Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Пряма мова · “Якщо не буде потужної української армії та світової політичної підтримки, будь-які механізми не спрацюють”. · с. 7сторінка оригіналу ↗

“Хто б не переходив твій кордон – стріляй!”

Слово Просвіти, №43 за 2021 рік

Зустріч із Рефатом Чубаровим, головою Меджлісу кримськотатарського народу, була центральною подією практичної медіа-лабораторії для журналістів Півдня та Сходу України у вересні. Бувають такі ємні розмови, з яких сьогодення постає зрозумілим наслідком складових минулого. Для порозуміння “треба бачити один одного ще й так, фізично”, – сказав на початку розмови Рефат Абдурахманович. І ця можливість, ще не втрачена під новою пандемічною хвилею, дала змогу відчути чи не тектонічну взаємодію автохтонних народів – материкової України та багатостраждального Криму. Чому Крим? “2014 рік. Вторгнення Росії на українські землі розпочинається з Криму. Це була слабка ланка для України, оскільки на Кримському півострові знаходився Чорноморський флот Російської Федерації. База Чорноморського флоту – це не тільки причали у Севастополі, це багато гарнізонів, розкиданих по всьому Криму, що, як спрут, охоплювали півострів, – розпочати вторгнення з Криму було найлегше. Це перша причина, чому Крим. Друга – склад населення Криму, з якого ще у 1944 році депортували весь кримськотатарський народ, а також по 11-12 тисяч вірмен, болгар, греків, німців... Тому після війни Крим заселяли на існуючі доми і землі, які оброблялися, людьми з Росії – і напередодні вторгнення 58 відсотків населення складали етнічні росіяни”, – аналізує Рефат Чубаров. Всех татар выселить с территории Крыма и поселить их на постоянное жительство в качестве спецпоселенцев в районах Узбекской ССР. Выселение возложить на НКВД СССР... Остающееся на месте имущество, здания, надворные постройки, мебель и приусадебные земли принимаются местными органами власти... – цитата з красномовної Постанови №ГКО-5859сс “О крымских татарах”. І – особистий спогад, з останньої кримської подорожі восени 2010-го: пам’ятаю тітку в Морському (прадавній Капсихор), що пропонувала відпочиваю-чим стиглий інжир під парканом свого обійстя говіркою “среднерусской полосы”. – Звідки ви, тітонько? – Муж военный, привез меня сюда на пенсию доживать, умер, а я осталась... Старий будинок, старий паркан, старий інжир... “Більша частина людей, які оселилися після війни у Криму, жили у домах кримських татар, які в значній частині збереглися. Вони нудьгували за своєю батьківщиною, за Росією. Вони так і не пройнялися після 1991 року відчуттям, що живуть у незалежній українській державі. І значна частина з них хотіла додому. Але хотіла з нашою землею. Це друга причина, чому Москва пішла на війну проти України з кримської землі, – говорить Рефат Чубаров. – А третя – це місцева влада. Яка, можливо, нічим не відрізнядась від харківської чи запорізької, але була особливою, бо статус автономії Криму мав і давав певні преференції: ніби вона на все має право, навіть якщо її бажання є незаконними. І все це спрацювало”. Я згадала, як нахабно мчались до Севастополя по кримських лісових стежках путінські “Нічні вовки”. Перше байкершоу літом 2009-го мало продовження щороку та згодом було наване “уникальным примером народной дипломатии”, “предвестником Русской Весны в Севастополе и Крыму”. Та хто ж тоді думав, чим це відгукнеться у 2014 році? Зараз, до речі, “Нічні вовки” збираються на тимчасово окупованих територіях Донеччини та Луганщини. Чого нас має вчити кримська трагедія? “Мене часто запитують, чи можна було б не дозволити росіянам окупувати Крим? Я до кінця не знаю відповіді на це запитання... Захват Криму не був відкритим військовим протистоянням. Коли ж російські спецслужби пішли на інші області України, українське суспільство спромоглось у дуже короткий час згуртуватися – українці розпочали захищати свою землю. Утому числі й зброєю. Я певен, що Незалежність має захищатись громадянами України у будьякий спосіб. Держава має готувати своїх громадян зі зброєю в руках захищати свій суверенітет. У 2014 році ті, хто був зобов’язаний це робити за своїми повноваженнями, – майже всі на це не вдалися. Один із військових, учасник тогорічних подій, сказав: ми не були готові стріляти у росіян. Він каже правду. Але друга частина правди в тому, що якби замість росіян там були інші загарбники – не важливо, я не хочу нікого називати – я думаю, українські військові стріляли б. Бо були певні стереотипи, міфологеми в головах людей – той брат, а той не брат! Та хто би не переходив твій кордон – стріляй. Тут нема братів. Тут немає інших намірів, окрім нападу. Ти маєш стріляти. Це перший висновок і перший урок, які всі ми маємо сприйняти”... Любомирівна з'під Антрациту Я вже не можу точно згадати, коли мені зателефонувала Людмила з села Костянтинівка Мелітопольського району. Це була перша зима війни на Сході України, вже півроку перебували на фронті наші колеги-добровольці, а ми щовихідні збирали гостинці до Запорізького військового шпиталю та плели теплі шкарпетки для хлопців – у шість пар рук. І Людмила К., біженка з-під Антрациту, хотіла передати військовим та добровольцям теплі шкарпетки та килимки. Відсилала мені поштою. Я швидко тягла важелезні посилки до волонтерського штабу, Марія Хаброва та Галина Ткаченко возили зібраний скарб на передову. Думаю, сотню пар шкарпеток та стільки ж килимків сплела Людмила. “Включу “Радио Шансон”, вяжу и думаю о хлопцах, они же там мерзнут...” – із сльозами сказала вона. Так, російською. Мову забула. Та дізнавшись її повне ім’я по батькові, я спитала: звідки ж вона така, Любомирівна? – Тато з Івано-Франківщини... У післявоєнні часи, коли переселяли на Донеччину українців західних областей, потрапила туди її родина. Там Люда й народилась. Тато працював на шахті. Хворів. Помер напередодні російського вторгнення. І він не побачив того, що сколихнуло свідомість його доньки. Під Антрацитом, нагло перетнувши кордон, російські танки весною 2014-го нищили українських військових. Наші не наважувались стріляти. Для них та й жителів прикордонної території поведінка російських загарбників стала шоком. “Тут нема братів. Хто би не переходив твій кордон – стріляй”, – сказав би Рефат Чубаров. Людмила ж відправляла мені посилку за посилкою, та якось прислала охайно записані свої думки-вірші. Половина – російською, але крізь них проривались українські. “Спит солдат в степи Донбасской, Вечным сном спит, не разбудишь. Не вернется, не приедет, Не присядет, не вздохнет. Не прижмет к своей груди Мать, отца, жену, детей. Нет солдата! Спит в степи!” “Доброволець має чесне серце, Доброволець має добру волю. Добровольцю не сидиться вдома – На війну іде він добровільно... Та не можу я спокійно спати, Та не можу я спокійно їсти, Якщо українців вороги вбивають, Якщо вороги мою Украйну топчуть...” “Пішов солдат – чекає мати, Солдат в бою – чекає мати, Пропав солдат – чекає мати! Убили сина – чекає мати! Його завжди чекає мати, Яка ж це доля материнства – Чекання, вічнеє чекання!” Доля Людмили – гарної жінки, квітки із обірваним корінням, мучить мене досі. Вона повернулась на окуповану Луганщину – там залишився будинок, було де жити, а тут, в українській державі, – не було де. Зателефонувала мені: “Я не могу слышать, что здесь говорят по телевидению, сплошная ложь!” – “Мовчи, Людо, бережи себе”. – І я не знаю, чи вона себе вберегла. Її правда там була небезпечна. Як і доля кримських татар – нині у Криму. Чого хоче Росія? “Я не буду говорити очевидні речі, – каже Рефат Чубаров. – Росія хоче, щоб Україна була під її повним контролем. Для початку – із формальним збереженням якоїсь української держави. Але краще, щоб це було саме відновлення у формі єдиної держави. Політики, які сьогодні керують Російською державою, виходять з того, що збереження російської держави неможливо без України. Вони розуміють, що Україна не лише величезний ресурсний простір, а в першу чергу – їхній розвиток та самозбереження. В їхньому уявленні, для Росії в цьому світі має бути відведене особливе місце, неможливе без підконтрольних територій та народів. Це оформлене імперське відчуття і кінцева мета Москви. “Сокровенная мечта” – російською. Вони готові йти кроками. І Крим — це перший крок. В нашій історії так сталося, що всі наші біди, починаючи із 1783 року, приходили на кримську землю з Москви. І зараз Москва знову увірвалася на наші землі. І знову ми для неї є такими, яких краще позбутися”. Як повернути Крим? Є така ілюзія, що високий матеріальний рівень України побачать кримчани, і вони знов забажають повернутися. “Ну, це відношення до кримчан, як до флюгера, – каже Рефат Абдурахманович. – Я в таку теорію не вірю. Розумію, що це фактор. Та це це може бути інструментом, ще й основним. Якщо б цей механізм працював, то північнокорейці об’єднались би із південнокорейцями, бо там рівень життя незрівнянно вищий. Тут мають бути декілька механізмів – один із них міжнародний тиск та міжнародна воля... Це задля того, щоб не дати далі по світу розповсюджувати принцип “Право сили більше, ніж сила права”. А воно до цього йде. Ми це бачимо. Інші держави теж бачать. Росія і сама собі не наважується визнати, що вона з Криму обов’язково піде. Глибоко інтуїтивно – розуміє. І тому вона робить те, що вона робить – щоб залишити там мільйони переселених людей. І тому...” Усі, хто в’їхав після окупації, мають покинути півострів “Якби я був президентом, я б законодавчим актом чітко говорив би: кожна людина, яка поселилась в Криму з моменту втрати контролю Україною (27 лютого 2014 року Росія фактично взяла під контроль ситуацію в АРК і місті Севастополі), має поїхати звідси, – каже Рефат Чубаров. – Так, Росія будує і переселяє – те саме відбувалось і в Радянському Союзі. Крим був міграційним насосом: тисячі людей приїздили, когось викидало, нових набирали, якась частина залишалася. І весь час населення оновлювалося наче б зо всієї країни, але кримським татарам в’їзд забороняли, а тих, хто приїздив – викидали. І татари селились поруч – у Генічеському районі Херсонщини, на тому березі моря у Краснодарському краї. Не тому, що воліли там жити – іншого виходу не було. 300 тисяч нас приїхало до Криму. Коли ми поверталися, нами лякали, що ми повертаємось в свої доми. Та за всі роки не було жодного вибуху, жодного насилля проти тих, кому держава дала наші доми... Поскільки наші доми вони оформили, приватизували – і тепер це їхні доми. Ці люди невинні, – говорили ми. Але саме ці невинні люди сприяли окупації Криму. Ми маємо зробити висновки. Це буде одна з найболючіших тем. Та мільйон людей має виїхати, бо вони приїхали до Криму незаконно. Який галас підніметься? Права людини, мільйона людей! Та почекайте. Це є злочин збоку мільйону людей. Чому злочин однієї людини має бути покараний, а з боку сотні тисяч чи мільйона – не має бути покараний? Так, ми вважаємо кожного росіянина, який скориставшись тим, що російська влада захопила Крим, приїхав колонізувати нашу землю – винним. Якщо ці люди поїдуть, потроху буде прояснюватись, потім люди витверезіють. Та, зрозуміло, якщо не буде потужної української армії та світової політичної підтримки, будь-які механізми не спрацюють”. Інеса АТАМАНЧУК, Київ – Запоріжжя Зустріч організована Українським кризовим центром спільно із Естонським центром міжнародного розвитку

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин