Читацьке віче · с. 13сторінка оригіналу ↗
ДОРОСЛІ ПРОБЛЕМИ — СЕРЙОЗНІ, А НАШІ — ДУРІСТЬ?
Слово Просвіти, №44 за 2005 рік
ПРОБА ГОЛОСУ
Новий навчальний рік почався з чергової порції повчань. Молода викладачка років 25-ти із запалом розповідала про те, що ми, молодь, порівняно з нашими батьками набагато рішучіші, жорстокіші, наполегливіші. Звичайно, цікава точка зору, та навряд чи правильна. Так, справді, я дещо жорстка, іноді невиправдано непоступлива, більшість рішень приймаю емоційно, але саме ці риси мого характеру, як і багато інших, передалися у спадок від моїх батьків. Чому ж виникають конфлікти між мною та моїми батьками? Про це я запитувала себе тисячу разів. І на своє велике здивування, щоразу приходила до нового висновку. Певно, причина в мені. Іноді я знаю, що мені пропонують правильне вирішення проблеми, дають слушну пораду, але я, знаючи, що це неправильно, роблю, як хочеться мені. Можливо, це юначий максималізм, як мені часто говорять, але я думаю, що це звичайна впертість. Іноді батьки відмахуються від ме-
ТВОРЧІСТЬ НАШИХ ЧИТАЧІВ
“Мати”
не, як від надокучливої осінньої мухи. Не хочуть вислухати, можливо через брак часу чи втому, чи просто небажання говорити: “Поговоримо потім”. Зазвичай розмови потім не буде. Тобто буде. Але з певною образою, замовчуванням, викликом із мого боку. Саме так, як на мене, починаються конфлікти. Ми часто повторюємо помилки своїх батьків, незважаючи на їхні поради та застереження. Але, як не прикро, я вже усвідомила, що вчитися можу лише на власних помилках. Мене часто дратує, коли старша за мене людина говорить, що я не зможу чогось зробити. Лише через те, що я молода. Хіба за 10—15 років я так сильно змінюся? Можливо, стану трохи стриманішою, дещо порозумнішаю, та в цілому я ж лишуся такою самою. Чому дорослі настільки безапеляційні? Чому вони бачать тільки свої проблеми, а наші вважають дурістю? Чесно кажучи, я просто не можу цього зрозуміти. Між мною і дорослим світом завжди стоїть слово “занадто”. Згадавши все те, що говорять мої дорослі знайомі, відкриваю для себе, що я занадто м’якосердна і водночас занадто різка; занадто весела і занадто сумна; занадто стримана і дуже легковажна; досить розумна і на диво дурна... Навряд чи я страждаю роздвоєнням особистості, впадаю у крайнощі. Просто дорослі говорять перше, що їм спадає на думку, не замислюючись, що я вслухаюсь у їхні слова, намагаючись зробити певні висновки щодо себе. Старші люди весь час повчають. На кожен невдалий вчинок направляється ударна доза критики, а якщо пощастить, і тобі нічого не
“Рідна хата”
z
“Натюрморт”
скажуть, то зміряють надмірним і зневажливим поглядом. Після подібного “приємного” спілкування ще довго не можеш оговтатися, почуваєш себе нікчемною і дуже нещасною людиною. Звичайно, можна втішатися думками, що в не дуже далекому майбутньому я стану дорослою. Набуду безапеляційного права критикувати дурну і пропащу молодь. Є ще варіант — стати для молоді добрим другом, допомагати порадами, підтримувати у важкий час (хай дещо надуманий, навіть якщо це двійка на семінарі чи сварка з друзями). Часом я чекаю від дорослих простої поради, а не “духовних настанов”. Та зрештою вибір за мною. Головне — не забути всіх тих претензій і пропозицій до дорослих, які я маю зараз.
Софія ГОЛОТА
РЕФЛЕКСІЇ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
