Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Театр · “Жити спогадами можна, але треба дивитися вперед. І не важливо скільки тобі років”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

На одній хвилі з глядачем

Слово Просвіти, №43 за 2020 рік

Помітною подією у культурно-мистецькому житті столиці стала прем’єра вистави “Вона жила в Парижі” за п’єсою Ізраїля Горовіца “Моя літня пані”, що відбулася на камерній сцені Київського національного академічного Молодого театру – режисер Сергій Корнієнко. Жанр вистави визначили як архітектуру стосунків. Едуард ОВЧАРЕНКО Якщо у більшості випадків п’єси до постановок обирають режисери, то цього разу ініціатором нової вистави стала народна артистка України Тетяна Стебловська. Саме з легкої руки Тетяни Володимирівни репертуар Молодого театру свого часу поповнили вистави “Моя дорога Памела”, “Афінські вечори”, “Соло для годинника з боєм”, “Поступитися місце”. Напевне жодна з них не залишить байдужим, торкнеться душі і серця кожного глядача. – Приділити увагу цій п’єсі мені порадили друзі, які добре знаються на західній драматургії, – розповідає Тетяна Стебловська. – П’єса дуже хороша, вона мені відразу сподобалася. Дала її прочитати нашому художньому керівнику Андрію Білоусу. Він дав добро. Після цього постало питання щодо режисера. У нас ставка робиться на молодь, тому Андрій Федорович запро- Василь НЕВОЛОВ, театральний критик, письменник, професор Університету сучасних знань, заслужений діяч мистецтв України Якщо ти зараз думаєш, що головне в твоєму житті — твоя квартира, де твоя дружина готує смачний сніданок, де діти сидять над книжками, готуючись до завтрашніх вишів, а все інше — політика, вибори, епідемії, глобальне потепління — то не твоя справа, і ти якось відсидишся за стінами свого “гніздечка”, і вся оця суєта тебе не торкнеться, тоді тобі сюди. Новий прем’єрний спектакль Миколаївського академічного художнього російського драматичного театру — “HOMO LU- DENS sic simper tyrannis?” створено за п’єсою сучасного білоруського драматурга Тимофія Ільєвського разом з майстрами Грузії та Польщі: режисер-постановник Каха Гогідзе (Грузія), художник-постановник Олена Рикусова та балетмейстер Олена Лисенко (Україна), постановник номерів степу Ірена Новаковська (Польща), ініціатор і керівник проєкту – директор-художній керівник театру Артем Свистун. Неймовірні паралелі виникають у глядачів під час перегляду цієї вистави з біблійними сюжетами. Спектакль щедро і влучно насичений символами, візуальними підказками, алегоріями. Кожен актор на своєму місці, кожен живе (а іноді вмирає) своїм акторським життям на сцені... Висококласний, гармонійний дует народного артиста України Василя Остафійчука та молодого майстра сцени Андрія Карая привертає особливу увагу. Трагічний фарс… Це набір всіх часів. Вічна “трійка”: тиран, народ і ті одиниці, що виступають проти тирана... Знайомо це нам, чи не так? Тирана народжує народ, і сам народ може його “обнулити”, але дуже довгий шлях усвідомлення власної відповідальності... На перший погляд, зіставлення поліпонував кілька молодих режисерів. Свого часу для вистави “Поступитися місцем” я надала перевагу Дмитру Весельському — і не помилилася. Сьогодні Дмитро очолює Малий драматичний театр. Цього разу вибір припав на Сергія Корнієнка. До цього він здійснив у нашому театрі постановки вистав “Фрекен Жюлі” і “Дівочий виноград”. Ці вистави з успіхом йдуть у театрі. Він молодий здібний режисер. Ми працювали швидко і злагоджено. Мій партнер по сцені Анатолій Сомик, який виконує роль Матіаса, раніше працював у Київському театрі юного глядача на Липках, вже понад 15 років служить в нашому театрі. Зустрічалися в “Афінських вечорах”, де він грав нареченого моєї онуки. Він хороший, досвідчений артист, багато зайнятий в репертуарі. Олена Узлюк (Хлоя) – теж чудова артистка, дуже тендітна, дуже глибока. На жаль, вона допоки не в повній мірі розкрилася в нашому театрі. Думаю, попереду в неї будуть великі і цікаві ролі. Але й тут вона різна. Роль нерівна, немов хвилями. Під час роботи над виставою важливим був людський фактор. Ми могли посперечатися, у чомусь не погоджуватися один з одним, але врешті приходили до єдиного знаменника. Репетиція – любов моя. Це той принцип, яким ми керувалися. Режисер любить акторів, актори люблять одне одного і ту драматургію, з якою вони працюють. А без любові нічого не вийде. Дуже хороше оформлення і костюми. Загальний інтер’єр створила Юлія Заулична. Це талановита людина, її запрошують до роботи над постановками в інших театрах. Дуже відрадно, що після вистави залишаються глядачі, аби побачити мене, висловити якісь побажання. На виставу йдуть не лише літні люди, а й ті, кому 17-18 років. Вона їх хвилює, і це дуже важливо. У виставі зібралися три самотності. Ця тема завжди була актуальною. Моя героїня зуміла поєднати двох молодих людей, які спочатку були антагоністично налаштовані одне до одного. Врешті – всі троє знайшли те, чого в них до цього не було – сім’ю. Жити спогадами можна, але треба дивитися вперед. І не важливо скільки тобі років. Визначили, що моїй героїні 80 років, але і в неї має бути стимул до життя. Це рідна дочка, і син людини, до якої вона пронесла любов через усе своє життя. Мадам Жерар – багатогранна натура, цей образ зацікавив мене, цікавить і глядача. Дуже багато бажаючих побачити виставу. Вистава хвилює людей, вони виходять з неї душевно наповненими. Моє кредо – театр повинен хвилювати, повинен викликати емоції в глядача. Вперше показали виставу 25 січня на Тетянин день. Зіграли її лише 3 рази. Потім пішли на карантин. Не грали шість місяців, а це для актора великий період. Робили репетиції, треба було все відновити. Краще, щоб таких перерв більше не було, адже театр – це живий організм, який повинен постійно пульсувати, а не бути в застої. Буду й далі працювати над своїм образом, удосконалювати його. Вистава набирає оберти. Нашим партнером стає глядач, для нас важливо як він реагує. Сьогодні зал заповнений лише наполовину і люди трохи соромляться висловлювати свої емоції. Вони почувають себе скуто. Але потім вистава їх захоплює і вони дають волю своїм емоціям. У кінці вистави аплодують стоячі, довго не хочуть відпускати акторів зі сцени. А це значить, що ми були в контакті з глядачами, достукалися до їхніх сердець, дві з половиною години були зними на одній хвилі. Зізнаюся, що грати на камерній сцені складніше. Велика і камерна сцена – це різні форми існування, подачі звуку. Камерна сцена – наче театр на долоні. За півтора метри вже глядач. Тому має бути максимальна щирість і органіка. Це як крупний план у кіно. Працювати крупним планом треба обережно, грамотно. Потрібно знаходити камертон камерної вистави. З відгуків глядачів відчуваю, що ми його знайшли. За останні роки наш театр дуже змінився. Він називається Молодий – і молодь у ньому займає провідне місце. Це правильно. Наш художній керівник Андрій Білоус розкриває молодих акторів даючи їм великі ролі. Хотіла б згадати Бориса Орлова, який чудово зіграв у виставі “Шинель”. Також це Олександр та Вікторія Ромашки, Дар’я Баріхашвілі, Анна Бащева, багато інших молодих акторів, які грають поряд з досвідченими. Репертуар дуже різноманітний. Є вибір на всі смаки. Думаю, що ми на вірному шляху. У нас дуже хороший колектив. Молодь з повагою ставиться до старшого покоління, прислухається до нашої думки. У цьому велика заслуга керівника, політики, яку він веде. У театрі нічого не робиться підкилимно, все відкрито. Андрій Федорович в усіх питаннях радиться з колективом. До нашого театру прагне потрапити молодь і старші актори не тільки з Києва, а й з інших міст. Щороку відбуваються конкурси, прослуховування. А я вже думаю над тим, якою буде наступна вистава. дей, зображених в ньому, абсурдні мотивації їхніх вчинків, абсурдні і самознищувальні їхня жорстокість і пожадливість. Абсурдними є також пізні прозріння і відчайдушні розкаяння, як і спроби любити і ненавидіти, що однаково призводять до смерті — з блаженним або ж спотвореним люттю обличчям. І ще парадокс: у цій виставі герої зовсім не грають в театр абсурду. Вони там, як і ми, глядачі, тут, у нашому часі, давно вже в ньому живуть. До сюжету білоруського драматурга і режисера Тимофія Ільєвського творці вистави підійшли як до міни “уповільненої дії”. Спочатку тихо-тихо, не форсуючи подій і ніби запевняючи глядача: панове, все спокійно, все нормально, з цього трагіфарсу ми Іонеско робити не будемо – та вони лише присипляють нашу пильність. А потім, коли публіка зовсім вже заспокоїться і розслабиться, і навіть перестане помічати світ запропонованого ними дивного художньо-сценографічного сценічного простору, видадуть таке крещендо пристрастей, ніби вони не промовляють слова, а виривають їх зі свого горла, розігруючи обшир трагедії тирана і народу. На сцені – народний артист України Василь Остафійчук в ролі Короля, яка дає йому можливість з блиском виразити своє обдарування. Але це ще не все. На сцені молоді, переконливі, захоплюючі, темпераментні артисти: Констянтин Гросман (Паломник), Валерій Павленко (Поет), заслужений артист України Володимир Карпенчук (Суддя)… Є ще дуже цікавий Андрій Карай (Блазень), який і стає “альтер его” вистави, та несподівана заслужена артистка України Олена Кошова (Королева). Спектакль — яскраве видовище божевілля, талановито і розмашисто зігране. Я зараховую його до улюблених. І готовий насолоджуватися ним багаторазово.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин