Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Доля рідної мови вплинула · на мій житейський вибір” Молода країна 10 · с. 10сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «Зорі в калюжах буденщини: як їх помічають і «прочитують» студенти-журналісти КНУКІМу», с. 8

Зорі в калюжах буденщини: як їх помічають і «прочитують» студенти-журналісти КНУКІМу

Слово Просвіти, №43 за 2020 рік

Закінчення. Початок на стор. 8–9 Справедливість, за яку слід боротися Катерина ГЕРКІЯЛ, м. Київ Я завжди була борцем за справедливість. Навіть коли часто доводилося чути одну й ту ж фразу, що цей світ жорстокий і що в ньому немає справедливості, я йду наперекір. Що страшніше всього? Щораз переживаючи несправедливість, багато хто починає усамітнюватися, прагне шукати проблему в собі, а то й ненавидіти себе, відштовхувати від себе інших. Або просто мовчати. Мене лякає така поведінка, адже це може бути небезпечно. Небезпека насамперед для самої людини, вона втрачає себе. Я звичайна дівчина, батьки якої — з маленького села, що на Кіровоградщині. Після мого народження ми переїхали до Києва. На ті часи (початок двотисячних) було важко всім. А особливо батькам із малими дітьми. У яких не було ще свого житла. Батьки дуже трудились, щоб дітям було легше. Від них перейняла думку, що врешті добро перемагає зло. Труднощі життя зазвичай формують сильний характер. Мені часто кажуть, що через нього мені буде важко жити. “Таких не люблять!” — до болю відома фраза. Але ж я справжня з кожним. Прямолінійна, можу робити помилки, але й судити мене ніхто не може. Я чесна. Я кажу те, що відчуваю, те що бачу та знаю. Але я ніколи не зможу образити когось, зробити зло навмисно — це не про мене. Боляче, що на моєму молодому віку вже траплялись ті, які намагалися навмисно коїти мені зло. Я про булінг. Знаєте, що це таке? Якщо коротко, це агресивна свідома поведінка однієї людини стосовно іншої. Також супроводжується регулярним фізичним або психологічним тиском, і цеє гострою проблемою в сучасному світі. Від таких людей хочеться лише триматись далі. Їх ще називають енергетичними вампірами. Висмоктують вони вашу енергію, принижуючи вашу гідність, та йне тільки вашу... Знаю точно, що я для цієї людини абсолютно нічого поганого не зробила. Але в очах її читалася завжди ненависть до мене. Ненависть через те, що я не корилась їй. Знаєте, що ранить до глибини душі? Коли чіпляють твоє особисте. Коли ти не можеш навіть відповісти. Тобі кричать у відповідь “закройсвойрот”. І навіть у такі моменти ніхто не заступився. Мене завжди вражає ця байдужість. Коли навіть учитель стає осторонь. Адже ж і йому можуть потім так само “закрити рота”. …Коли я згадую школу, й досі відчуваю нервове тремтіння. Тая ні разу не дозволила собі опустити руки. Це був величезний досвід для мене. Я посміхаюся й досі всім, навіть своїм однокласникам, з якими в мене є й що добре згадати. У мене тепер нові друзі, початок шляху до набуття навичок омріяної спеціальності. Я не ідеальна, але мене приймають такою, яка я є. І я вдячна за це кожному. Можливо, ця моя історія буде повчальною для когось ще. Очі суспільства, яке не спить Ангеліна ПАВЛУСЕНКО, с. Димер Вишгородського району Київської області Понад чотири сотні років тому, англійський філософ Френсіс Бекон зауважив, що щасливими стають ті люди, чия природа й заняття перебувають в згоді. Займатися справою, яка не подобається, — це означає приректи себе бути нещасливим, як мінімум, на вісім годин кожного робочого дня свого життя. Я згодна з цим висловом на сто відсотків, адже потрібно обрати лише професію по душі, і не прийдеться працювати жодного дня в своєму житті. Від правильного вибору професії виграє і суспільство, що одержує цілеспрямованого громадянина, й особистість, яка відчуває задоволення від роботи і має широкі можливості для самореалізації. З дитинства марила журналістикою. Ця професія, як на мене, універсальна. Вона змушує досліджувати усе невідоме, без обмежень розкривати цікаве і ділитися з іншими. Моїй допитливості не було меж, я хотіла завжди бути скрізь і знати усе. Всього можна досягти лише тоді, коли до таланту й бажання додається ще й праця, як кажуть у народі, до сьомого поту. Досить часто журналісти опиняються першими в центрі трагічних подій, де вирують стихійні лиха, відбуваються теракти та йдуть війни. І дуже важливо встигнути першим передати новини читачам, слухачам та глядачам, бо найвища нагорода тоді, коли його матеріали читають, слухають, дивляться, очікуючи наступних. Журналісти повинні не продаватися олігархам, працювати для народу, змінювати його свідомість, вселяти надію на краще. Нам, українським журналістам майбутнього, належить нести місію просвітителів. “От хто у нас є, то це журналісти. Очі, суспільства, яке спить”, — влучно сказала Ліна Костенко. Сьогодні, як ніколи, важливо “не спати”, а працювати задля гідного майбутнього свого народу. Як ми боронимо свою мову Аліна ПСЮК , м. Золочів Львівської області Слово є знаряддям мислення: у ньому відображається інтелікт людини, її характер, повага до себе та інших. Висловлюватися будь-як — це і мислити як-небудь: неточно, неправильно, несповна. Незрозумілим і дивним є те, що у нашій країні — дефіцит національної мови. Це проблема, з якою необхідно боротися. Хто не хоче вивчати рідну мову, той не любить сповна не лише її, але й своїх співбратів і Батьківщину. Людина, яка відмовляється знати свою мову, культуру, історію, руйнує те, що повинно стати фундаментом становлення її особистості. Незважаючи на численні заборони, вороги української нації не змогли нас знищити. Народ наш сміявся та плакав рідною мовою. Попри Емський указ і Валуєвський циркуляр, наші небайдужі попередники продовжували стверджувати і захищати українське в Україні. Я переконана, що в той лихий період їх мотивувала боротьба за рідну мову. Це дотепер мотивує й мене. На мою думку, це покликання кожного українця, який вважає себе патріотом – творити на благо держави. Переконливо сказала про це славетна українська Леся Українка: “Нація повинна боронити свою мову більше, ніж навіть свою територію”. Справдібо: втрата мови — то втрата самобутності, суверенітету й державних цінностей. Доля рідної мови вплинула на мій житейський вибір. Для її захисту і ствердження докладатиму більше зусиль, аби стати кваліфікованим спеціалістом. З лінгвоцитом слід боротися навсправжки. Ми повинні, як і наші пращури, передавати українське слово з покоління в покоління. Вибір стоїть за кожним: у який університет подавати документи, куди йти працювати, до якої церкви ходити та якою мовою говорити. Все в наших руках Слід пам’ятати про це! Чому помер Ваня? Анастасія ДОВГОПОЛА, м. Київ Ваня був тією людиною, до якої можна було прийти опівночі і знати, що тебе нагодують тортом та пригостять чаєм. Не треба було нічого йому пояснювати про проблеми, він не просив відкривати таємниці, розповідати про те, що всередині. Цей хлопець просто був поруч — і цього було достатньо. З такими людьми не потрібно грати когось, потрібно бути собою — і це оцінять… Він захоплювався філософією та осягненням сенсу життя, міг годинами вести про це дискусію. Він стояв за справедливість і печалився, що кругом – суцільна брехня. Ми жили недалеко, і якогось жовтневого вечора наші стежки перетнулися. У мене були заплакані очі, а він — зі смутком у очах. Він знав, що не слід питати, чому плакала, а я знала, що він не відповість, чому засмучений. Тому ми просто говорили про неосяжність нашого життя та які далекі від нас зорі. Я запитала про те, чому він не хоче святкування дня народження. Він відповів, що одна дівчина не може прийти у цей день і тому це немає сенсу. Через тиждень я йшла до школи, коли мені заграла мелодія мобільного виклику. Телефонував класний керівник... Я прокидаюсь вночі зі сльозами. Я більше не можу слухати ту мелодію і вже ніколи не стану любити жовтень. Як тихо він жив, так тихо його і не стало. Ваня вийшов подихати свіжим повітрям і не повернувся. А далі... Далі нерозуміння та несприйняття. І зараз не вірю, що йому не виповнилось вісімнадцяти. Мені здається, що він просто переїхав, перестав зі мною спілкуватись, але ніяк не те, що його немає серед живих. Пам’ятаю його голос, про що він мріяв та як сильно любив життя. На його могилі я пообіцяла йому, що його смерть не буде даремною, я втілю і його мрії. Я ще не оговталась, і цей текст — мій перший крок до того, щоб відпустити минуле. Хочу стати журналістом, щоб своїми текстами добитися до сердець людей у головному: щастя близько, але потрібно його побачити. Кожний сам обирає свій сенс життя. Перемогу присвятив другові Олександр ВОЗНЯК, с. Клевань Рівненського району Рівненської області З дитинствая пов’язував своє життя зі спортом. Одного дня, зустрів хлопця, що став другом мого життя, що вселив віру в мої сили і впевненість. Через нього я й записався до секції дзюдо. Від початку в мене нічого не вийшло: на першому ж тренуванні зламав руку. Реабілітація, лікування. Повернення до виснажливих тренувань. Знову невдача: на змаганнях посів лиш сьоме місце. Але мій друг підбадьорював: у мене, мовляв, усе вийде. Лиш сила волі і віра… Новий етап молодого життя – вихід на змагання у Києві, у складі збірної України. Але й тут, здається, фортуна повернулася проти нас. Першим став на ринг Макс. Але вже на третій хвилині він отримав страшну травму — відкритий перелом ноги. Швидка приїхала миттєво, щоб забрати друга в лікарню – потрібна була операція. Попри заборону вибігати на татамі (я мав виступати за кілька хвилин), все ж прорвався до Макса. Став його заспокоювати, хоч у самого були сльози на очах. Була навіть думка знятися зі змагань, але дав слово другові, що все буде добре. Десь взялися нечутні раніше сили. Той бій був виснажливим — п’ять сутичок. У результаті я посів перше місце. Коли журналісти брали в мене інтерв’ю, я найперше сказав, що присвятив цю перемогу другу Максу, який завжди був моєю мотивацією, першою людиною, яка підтримала і повірила у мене, хоч би що. Мій тренер знімав це на камеру, і після того, як змагання закінчились, ми поїхали у лікарню, щоб відвідати Макса. Однак нас не пустили, бо він відходив після операції від наркозу. Коли Макс повернувся з київського шпиталю, ми зустрічали його всією командою. Він передусім підійшов до мене і, не сказавши ні слова, міцно обняв… Зі спортом у мене так і не вийшло, але я зрозумів: хочу стати журналістом. Спортивним.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин