Постать · “Завжди боляче реагував на тих, хто з різних причин сторонилися українських справ, не опиралися на українських людей”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Оборонець рідних оберегів
Слово Просвіти, №43 за 2021 рік
Омеляну Поповичу – 165! Знакова постать в історії українського національного відродження. Життєпис багатий яскравими сторінками на ниві українських справ, які творилися ним на теренах підневільних тоді земель України. Наукова конференція в Чернівецькому національному університеті імені Ю. Федьковича, приурочена цьому визначному просвітнику, педагогу, політичному діячеві, є продовженням символічного “повернення” О. Поповича до Буковини, України. Хоча, насправді, він завжди був поруч, знайшовши своє вічне пристанище неподалік своєї “малої” батьківщини, потойбіч Дністра, в Заліщиках, поруч із побратимом О. Маковеєм. Але шлях “до себе” був (як завжди) складним і довгим.
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України Славне ім’я, що ототожнювалося з боротьбою українців за власну державність і суверенність, ніколи не було в пошанівку колонізаційних режимів, зокрема і в часи “радянщини”. Гадаю, головною причиною такого “безпам’ятства” було те, що впродовж усього життя його так і не вдалося “вакцинувати” будьяким москвофільством. Початок національного відродження другої половини 80-х сприяв відновленню правди про О. Поповича – першого очільника української Буковини, визначного педагога, ініціатора скликання 3 листопада 1918 року Буковинського Віча, що проголосило вікопомне – “Хочемо до України!”. З’явилося чимало розвідок, публікацій, досліджень, проведених науковцями університету, письменниками, педагогами, музеєзнавцями. Згадуються дискусії (ще до проголошення Незалежності) із С. Далавураком – доцентом університетської кафедри педагогіки, що був великим знавцем і прихильником Поповича; О. Масаном – професором, істориком, який видрукував у “Буковинському журналі” №№ 1, 2, 3 (1991–1992 рр.) його працю “Відродження Буковини”. Етика зобов’язувала інтелігенцію повертати до незаслужено забутого. Пам’ятаю також журнальне інтерв’ю із Б. Загайським після референдуму 1 грудня 1991-го, в якому було озвучено заснування для кращих педагогів області премій імені О. Поповича, Ю. Федьковича... Ще на зорі ХХ століття відомий педагог і письменник І. Карбулицький у своїй роботі “Розвій народного шкільництва на Буковині” (1905) напише: “Між Русинами займає перше місце безперечно бувший народний учитель, а тепер краєвий інспектор шкіл Омелян Попович, якого сміло можемо назвати батьком руского народного шкільництва на Буковині”. Він був активною, непогамованою особистістю не лише на освітянських теренах. Виразна оцінка його чину – громадська діяльність в “Руській Бесіді”, заснована 1869 року в Чернівцях як українське культурно-освітнє товариство. Серед ініціаторів створення – владика Є. Гакман (один із зачинателів, творців Університету), якому вдалося об’єднати частку національної інтелігенції. Проте світоглядна платформа “Руської Бесіди” була розмитою, оскільки впродовж майже 15 років перебувала під впливом москвофільства. Перейшовши пізніше на ідеологічні засади народовців, вона почала здійснювати громадську культурно-освітню діяльність тотожну меті та завданням “Просвіти”. Товариство, де помітну роль відігравав Попович, новостворені філії, понад 150 читалень розповсюджували газету “Буковина”, популярну українську літературу, календарі, підручники. “Буковина” 1892 року (Ч. 2 від 10 січня) надрукувала виступ на зборах “Руської Бесіди” професора С. Смаль-Стоцького, який “підніс його (Поповича) величезні заслуги перед товариством “Руска Бесіда”, до котрої пристав 1877-го р., а 1878-го вибраний до виділу, потім секретарем, бібліотекарем, редактором і адміністратором видань “Руска Бесіда” – “Бібліотеки для молодіжи”, “Календаря”, зазначивши, що “як голова працював ревно, невтомлено, сумлінно, безнастанно, безкорисно”. Така громадська позиція була доволі затребуваною, якщо зважати на ті несприятливі умови денаціоналізації, духовного й культурного покріпачення українців Буковини. Є. Семака на початку ХХ століття в статті “Два буковинських народних поети” так описував соціальний і національно-культурний рівень життя тамтешніх українців: “..Руська (українська) мова, як предмет викладання, була запроваджена лише в 1869 р. в Чернівецькій гімназії. До 1869 року в Буковині не було жодної руської газети, жодного культурного товариства, взагалі жодної організації”. Відомий громадський діяч і соратник Поповича О. Маковей у життєписі про Ю. Федьковича згадує посла Є. Пігуляка, який писав, що “не було на Буковині української нації. Були люди, що уживали між собою української мови. Се були овечки, котрих стригли німецькі управителі. Руська народна школа існувала в краю лиш на папері, о вищих школах з рідною українською мовою не було й бесіди, о політичних правах ніхто не сьмів говорити. Німецький дух здавив всяке народне життя в краю…”. Новостворена українська газета “Буковина” (№ 4 1885 р.) так висвітлювала стан соціального й національного гноблення: “В цілій Буковині ледво знайдеся 10 учителів (на близько 80 шкіл), котрі уміють правильно по руски писати”. Тому, коли ведуться розмови про “кращі” та “гірші” колонізаторські режими, про ліберальніші, “демократичніші” та деспотичні імперії, то варто читати Федьковича, Кобилянську, Стефаника, щоби відчути несправедливість і фальш будьякої “ідеалізації” окупації. Аксіома: всі зайди є загарбниками і ворогами твого народу. Згадуваний уже О. Маковей пише: “Несвідомий народ терпів муки людини, засудженої на смерть, свідомих дітей завмираючого українського народу можна було почислити на пальцях одної руки”. Сучасники стверджували, що утиск українського народу, був подвійним – німецьким і “волосько-дідічівським”, спрямований на знівечення Буковинської Руси. На утвердження ідеалів духовного, мовного пробудження, що почав проповідувати Ю. Федькович з 1861 р., треба було “чекати” до 1884 р., коли з’явилися громадські діячі з усвідомленням необхідності боротьби за національні права. “Руська Бесіда” мала ту заслугу, – писав О. Попович, – що гуртувала в собі русинів і піддержувала національну свідомість, спиняла румунізацію і національну байдужість”. Мова, традиція предків, історичне минуле, віра почали вже звучати з часів, коли товариство очолював С. Воробкевич, але зсередини 80-х років, коли головували в ньому Є. Пігуляк (із 1884), О. Попович (із 1888), С. Смаль-Стоцький (із 1892), вони стають об’єднуючими чинниками. Тоді ця громадська організація була центром утворення на теренах Буковини багатьох культурно-освітніх товариств (“Міщанська читальня”, “Народний дім”, “Руська школа” (з 1908 – “Українська школа”), “Буковинський Боян”, “Жіноча громада” та ін.). Особливо плідна праця Поповича на освітянській ниві. Саме він був ініціатором створення української організації “Руська школа”, якою керував з 1887 року, а трохи пізніше разом з однодумцями перейменував її на “Українську школу”. Він зумів оптимально поєднати професійну діяльність з громадсько-політичною, оскільки слугував єдиній меті – визволенню пригноблених (політично, національно, соціально, духовно) українців з чужинського ярма. За короткий час він пройшов шлях від студентської лави, коли проявлялися в інтелігентських колах тенденції москвофільства, до свідомого народовця з чіткою національно-патріотичною позицією. Уже тоді, будучи членом таємних товариств (“Согласіє”, “Братній союз”), він активно популяризував українську ідею через шанобливе ставлення до рідної мови. Для цього проводилася різнобічна робота з учнівською молоддю, використовувалися культурно-мистецькі засоби виховного впливу. Так, в учительській семінарії, де навчався Попович, був створений театр (директором якого він став), репертуар якого мав національно-культурну спрямованість. Факт, що найбільш популярною виставою був твір І. Котляревського “Наталка Полтавка”, підтверджував провідну ціннісну ідею Поповича та його молодих соратників, направлену на усвідомлення єдності східного і західного українства, цементуючою основою чого мала стати українська мова. Добре розуміючи, що політичні режими не лише не зацікавлені, алей вороже ставляться до ідеї рідномовності, великий буковинський просвітник формував своєю творчістю образ національного ідеалу і поза формальною системою освіти. Через публічне слово, пресові органи організацій намагався вибудовувати таку суспільно-політичну та культурно-просвітницьку платформу, яка б консолідувала українство, його “провідну” верству. Це було одним з найбільш складних, але дуже значущим завданням. Оскільки роз’єднаність, суперечки та протистояння серед своїх були однією з вагомих причин занепаду, упокорення українства. Цю тему розпочала висвітлювати “Буковина”, в якій до 1892 року працював О. Попович. 10 січня цього ж року, коли Попович передавав головування “Руської Бесіди” Смаль-Стоцькому у зв’язку з переїздом до Сирету на роботу шкільним інспектором, у газеті “Буковина” була надрукована стаття “Згода будує, незгода руйнує”. У ній, зокрема, зазначалось: “За свободу, за волю руского (українського) народу проляли колись наші предки ціле море дорогої своєї крови, та на превеликий жаль всі ті тяжкі жертви не спасли нашого народу, впала його колишня державна сила, що володіла землями від Карпат до Дону і до Чорного моря, пропали єго великі богацтва, а остались лише лати і лахи”. Очевидно, причиною цього лиха було віковічне руйнування недругами наших споконвічних земель та упокорення народу. Проте не тільки вона, оскільки “все те не було в силі спровадити, коли б наші князі, наші гетьмани, наші бояри кріпко вірили вживу силу нашого великого народу, коли б старалися совісно плекати цю народну силу”. До провідників народних мас у Поповича було особливо вимогливе ставлення, щоби інтерес суспільного блага стояв вище приватного. Тому такою претензійною видається оцінка шанованому митрополиту Євгену Гакману, висловлена ним у праці “Відродження Буковини”. Там значиться, що йому румуни “завдячували гімназію в Сучаві й реальну школу в Чернівцях, удержувані з релігійного фонду, румунську викладну мову замісць латинської на теольогії, кафедральний собор з румунськими написами іт.д. Для українців не зробив Гакман нічого, хіба що не переслідував української мови й священників-українців”. Не полемізуючи навколо цієї достатньо жорсткої характеристики духовного предводителя, варто зробити акцент на одному важливому аспекті. Попович завжди боляче реагував на тих, хто з різних причин сторонилися українських справ, не опиралися на українських людей. Мабуть, у цьому крилася одна з причин його напружених взаємин із С. Смаль-Стоцьким, “який за 6 літ свого віцемаршалківства не приняв до урядів Краєвого Виділу ні одного буковинця”, натомість закидав необґрунтований докір Поповичу в прихильності до автохтонства. Однак, розробляючи політичну платформу “Руської Ради”, очолюючи (1905 р.) регіональну “Українську поступову партію”, будучи послом Буковинського крайового сейму (з 1911 р.), працюючи в Крайовій шкільній раді, в товаристві “Українська культурна рада” у Відні, опікуючись українськими школами в Празі, створюючи Комітет допомоги українським біженцям, будучи з 1915 року членом Загальної Української Ради, він “дав безліч доказів прихильності до всіх українців”. Політично зріло проявив себе в період українських національно-визвольних змагань. Повернувшись на Буковину 1918-го, повністю віддається головній меті – визволенню буковинців з-під гніту чужоземщини, здобувши право бути українцям у єдиній національній державі. У складі буковинської делегації брав участь (жовтень 1918 р.) у створенні Української Національної Ради ЗУНР та проголошенні у Львові про створення Української держави в Галичині, Володимирії, Буковині. Як голова Українського Крайового Комітету Буковини боровся за ствердження самостійної української держави, не залишившись пасивним спостерігачем, коли справа стосувалася майбутнього його рідної Буковини та України. Усе це відбувалося в надзвичайно складній ситуації, оскільки напередодні (27 жовтня) резолюція Національного Комітету буковинських румунів проголосила об’єднання всієї Буковини в єдину незалежну румунську державу. Проте він був серед тих, хто 1 листопада звернувся із закликом до українського населення краю взяти участь у Всенародному вічу 3 листопада, “щоби там вовселюдно об’явити волю цілому світові” (“Буковина”, 1.11.1918). Омелян Попович став фундатором віковічної мрії українських буковинців, що була проголошена на велелюдному зібранні 3 листопада в Чернівцях: “Віче бажає прилучення австрійської часті української землі до України”. (“Буковина”, 10 листопада). А вже 6 листопада президент краю
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
