Читацьке віче · с. 13сторінка оригіналу ↗
ЛІКАРНІ МОДЕРНІЗУЮТЬ
Слово Просвіти, №44 за 2005 рік
Наші лікарні модернізують. Модернізують — це безсумнівно. Це — беззаперечно. Встановлять там таку апаратуру, де можна буде діагностувати хвороби ще в зародку, де можна буде визначати, чи не проявлялися ті чи інші симптоми тієї чи іншої хвороби ще в твого діда чи прадіда, майже що в самої Єви чи Адама. Модернізують наші лікарні. Введуть там масажні кабінети, голкотерапію, ще щось — я на тому не надто розуміюся. Ще й ігрові кабінети відкриють, більярдний чи ще якийсь. Ау дворі — тенісні корти. Отож іще раз: модернізують наші лікарні. Кажете, коштів у бюджеті на те не передбачено? Так передбачать, введуть додатковою графою. І модернізують. Може, не всі. Але ті, що в адміністративних центрах, — обов’язково. Бо гляньте, хто нині лежить там у найпрестижніших палатах, — посадовці високі лежать. А їх у нас багато, тих посадовців. І всі корумповані. І за всіма в’язниці плачуть. Але вони до в’язниць не хочуть. Ото лишень затуманиться над котрим із них небо — так він уже й у лікарні, на місяць чи й два, чи й більше: лікуйте! Шукайте хворобу! Так, вони ще при силі, дужі й атлетичні. Але — хворі. Тож їм і потрібні ті тенісні корти, більярдні столи. Вони тут у безпеці. І хай попід брамами ходять слідчі з прокурорами, хай готують наручники, — нічого вони не досягнуть. Бо в модернізованих лікарнях буде ще й спеціальний відділ, який у їхні паспорти візи штампуватиме — до тих офшорних країн, де на їхніх рахунках чималенькі грошові суми законсервовано. Ви гадаєте, що то наші гроші? Так-так, колись були. Тепер це гроші отих хворих і немічних, із богатирськими біцепсами, з вітальною силою, як в іспанських биків, що їх на коридних аренах мордують. А тут — ні. Тут — лікуйся, хоч і все своє життя. Хоч і коханок приводь та наручниками до себе приковуй. Бо такі в нас закони — наче й для всіх, але й не так воно насправді. Пригадуєте, як один мудрагель писав після нашої майданної революції: За щастя, однакове всюди, боротися нам привелося: Рівними стануть всі люди! Декому це вже вдалося! Декому вдається і в престижних лікарнях ординську навалу пересиджувати. Особливо, коли лікарні модернізують. А це вже на часі. ЧАСТКА
Розпаювали. Тепер усе паюють — бо ж ми володарі всього, має кожному дістатися. Усе ділять, нагороджують кожного: усі ж бо рівні. І якщо наші паї на домну чи завод, клапоть морського берега, скелю в Карпатах чи ще щось спритники можуть перехопити, видурити, перекупити за безцінь, — то зі злом справа інша. Зі злом — бо й зло розподілили поміж усіма нами, кожному рівну частку. Ви уявляєте: хтось грішив, хтось сіяв смерть і жах, хтось чужою кров’ю полив землю — а частку гріха, частку відповідальності за вчинене зло ділимо порівну. Ділимо порівну. Власне, хтось ділить, тобі лишень повідомляють: приходь забирати свою частку. Що, не прийдеш? То вона чекатиме на тебе, як у швейцарському банку викрадені в нас раніше гроші. Отими жі викрадені, що нині ділять зло всім порівну. Бо якщо вже проголосили демократію, спільність долі й волі — то й ділимо все. Щось потім відбираємо, щось вимахльовуємо, щось видурюємо — але спершу ділимо. Моя частка — я її ще й не бачив, але уявляю її, що лежить начеб у швейцарському банку, — чекає на мене, поки прийду заберу. Мушу забрати — адже вона блокує всі мої інші рахунки, мою пенсію, мої податки, мої платежі за комунальні послуги. А їх уже платити кожен має обов’язково, і то без ніяких затримок. Ви ж бо знаєте: не заплатив — попередження, відключення газу чи зв’язку, відлучення від друзів, від світу, від чогось іще. Частка належного мені зла, власне, відповідальності за вчинене світом зло — вона наче й не обтяжлива. Це якщо віртуально зважувати. Якщо в уяві, гадками. Ото як пушинка чи порошинка. Але коли вже перекласти її з банківського рахунку тобі на душу — о, тут вона набирає ваги, тут вона зачинає щеміти і кривавити, тут вона позбавляє тебе здатності радіти найменшій квітці, великодній барві неба, повіву вітерцю, ще чогось там. Ще чогось і чогось, багато чого, — поки з тим не зітнешся, то й не гадаєш, що ти від нього відрізаний, що ти позбавлений права на те й на те. Бо яке ж то право, коли воно щемить у тебе під грудьми, коли воно темніє та хмариться, коли воно кривавить. Я знаю, маю відповідати за свою частку зла, маю сповідуватися і спокутувати, маю сотворити натомість десятки добрих справ — щоб держава піднялася, щоб небо поголубіло, щоб пташки зацвірінькали. Бо то моя частка. То моє небо, мій народ, мій гріх — за гріхи всього світу.
z
Микола ПЕТРЕНКО, м.Львів
Знайомтесь: фотохудожник Микола Пляшечник. Серія “Моє село”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
