Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Геніальний письменник, творчість якого становить російськомовне відгалуження української культури”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Микола Гоголь: «Вірність запису засвідчую…»

Слово Просвіти, №43 за 2019 рік

Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Замість передмови Два тижні тому з’явилася інформація, що в московському архіві знайдено новий, раніше невідомий автограф М. В. Гоголя. Йдеться про церковну метричну книгу арбатського храму Миколи святителя на Пісках1, в якій записано, що Микола Васильович 31 січня 1850 р. став хрещеним батьком сина російського поета, філософа і публіциста О. С. Хомякова (1804—1860). Сам по собі цей факт уже давно відомий, але досі залишався документально не підтвердженим. Архівна знахідка не може нас не зацікавити. Бо йдеться про геніального письменника, “творчість якого становить російськомовне відгалуження української культури”. Погодьтеся, дуже точне й красиве формулювання знайшов відомий гоголезнавець Ю. Я. Барабаш. Дружба М. В. Гоголя з О. С. Хомяковим (інакше він не став би хрещеним батьком його сина Миколи) викликає у нас значний інтерес екстраполяцією на українську культуру й духовність. А ще вкрай важливо, що з О. С. Хомяковим був знайомий Т. Г. Шевченко, який оцінив його творчість і громадянську позицію. Недарма видатний шевченкознавець І. М. Дзюба спеціально дослідив тему “Шевченко і Хомяков”, зазначивши, що вони часто зверталися до одних і тих самих фактів російського суспільства, життя народів Російської імперії (у низці випадків навіть одночасно), але відмінно оцінювали і розуміли ці факти і питання, виявляючи неоднаковість громадянських позицій, ідеологій, творчих мотивів: “…і Шевченко, і Хомяков не могли не відчути, що однодумцями ніколи не були і не будуть. По суті, вони перебували в різних суспільно-політичних таборах”2. Таким чином, документ нагадує й про віртуальні стосунки Т. Г. Шевченка і М. В. Гоголя. Отже, все по чину. “8-го класу чиновник Микола Васильович Гоголь” У церковній метричній книзі у графі “Звание, имя, отчество и фамилия восприемников” значиться “8-го класса чиновник Николай Васильевич Гоголь”. В імперському Табелі про ранги (“Табель о рангах всех чиновников воинских, статских и придворных”) початковим був чин колезького реєстратора (XIV клас), із якого й розпочав службу М. В. Гоголь. У “Мертвих душах” читаємо про людей, які можуть напаскудити ближньому без якоїсь видимої причини: “И нагадит так, как простой коллежский регистратор, а вовсе не так, как человек со звездой на груди…” Дослужився М. В. Гоголь у 1834 р. до штатського чину колезького асесора (VIII клас), і 8 червня писав у листі до М. О. Максимовича: “Я имею чин коллежского асессора, не новичок…” На відміну від свого друга О. М. Бодянського, який здобув високий чин дійсного статського радника, М. В. Гоголь офіційно залишився колезьким асесором до самої смерті. В гоголівські часи відповідав армійському чину майор. До 1845 р. чин колезького асесора давав спадкове дворянство, потім лише особисте. Чиновник, як правило, служив на посаді регістратора, секретаря або радника. На час автографу, про який ідеться, в Росії налічувалося близько 5 тис. колезьких асесорів. У грудні 1846 р., випрошуючи собі у царя паспорт, який сьогодні назвали б дипломатичним, Гоголь писав: “Знаю, что осмеливаться вас беспокоить подобной просьбой может только один именитый, заслуженный гражданин Вашего Государства, а я ничто: дворянин незаметнейший из роду незаметных, чиновник, начавший было служить Вам и оставшийся поныне в 8 классе, писатель, едва означивший своё имя кое-какими незрелыми произведениями”. Втім, уже на початку 1847 р. М. В. Гоголю повідомили, що цар наказав видати йому паспорт на півтора року. В супроводжувальних документах ішлося про “відомого літератора Миколу Васильовича Гоголя, звільненого зі служби в чині 8 класу…” Взагалі у випадку з М. В. Гоголем не могла не залишитися низка цікавих і забавних історій. Відомим є факт, опублікований, до речі, в “Киевской газете” (21 жовтня 1901 р.), в замітці без підпису. В ній говорилося, що В. О. Гіляровський привіз із Яновщини диплом про обрання М. В. Гоголя почесним членом Московського університету (це сталося в лютому 1845 р.). Між іншим, обравши М. В. Гоголя своїм почесним членом, університет підвищив його з VIII класу (колезький асесор) аж до чину VI класу — колезького радника. Це — неможливо. Та з Гоголем… Але в Києві було чимало реалістів, скажімо, міський цивільний генерал-губернатор, дійсний статський радник І. Фундуклей, який у жовтні 1850 р. підписав подорожню М. В. Гоголеві правильно, як колезькому асесорові. Киянам Московський університет — не указ... У паспорті, виданому М. В. Гоголю російським консульством у Римі в березні 1846 р., для проїзду в Неаполь і назад (цей документ уперше опубліковано у 2010 р.) його названо професором: “Объявляется через сие всем, и каждому, кому о том ведать надлежит, что показатель сего Господин Профессор Гоголь…” У своїх творах Гоголь частенько звертався до героїв Табеля про ранги. Скажімо, в повісті “Невский проспект” читаємо: “На Невском проспекте вдруг настаёт весна: он покрывается весь чиновниками в зелёных вицмундирах. Голодные титулярные, надворные и прочие советники стараются всеми силами ускорить свой ход. Молодые коллежские регистраторы, губернские и коллежские секретари спешат ещё воспользоваться временем и пройтиться по Невскому проспекту…” Не можу не нагадати й про гоголівського героя, який написав про себе на папірці: “Коллежский советник Павел Иванович Чичиков, помещик, по своим надобностям”. “Рукоприкладання свідків — за бажанням” Наступна графа у церковній метричній книзі була сформульована так: “Рукоприкладство свидетелей записи по желанию”. Тобто, М. В. Гоголь міг і не заповнювати її, залишивши нас без автографу. Проте письменник власноручно записав: “Верность записи свидетельствую восприемник новорожденного 8-го класса Николай Васил. Гоголь”. Автентичність підпису підтверджена спеціалістами — написання букв і характерний гоголівський розчерк у кінці прізвища збігаються з уже відомими автографами письменника. М. В. Гоголь познайомився з О. С. Хомяковим у лютому 1840 р. на літературному вечорі у Д. М. Свербєєва. Перебуваючи в Москві, письменник став свідком салонних сутичок О. С. Хомякова з західниками, зокрема, з І. С. Тургенєвим, але в суперечки він не втручався. У 1841—1842 рр. М. В. Гоголь відвідував О. С. Хомякова вдома — той жив на вулиці Арбатській. Скажімо, напевне відомо, що Микола Васильович обідав у нього 29 березня 1842 р. Відзначу, що М. В. Гоголь оцінив інтелект і ерудицію слов’янофіла. У Гоголевій записній книжці за 1846—1850 рр. занотовано: “Вопросы Хомякову: О крестьянах: вольных, господских, казённых и удельных, их внутреннем быте, правлении, правах и преимуществах, состоянии нравственности и духе, как результате [всего] быта”3. М. В. Гоголь, який був за кордоном, зустрічався з О. С. Хомяковим у липні 1847 р. в Емсі та Остенді. У серпні він провів його в Англію. З кінця 1848 р. і до смерті М. В. Гоголь мешкав у Москві на Нікітському бульварі в одного з найближчих своїх друзів графа О. П. Толстого. В цей час він особливо зблизився з О. С. Хомяковим, часто зустрічався з ним. Однією з близьких М. В. Гоголю людей стала дружина слов’янофіла К. М. Хомякова (сестра Гоголевого друга М. М. Язикова), з якою він познайомився також у 1840 р. У результаті подружжя попросило М. В. Гоголя стати хрещеним батьком їхнього сина Миколи4, і він погодився. Через 169 років знайшовся автограф М. В. Гоголя, котрий документально підтвердив цей історичний факт, відомий із переказів та спогадів. “Гоголь любив Малоросію…” Невдовзі після хрестин — 4 березня 1850 р. — М. В. Гоголь читав О. С. Хомякову й Ю. Ф. Самаріну першу главу другого тому “Мертвих душ”5 і це свідчило про високу довіру до друга. Сам О. С. Хомяков аналізував творчість М. В. Гоголя глибоко й блискуче. У 1859 р., зазначивши, що митець у Росії, наскільки здатен був мислити, мимоволі ставав в опозицію до російської дійсності, О. С. Хомяков висновував: “Вищий від усіх своїх попередників за фантазією, за глибиною почуття і творчою силою Гоголь розділив ту ж долю. У перших своїх творіннях, живий, щирий, корінний малорос, він ішов не вагаючись, повний тих стихій народних, від яких, на щастя своє, Малоросія ніколи не відривалася. Глибока й простодушна любов дихає в кожному його слові, в кожному його образі… Інакше ставився Гоголь до нас, великорусів: тут його любов була вже відвернена; вона була більше вимоглива… Вона виразилася в запереченні, комізмі і, коли невдоволений художник став шукати ґрунт позитивний, той хитався під його ногами, а втомлива боротьба з самим собою, з відчуттям якоїсь неправди, котрої він перемогти не міг, зупинила його ходу і, можливо, виснажила його життєві сили… Гоголь любив Малоросію щиріше, повніше, безпосередніше… Над його життям і смертю… замислиться ще не одне покоління”. Цікаві роздуми й висновки. Зокрема, О. С. Хомяков підтвердив, що московські інтелектуали були переконані: малорос Гоголь сміється з росіян іншим сміхом, ніж зі своїх земляків, бо у нього навіть смішні сторони їхні мають щось наївно-приємне. Як відомо, М. В. Гоголь залишив у російській та світовій літературі хрестоматійно-знаменитий ліричний відступ (наприкінці першого тому “Мертвих душ”): “Русь, куда ж несёшся ты? дай ответ. Недаёт ответа”. Та ще — славнозвісний героїко-пафосний образ Росії-трійки: “Эх, кони, кони, что за кони!” Втім, найголовніше, найболючіше, що вирвалося з уст великого письменника, — це питання: “Что значит это наводящее ужас движение?” Бо замість відповіді про національну мету М. В. Гоголь зафіксував лише скажену скачку до неї… Відомо, що вистраждане питання виявилося роковим і для М. В. Гоголя: щоб творити, йому треба було ясно бачити російську перспективу і знати, куди він веде свого читача… Сучасний московський українознавець В. І. Мироненко зауважує, що в гоголівському пасажі про Русь-трійку відображено “невиразне почуття, що живе десь у глибині української душі”, яка з обережністю й тривогою ставиться до російської ментальної звички їхати, не розбираючи дороги й зламавши голову. До речі, чи задумувалися ви над тим, що ліричний відступ автор озвучує як споглядач, людина зі сторони (української сторони), вона не є учасником російського польоту на конях, який наводить жах? Я згадав, що в одному з радянських фільмів сільський доморощений мислитель у виконанні М. О. Ульянова запримітив: “А в трійці хто? В трійці — Чичиков. Шулер…” Приголомшливе спостереження… “Гоголь часто у нас буває…” Повернемося до січня 1850 р. З цього місяця в сім’ї С. Т. Аксакова проходили вечори з українськими “варениками і піснями”, в яких брали участь М. В. Гоголь, М. О. Максимович і О. М. Бодянський. Занурення в українську пісню було справжнім оберегом М. В. Гоголя протягом останніх років і місяців його життя. Біда в тому, що він уже давно втратив системний повнокровний зв’язок із життєдайним українським джерелом його геніальної російськомовної творчості, а намагання вхопитися лише за соломинку малоросійської пісні його вже не врятувало6. Якраз у день хрестин, тобто 31 січня 1850 р., С. Т. Аксаков писав сину Івану: “…Гоголь… часто у нас буває, і разом із Максимовичем вони бувають такі веселі й забавні, особливо коли Надєнька7 співає малоросійські пісні…” Зі свого боку, старша дочка письменника В. С. Аксакова розповідала брату: “У нас часто співаються малоросійські пісні, Гоголь майже кожного разу просить Надєньку співати… Цікаво бачити, яке сильне враження справляють на них рідні звуки. Вони зовсім забуваються і притупують ногами й якби були одні, здається, затанцювали б”8. Так от, 19 березня 1850 р. гостей прийшло більше у зв’язку з відзначенням дня народження М. В. Гоголя. Зокрема, на вечорі були присутні О. С. Хомяков і професор Московського університету, історик С. М. Соловйов. Господар, С. Т. Аксаков, розповідав синові у листі: “Троє хохлів були чарівними: співали навіть без музики… Гоголь декламував, а решта хохлів робили жести й гикали… я, Хомяков і Соловйов любувалися виявами національності, але без великого співчуття: в посмішці Соловйова проглядало презирство; у сміхові Хомякова — добродушна насмішка, а мені просто було смішно й весело дивитися на них, як на чуваш або черемис… і не більше”9. Це маловідомі рядки, які має знати й пам’ятати кожен, хто цікавиться життям М. В. Гоголя й взагалі тогочасною визначною українською присутністю в Росії! До речі, коли в 1936 р. їх уперше було опубліковано, в коментарі по-радянськи категорично зазначалося, що вони написані в “характерному шовіністичному тоні”. Сильно сказано. Проте С. Т. Аксаков усетаки нюансував поведінку гостей, і в цьому цікаво розібратися. Напевне, не варто звинувачувати в шовінізмі самого С. Т. Аксакова. Нагадаю Шевченкові слова: “Все сімейство Аксакових невдавано сердечно співчуває Малоросії та її пісням і взагалі її поезії”. Добродушно, хоч і насмішкувато, спостерігав за веселими українцями й О. С. Хомяков… У вустах російського письменника найменування щирих друзів із України “хохлами” звучить хоч і не зневажливо, але ментально-зверхньо. Певно, що в їхній присутності С. Т. Аксаков цього не зробив би, а позаочі — запросто… Не кажу вже про презирливу згадку про “чуваш або черемис”… Отже, безперечно, у цьому випадку вершки російської інтелігенції в особі С. Т. Аксакова, С. М. Соловйова й О. С. Хомякова на побутовому рівні виявили звичне ставлення до “малоросів” як органічної, втім, меншовартісної частини російського народу, що, на їхню думку, розчинюється в середовищі російської культури й літератури. Та й згадане щиросердне ставлення сімейства Аксакових до України не виходило за межі слов’янофільсько-імперського мислення. Між іншим, це можна переконливо продемонструвати на прикладі зі старшим сином письменника К. С. Аксакова, який, говорячи про М. В. Гоголя, твердив, що “только пишучи по-русски (то есть по-великорусски), может явится поэт из Малороссии…” Нагадаю, що задовго до написання цитованої фрази К. С. Аксаковим, Т. Г. Шевченко відповів йому й таким, як він, своїм “Кобзарем”. А ще Тарас Григорович якраз у час, про який у цій статті йдеться, 7 березня 1850 р., у листі до В. М. Рєпніної показав, як він ставиться до М. В. Гоголя: “Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одарённым самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям!.. Я никогда не перестану жалеть, что мне не удалося познакомиться лично с Гоголем. Личное знакомство с подобным человеком неоцененно…” “Цей вірш я заніс у свій журнал…” Уперше ім’я О. С. Хомякова, який мав щастя не лише знати М. В. Гоголя, а й дружити з ним, зустрічаємо у Шевченковому

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин