Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
До 80-ліття УПА · “Вічною будуть пам’ять і слава Борців за волю України, полеглих за Українську Самостійну Соборну Державу”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Пам’яті жертв Чортківського розстрілу

Слово Просвіти, №43 за 2022 рік

Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Богдан ВОЛОШИНСЬКИЙ, член Національної спілки краєзнавців України 80 років тому, 27 листопада 1942 року на полі Чортків – Стара Ягільниця німецьке ґестапо розстріляло 56 патріотів України. Серед них – 16 осіб із Коломийщини, 7 з Жидачівщини, 19 із Самбірщини та Дрогобиччини, 5 зі Скалатщини на Тернопільщині та інших повітів Східної Галичини. Надуманим приводом до розстрілу 56 політичних в’язнів Чортківської тюрми послужив випадок, що стався 21 листопада 1942 року, коли у Львові член Проводу ОУН Дмитро Маївський (“Тарас”) смертельно поранив кримінального секретаря головного уряду безпеки Рейху. У відповідь ґестапо застосувало каральну акцію “сто за одного” й почало масові розстріли українців. Однак це була формальна підстава, оскільки окупанти марили винищенням галичан, як і всіх українців, та заселенням нашого краю німецькими колоністами. Лише зміна ситуації на фронтах не на користь нацистів скоригувала їхні божевільні плани. Сьогодні є очевидним, що Друга світова була війною за український життєвий простір. У цій війні український народ опинився між молотом і ковадлом. Якщо т. зв. “перші совєти” (1939–1941) вивезли сотні тисяч українців до Сибіру, то гітлерівські загарбники після завоювання СРСР теж планували масову депортацію українців, але вже на захід. Два мільйони чотириста тисяч українців гітлерівці вивезли на каторжні роботи до Третього рейху, зокрема з Галичини один із чотирьох мільйонів жителів. Для нашого народу настав справжній страшний суд, провіщений Апокаліпсисом. ОУН, розгортаючи широку політичну та організаційну роботу, 23 червня 1941 р. вручила німецькому уряду меморандум, у якому наголосила, що без незалежної Української держави новий порядок у Європі немислимий, але нацисти не зреагували на це. Проте оунівці не думали складати зброю: 30 червня 1941 р. у Львові скликали Національні Збори й проголосили Акт відновлення Української держави на Західноукраїнських землях. “Волею українського народу, – йшлося в документі, – Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали голови цілі покоління найкращих синів України”. Цей Акт попереджував завойовників України, що ОУН боротиметься проти кожного, хто посягатиме в своїх імперіалістичних планах на знищення української нації. Мешканці західноукраїнських земель з ентузіазмом зустріли проголошення Державності. У багатьох селах краю населення гуртувалося до лав Української армії. По селах і містечках створювалися органи самоуправління, до яких входили оунівці. Як відгомін Акта 30 червня 1941 року майже два місяці тривали освячення могил полеглих борців за волю України та жертв комуністичного терору. ОУН закликала вшановувати пам’ять загиблих героїв. Масові урочистості відбувалися й на теренах Коломийщини. У Коломиї 30 серпня 1941 року підпілля ОУН влаштувало “Свято зброї”. Після урочистостей пішою ходою пішли на цвинтар до могили Борцям за волю України та поклали до підніжжя вінки героям. Відзначення на західноукраїнських землях Акта 30 червня 1941 року мало велике політичне значення для організації революційно-повстанської боротьби. У наступні роки цей день для українців став святом пробудження національної свідомості і поклику до непокори гітлерівському нацизму. Акт 30 червня 1941 року викликав у німецької окупаційної влади роздратування і рішучі каральні дії. 5 липня 1941 року у Кракові заарештували провідника Степана Бандеру. На допитах у Берліні на запитання генерал-губернатора Бюллера “Хто і з чийого наказу проголосив Акт у Львові?” він конкретно відповів: “Мої люди і з мого розпорядження”. Відкликати Акт принципово відмовився. Тими ж днями у Кракові заарештували й інших чільних діячів Проводу ОУН. Політична діяльність організації потрапила під заборону. С. Бандера перебував у німецькому концтаборі Заксенгаузен майже до кінця війни. В умовах становлення окупаційного режиму українське населення почало усвідомлювати цинічну і руйнівну німецьку політику щодо України і змінювати своє ставлення до окупантів. 9 серпня 1941 року німецька поліція знову доносила в Берлін: “Сільське українське населення, як лиш попадає під сильний вплив групи Бандери, стає надзвичайно невдоволеним новим порядком… Носієм ворожих течій серед українців залишається, як і раніше, група Бандери”. Окупаційна влада не забарилася з каральними акціями, почавши масові арешти і розстріли патріотів. Не було жодного населеного пункту, у якому б мешканці не зазнали арештів і розстрілів з боку гітлерівців. Так, у групі розстріляних на полі Чортків – Стара Ягільниця, як зазначено вище, опинилося шістнадцять членів ОУН та їхніх симпатиків з коломийської тюрми. Спочатку як заручники вони перебували в коломийській катівні, звідки їх перевезли до Чортківської в’язниці. Серед них були: Василь Мельничук – провідник ОУН коломийської округи; отець Павло Витвицький – завідатель церкви Успіння Пресвятої Діви Марії у с. Жаб’є-Слупейка Косівського деканату, який героїчно прийняв смерть, висповідавши мучеників перед розстрілом; Дмитро Григорович – учитель з с. Вовчківці Снятинського повіту, організатор підпільних структур ОУН у повіті; Олекса Коссак – доктор права, захисник патріотів на багатьох політичних судових процесах, допомагав підпільникам УВО і ОУН; Володимир Мегера – курсант старшинської школи ОУН; Володимир Левицький – працівник спортивних організацій; Богдан Ліцовський – учитель, член Проводу юнацтва ОУН; Михайло Парасюк – директор тютюнової фабрики у Заболотові; Юрій Сливка – вивісив синьо-жовтий прапор у Заболотові; Микола Сорук – повітовий провідник ОУН Косівщини; Степан Сатурський – учитель і правник, симпатик ОУН; Роман Сельський – заступник окружного провідника ОУН Коломийщини; Володимир Сидорук – господар і підприємець, районний провідник ОУН; Володимир Тихович – продавець у магазині української книги, активіст ОУН; Степан Тулівський – учитель із Буковини, член ОУН; Василь Юрах – член ОУН. Серед 56-ти розстріляних були дев’ятнадцять осіб Самбірсько- Дрогобицької групи: Іван Борис зі с. Сіде Самбірського повіту, член Української допомогової поліції; Степан Борис – староста села Сіде; Михайло Бурко – член станичної ОУН с. Сіде; Іван Васишак – кооператор; Ілля Гаргас – продавець кооперативи с. Сіде; Микола Гірняк – патріот зі с. Радлівці Самбірського повіту; Микола Жовнірчук – станичний ОУН с. Ступниця Самбірського повіту; Василь Магур – землероб із хутора Верхи в околиці с. Сіде, член ОУН; Осип Мельникович – староста с. Сілець Самбірського повіту; Михайло Мельникович – просвітянин із с. Сілець; Володимир Мудрий – урядник; Василь Німеровський – член ОУН станиці Сілець; Степан Німеровський – член ОУН станиці Сілець; Юрій Панчишин – муж довір’я с. Ляшки Муровані Старосамбірського району; Василь Попіль – станичний ОУН с. Сіде; Михайло Сілецький – просвітянин із с. Городище Самбірського повіту; Петро Сорока – секретар громади с. Сіде; Осип Чайка – староста с. Кульчиці, симпатик ОУН; Михайло Шпот – просвітянин із с. Сіде. Також ґестапо розстріляло сім осіб Жидачівської групи: Миколу Гамаровського – члена ОУН зі с. Ралівка Самбірського повіту; Петра Змислого – просвітянина зі с. Баківці цього ж повіту; Івана Кобилецького – симпатика ОУН; Михайла Патика – землероба зіс. Отиневичі; двоюрідних братів Осипа і Миколу Ревуцьких із цього ж села; Миколу Терлецького – члена ОУН. Ще розстріляли п’ятеро невинних із Скалатської групи: Теодора Бідованця – члена юнацтва ОУН, с. Глібів; Михайла Копача – складача друкарні із с. Товсте; Івана Перешлюгу – складача друкарні з цього ж села; Миколу Станіславіва – директора друкарні із с. Сороцько; Михайла Ходоровського – складача друкарні із с. Товсте. Усіх стратили за те, що вони випустили перший номер святкової газети “Нове життя”, органу крайової екзекутиви ОУН. Не пощадили окупанти й двох хлопців із Борщівського повіту: Станіслава Закшевського – учителя, районного провідника ОУН із с. Гермаківка; Павла Кушнірика – члена ОУН із с. Іване-Пусте. Із Підгаєччини стратили Івана Миськіва – голову повітової управи м. Підгайці; Богдана Баб’яка – кооператора з Підгайців і Михайла Печерського – секретаря громади с. Велика Плавуча Бережанського повіту. Прізвищ чотирьох інших розстріляних, кістяки яких пошуковці ексгумували на місці розстрілу, не встановлено. Усі розстріляні були кадровим потенціалом ОУН і УПА та утверджували національний фронт боротьби. Над могилою страчених мучеників на заклик провідників ОУН місцеві селяни насипали земляний курган, на якому встановили дерев’яний хрест із тризубом. Однак незабаром могилу-курган було зруйновано гітлерівцями. Місцевим жителям за обох тоталітарних режимів суворо заборонялося будь-яким чином відновити і пошанувати могилу українських патріотів. Особливо прагнули затерти пам’ять про страчених борців за волю совєтські власті, оскільки могила полеглих учасників антинацистського опору – членів і симпатиків ОУН надто промовисто руйнувала їхній недолугий історичний міф про “українських буржуазних націоналістів – колаборантів гітлерівців”. Зазначимо, що документи про убивство на Тернопіллі гітлерівцями 56 українських учасників антифашистського опору і цивільних осіб фігурували в якості судових доказів на Нюрнберзькому процесі і включені до матеріалів Нюрнберзького трибуналу над нацистськими злочинцями. У совєтську епоху територію поля страти як посівні площі використовував місцевий колгосп із часом координати зруйнованої могили було втрачено. Пошуки місця поховання розпочалися аж після здобуття Україною незалежності. Перші розкопки, проведені навесні 1992 року, не дали результатів, тому на узбіччі дороги, край поля, на якому гітлерівцями страчено українських патріотів, у п’ятдесяту річницю їхньої загибелі зусиллями чортківських національно-патріотичних організацій було встановлено пам’ятний придорожній хрест з іменами полеглих, урочисто освячений 29 листопада 1992 року. Результативними стали пошуки аж через чверть століття після перших розкопок – восени 2017 року. Останки страчених були ексгумовані, і 18–19 листопада 2017 року в Чорткові відбувся урочистий Чин перепоховання на міському цвинтарі. А на місці страти наступного року в полі насипано традиційну козацьку могилу і встановлено пам’ятний кам’яний хрест, освячений 25 листопада 2018 р. Вічною будуть пам’ять і слава Борців за волю України, полеглих за Українську Самостійну Соборну Державу від рук гітлерівських катів. Слава Україні! Героям Слава!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин