Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

Микола ХВИЛЬОВИЙ: «АЗІЯТСЬКИЙ РЕНЕСАНС» І «ПСИХОЛОГІЧНА ЕВРОПА»

Слово Просвіти, №44 за 2005 рік

реалізації: тоді вона поривається в зовнішній світ — когось визволяти, кудись нести революцію, звідкілясь розпалювати світову пожежу. Але ж… “на ввесь світ” революція не пішла, а вдома її “з’їли сукини сини”. Отож учорашнім героїчним революціонерам залишилося царство сірості й нудьги, в якому густо посіялися квіти зневіри, розбрату й морального дегенератства. “Дехто з комуністів хазяйствечком обзавівся й будиночок збудував”. Це були тільки перші квіточки. Але вже свідок життябуття партійної еліти, робітник на віллі, Сидір дає своє резюме: “Більшовицька власть, щоб ти знала, не печериця печена. Це значить воля й свобода. Як ти набиваєш собі пельку, то й іншим не перешкоджай. О!” А вчорашній канцелярист пише заяву: “Прошу мєня зачисліть в кандідати Вашей государственной партії”. Але не світовою революцією жила Україна. І не тільки принесеною більшовицькою. Вона дихала своїм духом: “Не одна трясилова ніч пройшла, іде, пройде — тисячі, тисячі, тисячі (…). Заспівають, запишуть нащадки: був Приймак і Буденний, і були — тисячі, тисячі, тисячі…(…) Гримали повстання. Лютували повстанці”. “Уся Україна повстанська, запорізька. Куди не глянь — усюди бандити. Мабуть, і за цими березами сидять…”, — непокоїться приїжджий у дитячій колонії. Раз у раз чуємо, що село не любить комуністів. А в тифозних бараках думається “велика народна дума: де правда?” Отже: що це за дивна земля, де серед провінційної нудьги народжуються світові мрії, в тій же нудьзі й згасаючи; де село сьогодні йде за “більшовиками” (“…Був я в партизанах. Ще з Махном ходив, а що до чого й досі не добрав. Така вже вдача: як вип’ю пляшку, то й за власть совітів. Більшовиків подаземлі: сонце підводиться на сході”. Здавалося б, ця віра прямо суперечить пізнішій орієнтації на Європу (не кажучи про ортодоксальний марксизм), але, як побачимо, в цьому була своя логіка. Азія вносить свої барви в картину уявної світової революції, і мірою втихомирення Європи ці барви сприймаються яскравішими та обнадійливішими. Більшовики й підвладний їм Комінтерн дедалі більше пов’язують свої надії з національно-визвольними революціями на Сході. За цих умов Україна стає ніби полігоном, де має бути знайдено й випробувано рецепт поєднання соціальних і національних завдань революції, розв’язання соціальних і національних проблем у їх зв’язку — в дусі комуністичних теорій про соціальне і національне визволення народів. Україна стає важливим суб’єктом впливу на революційний Схід. Це, до речі, одна з головних підстав і мотивів політики “українізації”. Радянській Україні “передовіряються” і деякі напрямки дипломатичної діяльності, наприклад у відносинах із кемалістською Туреччиною. Українська інтелігенція добре розуміла взаємопов’язаність національно-культурного відродження й зовнішньополітичної ситуації. І прагнула максимально використати сприятливу кон’юнктуру. Тим більше, що вона мала вже певні традиції співчутливої уваги до становища колоніальних народів і бачила об’єктивно зумовлену спільність їхньої боротьби із зусиллями українців. Усе це й стояло і за бурхливим зростанням інтересу до Сходу в українській літературі, і за потужним становленням наукового сходознавства в Україні. Отож ідея “азіятського ренесансу” в Хвильового не була якоюсь його власною химерою. І мала не лише мистецькі виміри, на яких ми зупинимося далі. Хоч її полі- І останні слова “Арабесок”: “Іду. Синій вечірній город. Азія. Б’є годинник. Іду”. “Арабески” з’явилися друком 1927 року. Літературна, а по суті, політична дискусія навколо європейської тези Хвильового вже осьось мала бути остаточно заллята шквалом партійного шельмування. Можливо, маємо тут одну з останніх спроб Хвильового трохи змінити ракурс своєї мрії, ухиляючись від найдошкульніших ударів офіціозу. Може, було й певне розчарування в ідеї “Європи”: чи випадкове наголошування уявних етичних і естетичних переваг східного світу? Але тут маємо перейти до ширшого обговорення проблеми “азіятський ренесанс” і “психологічна Европа” у Хвильового — як вона стоїть у його публіцистичних концепціях. Перші публіцистичні виступи Хвильового мали характер листів до літературної молоді, яку він орієнтував на шанобливе ставлення до творчої праці та навчання у справжніх майстрів, хоча б і не віднесених до числа пролетарських, як-от Микола Зеров. Пафос памфлетиста спрямований проти “червоного” неуцтва, “безграмотного міщанства” та “рідненької просвіти в вишиваній сорочці і з задрипанським світоглядом”, проти “бойової халтури”, проти “масовізму” і “селозування” пролетарської культури, ідеологом яких Хвильовий оголошував “Плуг”. Принципові розходження з “Плугом” фігурально подано так: “— Зеров чи Гаркун-Задунайський? — Европа чи “просвіта”?”. (Гаркун-Задунайський — у цьому випадку не реальна постать із “малоросійських труп” кінця ХІХ—початку ХХ ст., а створений Винниченком узагальнений образ претензійної безкультурності й провінційності. І “просвіта” — не

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин