все це було виросло в цілу справу під назвою “Літературної забігайлівки”. Добре, що все обмежилося вилученням картин “стиляги” Щербака й запевненнями у тому, що він може повторити епізоди біографії брата Миколи. На такі погрози Щербак мусив зважати. Бо він значно більше за інших студентів був у полі перманентної уваги відповідних наглядачів. Річ у тім, що його на сім років старшого за нього брата Миколу, студента столичного університету імені Т. Шевченка, члена київської філії Рівненської ОУН, заарештували й ув’язнили. А коли вже після смерті Сталіна випустили на волю, то він довго лишався в статусі екс-зека, тобто неблагонадійного елемента, в чиїй біографії не зникла компрометуюча політична пляма. Він переборював туберкульоз, котрий гострився у мордовських концтаборах і, завершивши освіту, наполегливо наздоганяв те, чого не міг вивчити в ув’язненні. Юрій мріяв про дипломатичну кар’єру або ж про журналістику, але братові “ворога народу” шлях туди був закритий. Йому довелося полишати школу, де він навчався, щоб уникнути розпитів про те, куди це раптом подівся старший брат. Тоді арешти й засудження не дуже розголошувалися — всім казали, що Микола виїхав лікуватися від складного захворювання в Крим. Юрія, який щойно закінчив сьомий клас, батьки віддали в фельдшер- Автор, Ю. Щербак. Ірпінь. Будинок творчості, 1974 рік А ще ж була в нього література. Аж од тих студентських днів. Писав російською, почали друкувати в Москві. Ввійшов у коло вже на весь Союз популярних авторів журналу “Юность” (Василь Аксьонов, Андрій Вознесенський, Анатолій Гладілін, Євген Євтушенко). І тут сталася подія, після якої Юрій Щербак з’явився в українській літературі. Розповідав: раптом одержав листа від редактора “Літературної України” Павла Загребельного, що пропонував йому зустрітися в редакції. Зустрілися. Загребельний, який тоді широко надавав сторінки газети для творів ще невідомих читацькому загалові Євгена Гуцала, Миколи Вінграновського, Валерія Шевчука, Володимира Дрозда, Віталія Коротича, відверто запитав Щербака, чи він справді хоче бути провінційним російським письменником і чи не варто йому перейти на українську? І запропонував друкуватися в “Літературній Україні”. Так у ній і з’явилися унікальні “Мальовані рецензії” Юрія Щербака. І він органічно перейшов на українську. Йому пощастило на редактора першої книжки в “Радянському письменнику” Євгена Гуцала, з яким відразу ж заприязнилися. Так він і ввійшов у коло столичних інтелектуалів-гуманітаріїв (Григорій Кочур, Іван Дзюба, Георгій Якутович, Григорій Гавриленко, Мирон Петровський, Вадим Скуратівський), що доповнило його наукове середовище. Вже відтоді письменник Юрій Щербак незмінно в полі мого читацького зору. Він завжди цікавив мене. Як цікавить і сьогодні. Я прочитав усе, що він друкував. Його віршосправи, яким віддавав чимало сил в інституті, завершилися цілковитим переходом на прозу. Дивинкою і навіть трохи сенсацією стала єдина поетична книжка відомого прозаїка Щербака “Фрески і фотографії”, що з’явилася 1984 року у видавництві “Молодь”. Це був його своєрідний реквієм по поезії. Насторожено-недовірливе ставлення офіційної критики до його книжки “Як на війні” змінилося голобельною “аналітикою” у ставленні до збірок оповідань з книги “Маленька футбольна команда” й особливо — до повісті “Хроніка міста Ярополя”. Щербакові суворо вичитувалося,

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин