Інформаційний простір · “В медіа-сфері немає єдиної політики щодо протидії ворожій пропаганді”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Чиє слово перемагає на буремному Сході
Слово Просвіти, №43 за 2021 рік
З великим зацікавленням прочитав звіт про організовану ВУТ “Просвіта” онлайн-конференцію на тему “Українсько-російська війна. Інформаційна політика і загрози інформаційній безпеці України” і підтримую послідовну позицію голови ВУТ Павла Мовчана і колег-просвітян щодо істотного посилення протидії загрозам, які особливо гостро проявляються на Сході країни. Про це занепокоєно говорили і представники Луганщини, погоджуюся з ними, бо ситуація на Донеччині так само тривожна. Хотів би долучити до загальної картини і своє бачення проблем в інформаційному просторі на прифронтовій території.
Ігор ЗОЦ, Донецька область
Вороже заходить без запрошення По-перше, Донецька область, як була сім років тому, так і зараз залишається незахищеною від ворожої інформаційної пропаганди. Практично в усіх прифронтових містах не лише на супутникову, а навіть на звичайну антену легко приймаються російські телеканали. Так само радіо. Варто нагадати, що арсенал телевізійної і радіомережі так званої “ДНР” складається з 9 передавальних центрів, які забезпечують трансляцію 30 радіостанцій, 14 аналогових і 48 цифрових телевізійних “республіканських” і російських телеканалів. А ще ж окупанти на базі української друкованої преси та за участі колаборантів створили свою і розвинули пропагандистські інтернет-ресурси. Своєю чергою в Донецьк українське телебачення не пробивається, бо його “глушать”. Власників супутникових засобів це не стосується, але, як розповідають земляки з окупованих територій, українське переглядають за заштореними вікнами. По-друге, доступності російської пропаганди чомусь не перешкоджає наша влада, адже за перегляд українських телеканалів віднедавна треба платити, а вороже заходить у домівки жителів без запрошення і безкоштовно. За словами голови військово-цивільної адміністрації Авдіївки Віталія Барабаша, в Донецькій і Луганській областях передчасно відключили аналогове телебачення, і тепер це дуже серйозна проблема, оскільки прийом українського телебачення в цифровому форматі доступний не для всіх, а інформаційний вплив аналогового телебачення “ДНР” відчувається дуже сильно. “Між Донецьком і Авдіївкою сім кілометрів. Наприклад, у східній частині міста проживає майже десять тисяч жителів. Не кожен може поставити супутникову тарілку чи “цифрову” приставку Т2. Тому що 500-600 гривень коштує ця приставка. А для чого її купляти, якщо можна дивитися канали з Донецька без оплати”, – розповів Віталій Барабаш журналістам. По-третє, в медіа-сфері немає єдиної політики щодо протидії ворожій пропаганді, приміром в оперативному спростуванні фейків тощо. Як не дивно, але за кілька десятків кілометрів од лінії зіткнення спокійно працюють ЗМІ, які на тему війни не пишуть зовсім, не говорять і рідко показують.
Без Німеччини не було б газети для Донеччини Як це не дивно, але якби не уряд Німеччини, на Донеччині не було б єдиної обласної українськомовної газети! А так наші західні партнери третій рік виділяють кошти на випуск газети “ГРОМАДА Схід” двічі на місяць накладом 60 тисяч примірників з метою подолання інформаційної ізоляції мешканців сіл уздовж лінії розмежування. Редакція базується в Маріуполі і звідти часопис безкоштовно поширюється відразу на дві прифронтові області. А ось у найкрупнішому місті Приазов’я Маріуполі, який Міністерство культури та інформаційної політики проголосило однією з культурних столиць України, газети по-українськи немає. Ще донедавна просвітяни міста на чолі з Анатолієм Морозом власними силами видавали аматорський часопис “Домаха” як у часи радянського самвидаву, але вже кілька років, як цей процес зупинився. Як і в попередні 30 років в Краматорську, Бахмуті, Костянтинівці, Дружківці газети виходять російською. Зокрема і роздержавлені. Учасники онлайн-конференції вже говорили про неефективність телеканалу “ДОМ”, але мені хотілося б зазначити, що він розвивається коштом платників податків на тлі скорочення на Донеччині та Луганщині мовлення Суспільним телебаченням. Наразі український державний інформаційно-розважальний телеканал,
який мовить російською, базується в Краматорську. Цільовою аудиторією є жителі непідконтрольних територій України, але річ у тім, що саме через це в самому Краматорську “ДОМ” нема змоги бачити, бо такий задум засновників, а в Донецьк він слабо просувається, бо його “глушать”. І хоча програми телеканалу, де українські державці переходять на російську, можна переглянути на сайті онлайн, не зовсім зрозуміло, чому це треба робити російською. На окупованих територіях усе давно мовою агресора, зокрема весь медійний арсенал, і тому навряд чи ще один телеканал російською, але з нашим провладним контентом, здобуде увагу глядачів. Хтось із моїх добрих знайомих зауважив: “До війни Донбас зросійщували Москва і п’ята колона, а зараз уже й Київ підключився!”
Воювати за українське Дискусія про те, чи воює українське слово в обороні Донбасу, і як ефективно протистояти ворожій пропаганді — не припиняється в експертному середовищі ще з 2014 року. За цей час, наприклад, ще за попередньої влади відбудовано зруйновану телевежу в Слов’янську в 2016 році, збудовано нову в Гірнику в 2018 році, а наприкінці минулого літа запущено в тестовому режимі телевежу в Камишувасі на Луганщині. Але це не змінило перевагу агресора: технічно український сигнал до своїх глядачів на окупованих територіях не досягає. Бувають винятки, коли окупанти проводять профілактику своїх передавальних систем і на якісь лічені години ефір у Донецьку стає українським. Але це не більше ніж добрий інформаційний привід для журналістів, фахівців, блогерів і просто небайдужих людей поміркувати на важливу тему, бо реальних змін немає. Ось що написав військовослужбовець Олександр Фірст у Facebook: “Прифронтове Первомайське поблизу Пісок на Донеччині. Місцеві клацають на пульті російські канали. Чому російські? Ні, не тому, що вони не патріоти, а тому, що в них вибору немає… Шановні можновладці, поясніть мені, військовому, який захищає
Донбас від Росії, чому на українській території немає українського телебачення, українського слова. Коли немає цього тут, на Донеччині, то ми даємо ворогу карт-бланш для подальшого зомбування населення. За українське слово на українській землі треба воювати не лише з автоматом у руках, а і м’яких кріслах і кабінетах”. Цей допис зібрав чимало переглядів у соціальних мережах, але відповіді можновладців військовослужбовець поки не дочекався. На жаль, практика уникати гострої розмови з громадянами стала для влади системою. Мабуть, тому, що сказати нічого. Наприклад, ще 2 квітня у Верховній Раді відбулися спільні Комітетські слухання депутатів і урядовців на тему “Забезпечення стабільного українського мовлення на тимчасово окуповані та прикордонні території України”, де було проаналізовано ситуацію з українським мовленням на сході держави та законодавче врегулювання окреслених проблем. За інформацією парламентського сайту, за результатами обговорення буде напрацьовано “дорожню карту” невідкладних правових, організаційних, фінансових, інфраструктурних заходів з відновлення інформаційного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях і забезпечення громадян гарантованим державою стабільним безоплатним доступом до програм вітчизняного телерадіомовлення на тимчасово непідконтрольних територіях. За півроку, що минули відтоді “дорожньої карти” ніхто так і не побачив. Натомість 15 вересня Кабінет Міністрів схвалив Стратегію інформаційної безпеки України до 2025 року, а 15 жовтня цей документ схвалила Рада національної безпеки та оборони України. Говорячи про це рішення, Секретар РНБО Олексій Данілов зазначив, що Стратегія є вкрай актуальним документом з огляду на зростання кількості спеціальних інформаційних операцій з боку РФ. Тепер очікуємо на Указ глави держави. Проєкт цього важливого документу є у відкритому доступі і кожен може зробити висновок про його позитивні напрями і
Малюнок з відкритих джерел вади. Але ж проєкт це зовсім не указ і що там буде остаточно, ми не знаємо. Принагідно треба зазначити, що Донецька облдержадміністрація раніше за РНБО ухвалила на своїй колегії стратегію інформаційної безпеки області, але широкому загалу цей документ презентовано не було.
Спростовують міфи Поки ж на Донеччині зовсім небагато ЗМІ показують зразки якісної, професійної і змістовно української журналістики в інформаційній війні. На мій погляд, це інформагенція “Вчасно” з Покровська, що першою в області перевела свій сайт на українську мову ще навесні 2019 року. За словами директорки Марії Давиденко, редакція в один день це вирішила одноголосно з метою підтримки мовного закону. “Вважаємо, що це було необхідно зробити особливо у прифронтовій Донеччини. За аналітикою нашого сайту, навіть частина аудиторії з окупованих територій залишилася з нами”, – зауважує Марія Давиденко. До слова, крім “Вчасно” в області тільки один сайт має версії двома мовами українською та російською – “Вільне радіо” у Бахмуті, що наразі працює як мовник та інтернет-видання. Інші медіа в мережі використовують переважно російську, адже штрафуватимуть за відсутність української версії тільки з липня 2022-го і то лише за певних умов. Наповнюється українськомовним контентом і телеканал “Донеччина ТV” у Краматорську – єдине і найкрупніше місцеве медіа, що фінансується з бюджету через комунальне підприємство. Сайт насичений різноманітною інформацією з життя області і, на щастя, як і сам телеканал, рупором влади не став. Дуже важливо, що сайт “Донеччина ТV” має розділ “Хроніка ООС”, який постійно оновлюється оперативними зведеннями з лінії зіткнення. Не можу не згадати і про волонтерське радіо “Тризуб ФМ”, яке розташоване в селищі Карлівка за кільканадцять кілометрів по прямій від Донецька і так само спростовує міф, що українські медіа непопулярні. Водночас у самому селищі Карлівка російські і сепаратистські телеканали почуваються як удома…
Дочекаємося вітчизняних грантів? І насамкінець вимога, що багато разів уже звучала в різних аудиторіях: учасників інформаційного спротиву на Сході держава має підтримувати фінансово. За виготовлення інформаційних продуктів треба просто платити, якби це пафосно не звучало. Наразі більшість медіа на Донеччині ледь кінці з кінцями зводять, є видання, що балансують на межі закриття, є безробітні журналісти, зокрема і серед переселенців. Чи побачили ми за останні два роки бажання влади допомагати, адже зверталися до центральних органів не тільки окремі люди, але й журналістські спільноти. І що? Нуль реакції. Не зайвим буде зауважити: сепаратистські медіа не бігають Донецьком із простягнутою рукою, проблем із фінансуванням не мають. Мабуть нашим ворогам важко й уявити, що українські медіа, як приміром “Слово Просвіти”, змушені оголошувати збір пожертв на своє існування і виживають завдяки доброчинності українців. Між тим, наприклад, хіба нашій владі не під силу започаткувати грантову програму для медіа Сходу, як це давно практикують європейські партнери? Хіба видання найбільшої за накладом українськомовної газети на Донбасі коштом платників податків Німеччини не муляє сумління чиновникам у Києві? І ще. Відсутність реакції влади на виступи учасників онлайн-конференції ВУТ “Просвіта” зовсім не означає, що громадськість, яка відчуває загрози інформаційній безпеці, опустить руки. Ні! У суспільстві, і зокрема в українській журналістиці, є активна меншість, яка не тільки говорить, але й робить. Не тільки на буремному Сході, ясна річ.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
