Щоденник · “Ти повинна бути серед тих, хто повернеться і вдихне життя в свої міста, села, в свою країну”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
Трамвай “Краків – Буча”
Слово Просвіти, №43 за 2022 рік
Знову – ніч, і я знову не можу спати. Під одним моїм боком палає Буча, Ірпінь, Гостомель, під іншим – багатостраждальна Чорнобаївка, де живуть батьки, а в головах вибухають ракети над Києвом, Харковом, Маріуполем, Черніговом… Пізні трамваї, які гуркочуть під моїм вікном краківськими вулицями, щоразу викликають найстрашніше в моєму житті дежавю – земля і стіни здригаються – стріляють! Правило двох стін! Впасти на підлогу! Заплющити очі, відкрити рот! “То трамвай, дівчинко, звичайний трамвай, ці стіни витримають його коливання, нічого не завалиться, нічого не горітиме!”… “Ні, про “(не) завалиться”, “(не) горітиме” не треба. Особливо на ніч. Я не хочу вкотре бачити перед собою тридцять коней, які горять живцем у гостомельській стайні. Навіть коні! Навіть коні… Їх теж треба було демілітаризувати, денацифікувати, вони теж несли загрозу потенційного членства в НАТО?” “Добре, забудемо ці слова. Уявляй, як повертаєшся додому – чоловік з утомленими, але щасливими очима зустрічає, обіймає, пригортає до себе... Між вами намагається протиснутися Туся – руда смішна дворняга, яка од вибухів ховалася так глибоко під дошками, що ледве вибиралася звідти. З черешні нявчить кіт Васька. Черешня, хоч і не обрізана цьогоріч, але вся густо обліплена цвітом – багато плодів нав’яжеться. Ви заходите в дім – ваш, щасливий, рідний дім, який усе пережив, вистояв, витримав… Оббігаєте кожну кімнату – повертаєтеся в своє життя, берете до рук кожну дорогу серцю дрібничку, плачете, дякуєте Богу, чоловіку, кожному воїну…” “Я не знаю, чи є в мене дім. Чи є в мене чоловік… Уже тиждень – жодної звістки. Тільки новинна стрічка ніби з горнила самого пекла: чергова порція розтрощеного, спаленого – чорного-чорного…” “Не дивись новинні стрічки”. “Як?” “Якось”. “А хтось так зумів? Бодай одна людина з усіх цих сотень тисяч, мільйонів українців, які стоять у черзі за PESEL, які вивезли з вогню своїх дітей, котів і собак, купку тоскних речей, а душі залишили там палати, боротися, виносити поранених із лінії вогню, доставляти харчі і ліки тим, хто зостався?..” “Ти мала зберегти життя дітям. А ще повинна бути серед тих, хто повернеться і вдихне життя в свої міста, села, в свою країну. Хто лікуватиме словом зранені душі, хто розгрібатиме ті руїни, підніматиме нові храми, будинки і зводитиме мости. Хто нестиме пам’ять про тих, котрі віддали свою плоть і кров, аби було куди повертатися жінкам і дітям, аби ті, хто вийшов на сонце зі своїх бомбосховищ могли надбудувати міцні, світлі стіни, постелити новий дах і повісити білі фіранки. Щоб песику було між ким скучено протискуватися”. “Про песика теж не треба. Два тижні поспіль щодня, в темноті виносячи йому їжу, я бачила: знову миска незаймана. Шкода собаку. І їжі шкода, незайманої. А темінь така, як ніколи в житті. Ніби світла взагалі не існує. Тільки тривожно бринить над головою дрон, ніби гігантська металева оса, ніби всевидюще вороже око,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
