Історії з мандрів “На самоті людина чує саму себе”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Шлях, дуже особистий
Слово Просвіти, №43 за 2020 рік
Олена БОНДАРЕНКО, спеціально для “Слова Просвіти” після проходження Головного Бескидського маршруту, 500 км
Цей рік видався важким з причин, усім очевидних. Пандемія, нерозуміння ситуації, неможливість планування, надмір суперечностей, закриті кордони. З моніторів і трансляторів людину заливали (і заливають) новини, що лише підсилюють екзистенційне сум’яття. Я вирішую вважати похід проміжною мрією. “Якщо не можеш реалізувати мрії бажані, реалізуй, які підвернуться”, – кажу собі. І збираю рюкзак. Я віддавна люблю гори, вони мене заряджають і надихають. Обожнюю Татри і скелі. Червону розмітку Головного Бес-
Головний Бескидський маршрут (ГБМ) – найдовший пішохідний гірський маршрут Польщі. Має 500 км, червону розмітку і тягнеться через Бескиди Сілезькі, Живецькі, Горці, Бескиди Сон децькі, Бескиди Низькі, Бещади. Маршрут було прокладено у міжвоєнні роки, він звався Карпатським і доходив аж на Україну, до Чорногори.
кидського маршруту обираю досить випадково. І лише після кількох сотень пройдених кілометрів зрозумію – у житті немає нічого випадкового.
Алекс, Руда і собачі шерпи Спочатку це мало виглядати як весела прогулянка. На старті в Устроні нас було чотири дівчини, чотири рюкзаки і чотири різномасті песики. Немов компанія із “Володаря Перстнів”. Дві дівчини згубилися першого ж дня – випали з маршруту, пішли на чеський бік. Намагались ще нас наздоганяти, та все ж піддалися легкості буття і потребі цивілізації. Знайшли буса й повернулися додому. Я і мій пес мисливської породи, восьмирічний бігль Алекс, пройшли з Устроня до Завої сто кілометрів за п’ять днів у товаристві польки Йовіти і її гавкучої Рудої. Ми не були знайомі раніше та допасувалися у кроках, йшлося нам добре. Однак це була залежність. Залежність від потреб іншого. Насамперед – від наших рудих компаньйонів. Я несла кілька додаткових кілограмів корму, пару літрів води для Алекса, його плед і рушник, запасний ошийник, слідкувала за його диханням, погоджувалась на його привали. Почувалася собачим шерпом. Водночас відчувала наростаючі потреби власні. Шлях вимагав йти у власному темпі, слухати своє тіло і свої думки. Тим більше, що маршрут виявився несподівано важким, вимогливим і розбурхав у мені амбіції. Я вирішила, що обов’язково повернуся на шлях у іншому форматі. Тим більше, що далі по дорозі лежали чотири національні парки, в які, за польськими законами, з собаками не можна. Так із приємної розваги бескидський маршрут став Шляхом і викликом.
Самотня, вільна й дика Головний Бескидський маршрут добре розмічений і описаний у путівниках. Мені, інтуїтивно не хотілося споживати чужих
Мені 49, у мене дорослі самостійні діти, вихований пес і омріяні плани, які пішли шкереберть. Я гойдаюсь між настроями: від роздратування — до безсилля. Вкотре перетрушую свою систему цінностей. І мені випадає те саме: самоповага, самодостатність, сміливість. Останні п’ять років живу в еміграції, щирі розмови самої з собою і певне балансування мені звичні. Але зараз я справді розгублена. Не знаю, як підсилити свої базові цінності й куди поставити ногу, щоб зробити наступний крок. І я рушаю в похід.
вражень. Я залишила у Кракові Алекса, забрала намет і спальник і просто повернулась під червону стрілку у Завої у тому ж місці, де довелось зійти. Тепер усе було геть інакше. Я опинилася у сонячному зеленому лісі геть сама. Було збудливо і дивно. Далеко від усіх і ближче до себе. Відчувала у ногах сверблячку добити решту 400 км і острах невідомого. Перший тиждень я люто шарпалась із власним рюкзаком і воювала зі шкарпетками. Я ходила під навантаженням у гори не раз. У вищі гори. І багатоденні ходження мені не новина. Та зараз щось пішло не так. Лямки рюкзака боляче натирали мені ключиці, старі добрі черевики калічили ноги. Тож першим уроком мені стало – слухати своє тіло. Під лямки я підклала звичайні кухонні губки; а коли вони стерлися – знайшла на дорозі старий лах, відрізала від нього рукави і додала об’єму. Губки, обмотані рукавами чиєїсь кофти, стали для мене важливішими за вранішню каву. Коли я послизнулась на болоті, лямки рюкзака теж ковзнули на плечах і одна губка десь згубилась – я подерлася назад під слизьку гору. Її шукати. І не було у той час важливішої у світі речі, як та губка. У звичному житті я не приділяла стільки уваги своєму тілу, як на Шляху. Якщо тобі здається, що щось тебе муляє, тобі не здається – зупинись, послухай себе, зрозумій, де муляє і знайди спосіб це виправити. Наче просто? Не завжди. Особливо, у щоденності, коли зусібіч атакують інші подразники. На самоті людина чує саму себе. Це було корисне усвідомлення. …Проблема зі взуттям і рюкзаком вирішилась несподівано: за якийсь час я так випітніла, що напоєні моєю вологою речі вляглися під вигини мого тіла. Я і моє найнеобхідніше стали цілісним.
Викинути баласт Я йду. Не планую ні кілометрів, ні часу. Нічого не закладаю. Не планую заздалегідь нічлігів. Обіцяю собі тішитись стежкою під ногами і небом над головою. Трохи боюсь боліт, холодних уже ночей і спання під хмарками. Сліди на болоті кажуть, що не тільки я у цих лісогорах вільна і дика. Буває, добами не бачу інших людей. Критично не вистачає води. Доводиться передивлятися найнеобхідніше. Мій рюкзак має об’єм 40+10 літрів. У ньому легкий намет, теплий спальник, похідний пальник із літровою посудиною, наче мінімум речей, дрібна косметика, зарядки, ліхтарик, аптечка, їжа на один день і вода. Що з цього є зайвим? Охоче позбавляюсь косметики. Мило й шампунь не такі вже й потрібні, коли постає вибір, що робити із рештками води: напитися, умитися, зварити кашу на вечерю, залишити на вранішню каву, залишити воду водою на подальшу дорогу. Речі теж перестаю прати, обравши одяг з мериноса, який добре відводить вологу й не тримає неприємного запаху. Решту вбрання міцно стискаю у герметичному мішку – об’єм рюкзака візуально зменшується, й мені наче легшає. Передивляюсь запаси їжі. Половиню їх. Рішуче готую на сніданок кашу з недоторканого запасу: краще мати енергію зараз, ніж безсилою носити потенційну їжу. До речі, це теж урок. Ліс стає другом. Для перепочинку я обираю ягідні місця: чорниця і ожина дуже виручають. Нагріті сонцем ягоди служать наїдком, питвом і вітамінами. Ліс щедрий. “З вами усе добре?” – якось чую стурбований голос. “Зі мною все чудово”, – трушу головою. Я нарешті знайшла струмок і сьорбаю прохолодну воду, заплющивши очі від задоволення. “З вами точно усе добре?” – перепитує чоловік. Він теж
Гори на ГБМ – невисокі, але інтервальні. Щоб піднятися на наступну гору, треба практично до нуля скинути висоту гори попередньої. Ти постійно йдеш або угору, або униз – рівної дороги немає. На 500 км усього маршруту перепадів висоти понад 20 тисяч! Що дає майже два з половиною Еверести. Символічною серединою маршруту вважається Диявольський камінь – п’ятиметровий ос танець неподалік колишнього лемківського містечка Криниці (зараз – Криниця Здруй). Легенда каже, що диявол ніс каменюку, щоб зруйнувати цілющі мінеральні джерела у місті. Та вчасно за кукурікав півень… Так чи не так, місце це містичне. Тут мандрівників допадають дивні емоції, кризи, слабкості.
йде Шлях, і, як виявилось, за фахом є лікарем. Його насторожили мої сині губи. Запідозрив проблеми з серцем, бо день був надмірно спекотний. А я лише ожину їла й тішилась достатку води! Десь тоді я піймала себе на думці, що вже позбулася навіть фонового продумування різних життєвих справ, стала почуватися частиною природи. Сприйняла себе – отаку натуральну, недосконалу. Слухала себе: ким я тут, у лісі, почуваюсь. І розуміла, що не людиною, не звіром, не духом – Лісом. Іншого разу стояла серед полонини – навсібіч безкінечність. Відчувала, як миготить у мені відчуття поміж я-ніщо-посеред-нічого навперемін із Я-Всесвіт! Можливо, тоді я була Полониною. Отоді ж, десь біля придорожньої каплички, зробила селфі, яке мені сподобалось, чого досі не траплялось. На фото я доросла на свій вік, вилицювата, засмагла клаптями, зі зморшками, важким поглядом, у спітнілій сорочці – справжня я. Без баласту.
Не згубити Шлях! “І як ти тільки не боїшся йти сама!” – казали мені не раз. Питали, чи маю засоби самозахисту. А який самозахист від Природи, Звіра? Я навіть проти комарів спрею не брала й завбачливо куплену мазь від зміїних укусів залишила вдома. Утім, боялась. Боялась, передусім, власної невправності, але цю думку гонила від себе нещадно. Підміняла вірою, що людина може більше, ніж про себе думає. Боялась м’язової відмови від навантажень. Боялась, коли опухали ключиці. Боялась, коли підвернула ногу. Та вранці вставала й з подивом відзначала, що — попри відголоски болю і втому у тілі — цікавість йти далі й піднесення перемагають. Боялась невідомого. Міська людина надто мало знає про природу. І опинившись наодинці з нею, губиться й панікує. Був день, коли я побоялась йти сама 30 км Шляху. Це був відрізок у безлюдних Бещадах, без альтернативи його проходження. Мені пощастило на супутника. Але і з ним ми заклякли, коли просто на стежці поба-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
