Суспільство · “Метою великої доньки великої Нації була верховинна віра: “Ніхто не знищить ідеї, якій ми служили”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
“Ми – квіти звіробою. Зросли на полі бою”
Слово Просвіти, №43 за 2022 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Остання субота осені. Запізніле листопадове листя накриває дороги, що ведуть до нашої національної пам’яті, скам’янілих і зболених бідами душ, де збережено місце для совісті та лютої ненависти щодо “свого” віковічного ворога-московита. Бо для любові залишилися тільки Україна та її люди, що “во врем’я люте” не зрадили її ідеалам, цінностям Свободи й Гідності. Чотири сюжети історії, чотири дороги до життя зійшлися на перехресті. Війна, Голодомор-геноцид, обпалений Сковорода, світова прем’єра ораторії “Скорбна Мати”, яка відбулася 26 листопада в Києво-Могилянській Академії. Згусток оголених нервів, які нічим прикрити, вгамувати. Адже кожна з цих доріг зіткана вершинними почуттєвостями злетів духу, гіркотою трагедійних сторінок українського Буття, героїчними звитягами і благородними діяннями. Сув’язь часів, миттєвостей протуберанцевих спалахувань душі, непогамовного болю та високих, обнадійливих мрій. У національній ніші Пам’яті, в цьому безупинному космічному леті людства, де, здавалося б, місця вистачає лише для хаосу, живе (не вегетує!) одна “безцінна цінність” – відповідальність за суще перед сучасним і майбутнім. І за минуле також. З цих чуттєвих нагромаджень і розмислів народжується усвідомлення, майже аксіома, що ніяким змінам, моді, реформаціям, уготованим планам і фантасгармоніям не дано права (якщо ти Людина) на знекорінення, безпам’ятство, душевне зневоднення “себе” і твого Народу. Тому мав рацію французький філософ Г. Лебон, стверджуючи, що “Народ може втратити дуже багато, перетерпіти всі можливі катастрофи і бути в стані, щоб піднятися. Але якщо народ втратив свою душу, він уже ніколи не підніметься”. Духовна сила Нації є найсильнішою зброєю, оскільки вона – незборима. Такою її творять національні Пам’ять, Традиція, Мова, Віра. Вічні вартості. Ними ніхто не повинен гендлювати, торгувати, тим паче – привласнювати. Лише оберігати, зрощувати, шанувати. Понад сто років тому (період Першої світової війни) американський просвітитель Х. Каллен реально-метафорично й контраверсійно зазначив, що можна змінювати одяг, політику, жінок, релігію, філософію більшою чи меншою мірою, однак не можна змінювати своїх дідів: поляків, євреїв, англо-саксів… Неперехідний закон природо-культуровідповідності. Ним обведено буття, життєтворчість кожної нації, народности, спільноти. І той народ, який самовільно чи насильно виходить за межі цього живильного кола, наділений тільки однією здатністю – бути розкладеним, понівеченим і витолоченим “іншими”. Падолистові події сповна “обдарували” українців цими світовідчуттями, пересипаними щоденними тривогами, надіями, радостями перемог, втратами і вшануваннями Героїв. Наші устремління в майбутнє (як і в минуле) відшукують у пам’яті приклади, причинності, поведінкові норми в діяннях тих, які вже фізично не з нами, але серед нас і для нас. Згадуємо голодоморні страхіття, людей, які були не жертвами, а Борцями, пізнаючи їхню волю та жертовну долю, згадуючи слова-звернення (“До українців”) поета Віктора Баранова: “І що ми на Вкраїні – таки український народ, а не просто юрба, що населенням зветься”. Тому особливо в ці дні варті уваги значимі (високою етикою життя) постаті для української історії. Одна з них – Мілена Рудницька, якій цьогоріч 130! Уродженка Тернопілля, студентка Львівського університету, навчаючись у Відні, підготувала оригінальне дисертаційне дослідження – “Математичні основи естетики Ренесансу”. Ця “ренесансна” постать є знаковою в суспільному житті українства вже тому, що очолювала Світовий союз українок, дружила з Є. Коновальцем, Л. Мишугою, багатьма великими українцями, обиралася делегаткою польського Сейму, різко засуджувала пацифікацію, зарекомендувавши себе прекрасним організатором українських міжнародних рухів. А ще – достойно виховала свого єдиного сина Івана Лисяка-Рудницького, відомого політика, історика, педагога, громадського діяча. Однак найбільш вагомим моральноетичним, політичним доробком Мілени Рудницької є діяльність, пов’язана з Голодомором. Її ім’я не менш значуще для українства в контексті боротьби за спасіння українців та доведення до світу правди про голодуючих і помираючих, ніж Дж. Мейса чи Р. Конквеста. Вона стала першою українкою, що на весь світ заявила про трагедію українців 1932–1933 років. Будучи заступницею голови Українського громадського комітету рятунку України, вона проводила значну просвітницьку діяльність, організовувала допомогу голодним, зініціювала розгляд питання допомоги українцям, вимагаючи осудження срср на Раді Ліги Націй. У праці “Боротьба за правду про великий голод” вона відкрито заявила, що масовий мор українців був організований кремлем. Вона мужньо сказала про замовчувану правду, коли дворушницька політика провідних держав Європи унеможливила спасіння українців від голодної смерті. Справді, 29 вересня 1933 року з 14 держав на засіданні Ліги Націй лише 4 країни голосували за надання допомоги помираючим українцям, вважаючи, що голод є “внутрішньою справою” срср. Це відчуття несправедливості, антигуманності, проявлене “цивілізованим” світом у ставленні до голодуючих українців, вона пронесла впродовж життя. Однак не скорилася навіть тоді, коли сповна усвідомлювала, що правди ніде шукати, бо належить вона “сильним світу сього”. Ця славна жінка-матір на фініші свого життя зробила відчайдушний крок – будучи солідарною з українським народом, правду про трагедію якого продовжували приховувати, вона оголосила в знак протесту голодування. Відмовившись від їжі, померла (1976 р.) і в такий спосіб нагадала вкотре світу про вселенське зло, вчинене російським більшовицьким режимом над українцями. Але не ця гірка істина власної самопожертви слугувала її життєвим сенсам. Метою великої доньки великої Нації була верховинна віра: “Ніхто не знищить ідеї, якій ми служили”. Сказані нею слова озвучила влітку 2022 року М. Шевелєва в статті “Українського інтересу”. Вони звучать рефреном у дні відзначення 90-х роковин Голодомору-геноциду Українського народу. І хоча страшна війна з боку московських окупантів (або “трансформаторної армії”, за словами секретаря РНБО Данілова) продовжується, життя (попри все) нуртує, люди борються, творять, кохаються, народжують, мріють. А ще – пам’ятають. Це залягає особливою зарубкою, бо пам’ять (особистісна, родова, національна) містить надзвичайну силу, утримуючи й оберігаючи народ від жорстокої ходи історії, що часто несе біду й смерть, ігноруючи сутність життєвої місії. Так сталося, що саме в цей день національної скорботи (26 листопада) в найбільшій залі Національного університету “Києво-Могилянська академія” відбулася прем’єра ораторії для хору та оркестру “Скорбна Мати” (музика Я. Яциневича, поезія П. Тичини) у виконанні Народної академічної хорової капели “ПОЧАЙНА” Києво-Могилянки та Заслуженого академічного Ансамблю пісні і танцю Збройних Сил України. Без перебільшення, опираючись на думку та оцінку мистецтвознавців, твір як перший зразок цього монументального жанру в українській музиці суголосний світовим шедеврам Й. С. Баха “Passi- on” та Дж. Перголезі “Stabat Mater”. Але, очевидно, цей такий своєчасний (певен, житиме в позачассі) талановитий доробок передусім художнього керівника “ПО- ЧАЙНИ” Олександра Жигуна невдовзі стане предметом прискіпливої уваги фахівців музикознавства, мистецтвознавства, філософії музичної освіти, істориків культури. Твір, який виховує Націю. Такою є лаконічно містка оцінка сприйняття багатьма слухачами та учасниками цього заходу, присвяченого захисникам, воїнам, воям України-Руси. Борцям усіх часів, усіх російсько-українських воєн, які віддали життя за Незалежність, Державність України. Завдяки значній науково-дослідницькій праці Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Т. Рильського НАН України; творчому “спалаху душі” маестро О. Жигуна; професійному талану художнього керівника й диригента Д. Антонюка, К. Семенченка та академічного колективу ЗСУ; щемливо чуттєвому й патріотичному слову доктора філософії й мистецтва В. Кузик; благородно-чистому соло К. Левицької Україна отримала неоціненний духовний дарунок. Тому інколи, якщо чути в суспільному просторі вже звичне “не на часі”, то знаймо, що такі міркування – неправдиві. Навіть коли йде війна, гинуть люди, повсюди біль, тривога, горе, надскладні завдання в сфері національної безпеки для виживання Нації та Держави. Адже в тому й річ, що саме зараз (як ніколи) потрібна міцність Духу і сила Віри в нездоланність Українського народу і Держави. Згадаймо хоча б окремі сторінки європейської історії. Як народжувалася “Марсельєза”, коли її музично-поетична героїка раптово (як сонячний спалах) заполонила серця французів у їхній боротьбі за свободу проти німців. І якою духовною силою був наділений інший інтелектуальний твір великого філософа Й. Фіхте, який у Берлінській академії 1808 року (вже після завоювання Наполеоном Пруссії) виголошує своє знамените “Звернення до німецького народу”, в якому стверджує, що для перемоги над ворогом народ потрібно виховати так, щоб він став нацією. А визначальним посилом цього, як блискавка, твору було те, що народ, втративши кордони, правову й державницьку реальність, зберіг, на щастя, єдину для себе основу – рідну Мову. І саме вона має з’єднати розірваний політичний організм, забезпечити єдність німецького народу, зробивши його “живим”, а отже, переможним. Це ті унікальні, далеко не єдині приклади європейської історії, коли поезія Слова, Музики творили незборимість Духу Нації, коли Музи перетворювалися на найсильнішу, всеперемагаючу зброю. Саме так світопочуттєво, вгамовуючи дихання, сприймався цей доробок “серця”. Конкордизм, затребуваний не тільки національною пам’яттю, тяглістю вшанування видатних Українців, а й, насамперед, нинішнім часом боротьби за власну Волю і щасливу Долю. Усвідомлюєш, що так мусить бути, так має бути надалі там, за нашим національним обрієм. Бо саме силою цього духовного дійства оберігали себе українці, з цим вони жили, боролися й перемагали. В найтяжчую й лиху годину вони талантом, громадянською мужністю, жертовною вірою своїх кращих синів і доньок сотворювали геніальні духовні скарби Незламності, Свободи, Правди й Любові. Такими стали для нас Шевченків “Заповіт”; славень Вербицького – Чубинського “Ще не вмерла…”; “Молитва за Україну” Лисенка – Кониського… Таким є для нас невгасимий клич “Слава Україні!”. Гадаю, саме на ці верховини національної культури, гідности духу, “стандарти” українського “серця” орієнтувалися автори світової прем’єри “Скорбна Мати”. Тому, мабуть, і збереглася та високість української Ідеї, той етичний рівень загальнолюдськості й християнських чеснот, які закладалися молодим Тичиною й шляхетним Яциневичем у той буремний 1918-й, вікопомний час національно-визвольних змагань. Тоді не збулося і ця глибоко філософічна, біблійного ґатунку річ не стала довершеним надбанням українства. І лише нині цей спадок двох великих Українців вибухнув новітнім ренесансом людськості, українськості. Завдяки одержимості, натхненності, етичній охайності шанованого Мистця Олександра Жигуна! Справді, промовисто, що саме в славній Могилянській Академії відбулася прем’єра цієї духовної Ораторії – національного скарбу “розстріляного” російським більшовизмом (чит. рашизмом) українського мистецького Відродження. Вона, як ніяка інша науково-освітня інституція, століттями зазнавала репресій, гонінь, екзекуцій. Адже з початків заснування Академії московські царі та їхні “патріархи”, як найлютіші інквізитори, спалювали всі українські примірники, написані видатними українськими вченими-могилянцями, богословами, проголошуючи анафему на книги, видруковані в Києві. Незадовго до народження Г. Сковороди пьотр І заборо-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
