Мова єдина · “Коли не хочемо повторити долю давніх трипільців, маємо повсякчас пам’ятати: найнебезпечніше – виглядати невпевненим і смішним”. · с. 3сторінка оригіналу ↗
Геть літературу із ЗНО – і кому полегшає?
Слово Просвіти, №43 за 2020 рік
Закінчення. Початок на стор. 1
Бо, по-перше, чи взагалі припустимо – надто в контексті новітньої ворожої агресії! – легковажити зі світоглядними дисциплінами, серед яких літературі, безперечно, належить чільне місце? Чи не вона є найпотужнішим джерелом українознавства, пізнання рідних витоків, менталітету, звичаєвого права, історичних процесів, культуротворчих традицій через змалювання конкретних людських доль? До того ж реалії часу постають у художньому слові через бачення і осмислення їх співвітчизниками-інтелектуалами, багатими як хистом, так і громадянською відповідальністю. Важко переоцінити і виховну силу чисельних подвижницьких біографій самих творців вітчизняного красного письменства – і насамперед у плані не показного, а самозреченого служіння українській ідеї. Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Олена Теліга, Олександр Олесь, Василь Стус – то не просто блискучі митці слова, а й національні герої. Не ради ж красного слівця мовив свого часу Євген Маланюк: “Як в нації вождів нема – тоді вожді її поети”. Чи можна такого не знати? То хіба може молода людина стати свідомим та успішним будівничим державного майбутнього без уважних студій над цим багатющим знаковим матеріалом як могутнім чинником національної ідентифікації? По-друге, що теж загальновідомо, белетристика поряд з пізнавальною літературою несе в собі не менш вагому моральну місію. Що б там не говорили адоратори “чистого мистецтва”, як би їдко не звинувачували опонентів у сповідування “впливології”, у примітивності поглядів на красне письменство, тобто “заскорузлі утилітарні підходи”, читач все одно згідно зі своєю людською природою приміряє до себе переконання, поведінку, навіть “мундири” відповідних персонажів. Хто з учителів не тішився тією жаданою педагогічною результативністю, що дає себе знати щирим розчуленням в дитячих очах, схваленням гідного життєвого вибору і Франкових героїв із “Захара Беркута”, Лесиної Мавки, Климка Вінграновського чи Гри-
Віталій ПОРТНИКОВ: Рішення Дарницького районного суду, який заборонив розповсюдження книжки мого колеги Вахтанга Кіпіані “Справа Василя Стуса” без згоди колишнього “адвоката” Василя Стуса, а тепер путінського кандидата на посаду президента України Віктора Медведчука — це справжня ганьба, яка нагадує, що Україна досі залишається у пострадянському світі поруч з Росією і Білоруссю. Цей факт підтверджено не тільки ганебними результатами президентських виборів 2010 та 2019 років. Цей факт підтверджується і дегенераційністю судової системи, реформування якої практично припинилося після олігархічного реваншу 2019 р. Цей факт підтверджується і відданістю частини населення України людиноненависницьким цінностям комуністичного режиму. Режиму,
горія Многогрішного з “Тигроловів” Івана Багряного… По-третє, уроки літератури покликані функціонувати в школі насамперед задля естетичного вишколу, що є особливо актуальним, коли культуротворчий простір все настирливіше заполоняє відвертий перебір з брутальністю і художнім несмаком. На жаль, останнім часом стало своєрідною модою навіть серед освіченого навкололітературного загалу, де перед ведуть начебто фахові журналісти з “Радіо- НВ” та й “Культура”, безпардонно наїжджати і на сам контент програми, і на шкільну практику його опрацювання. Замість уважного проникнення в суспільнополітичні обставини часу, коли поставала наша класика, замість осмислення феномену її існування в умовах бездержавництва, чуємо раз по раз натяки про марґінальність, примітивність, нетолерантність створеного і тим же Котляревським, і Квіткою-Основ’яненком, і Нечуєм-Левицьким. От і зникли зі школи Квіт-чина “Маруся”, “Великй льох” та “Гайдамаки” Шевченка, “Бояриня” Лесі Українки, “Марія” Уласа Самчука — та й не тільки. То чого ж очікувати натомість? Невже продукції амбіційних постмодерністів аля Ірена Карпа з її реінкарнаційними текстами про тумани власної душі разом з фото її ж оголеного тіла у чоловічих французьких журналах? Але то вже предмет окремої важкої розмови. Не можна погодитися і з тими самозваними експертами, яким здається ніби шкільні уроки тільки й те роблять, що убивають любов до художнього слова і досі викликають неприємні спогади. А звідки ж ви, дорогесенькі, самі – такі талановиті та суперпрогресивні – понабиралися? Чи не попрацювали на ваші досягнення і попередні генерації? Тож не підігруйте егоцентрично отій силі, що і без вас не перестає оскверняти наші духовні світлиці і неабияк посприяла по’яві одіозного закону. До того ж, не годиться забувати, що робота з певним художнім текстом як суто мистецьким явищем — хоч і головне, однак далеко не єдине завдання шкільного уроку. Програмою цілком слушно передбачається опанування який імітував правосуддя за допомогою таких “адвокатів”, як Віктор Медведчук. Режиму, який вбив Стуса. Режиму, який досі здається багатьом моїм співвітчизникам нормою, а не збоченням.
наукової складової – засвоєння відомостей з історії літературного процесу, основних теоретичних понять, а заодно й оволодіння навичками літературознавчого аналізу. Як увібгати той безмір роботи у 2 (дві!) півгодини на тиждень (бо ж чверть уроку йде на перевірку знань) – без надсерйозного ставлення до навчального предмету? Зрозуміло, що солідне навантаження у звиклих до меню “95 кварталу” асоціюється з нудьгою домежною! Та чи випадає йти у таких на повідку? Врешті, чи можна повноцінно оволодіти рідною мовою без штудіювання нею створеної літератури? До слова, дуже доречними бувають на тлі нинішньої пандемії лихослів’я і в побуті, і укрсучліті відкриття сучасними школярами мовного етикету літературних героїв явно не аристократичного походження. До прикладу, п’яниця Чіпка звертається до дружини свого однолітка з проханням розпочати обід першою (бо так було прийнято у “відсталому дореволюційному” селі ставитися до жінки): “Коб ви, паніматко”. А сварливі Кайдаші чи Лукашева мати з Килиною уміли допекти одне одному до печінок і без звичної тепер нецензурщини. І що вже казати про лексичні скарби ніжності у розмовах закоханих Наталки й Петра, Оксани та Яреми, Івана й Марічки… Врешті, перераховувати усі плюси для становлення національної ідентичності, пов’язані з відповідальним вивченням рідної літератури – то все одно, що лічити зорі в небі. Від чого ж хочуть розвантажити майбутніх інженерів, програмістів, економістів? …Ні, таки немислимо аж на тридцятому році нашої Незалежності не добачати загроз національній безпеці, дивлячись на шкільну освіту крізь московські окуляри. Хай же ефективно відлунює у нашій школі пристрасне послання і собі, і кожному з нас незабутнього Василя Симоненка про україноцентричну вірність: Бо нива ця – моя. Тут я почну зажинок, Бо кращий урожай Не жде мене ніде. Бо тисячі доріг Мільйон вузьких стежинок Мене на ниву батьківську веде.
Олеся КОВАЛЬЧУК
ЗЗввееррннеенннняя до наших читачів, передплатників, просвітян
Друзі! Минулого тижня на наше прохання про допомогу для газети “Слово Просвіти” відгукнулися: 1. Ігнатенко Леонід Миколайович — 1000 грн.; 2. Стасик Юлія Іванівна — 100 грн.
Наші банківські реквізити: АТ “Альфа-Банк, р/р UA 30 300346 0000026002016994001; отримувач: ГО “Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка; код ЄДРПОУ/ІНН: 00031756. Призначення платежу заповнюється платником так, щоб надати повну інформацію про платіж.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
