Музика · с. 15сторінка оригіналу ↗
«НА ФИЛЯХ ДНІСТРА» ДО 140@РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ПЕРШОГО ГАЛИЦЬКОГО ПРОФЕСІЙНОГО КОМПОЗИТОРА Й ХОРМЕЙСТЕРА ДЕНИСА СІЧИНСЬКОГО
Слово Просвіти, №44 за 2005 рік
КРУГЛА ДАТА
У жовтні 1898 р. громадськість Галичини відзначала 100-річчя виходу “Енеїди” І. Котляревського та 25-річчя творчо-громадської діяльності І. Франка. За спогадами Б. Лепкого, ці два Івани зібрали до Львова велику кількість галицької інтелігенції: священиків, лікарів, учителів. Тягнувся до Львова і не відомий нікому молодий композитор Денис Січинський. Не маючи грошей на потяг, він ішов пішки з Коломиї до Львова. Ішов босий, аби не стерти черевиків (ніс їх на плечах, перев’язавши шнурками). А на грудях під блузою Денис мав рукопис свого вальсу “На филях Дністра”, написаного 1897 р. у Дороговижі над Дністром біля Стрия. Ніс, щоби показати його Франкові, з яким був знайомий ще 1894 року, коли І. Франко, М. Павлик,
ПОСТАТЬ
— Пані Лесю, мені пощастило заприязнитися з внучатим небожем поета Сергія Єсеніна — киянином Володимиром. І ось дещо схожа си& туація: Ваша бабуся — відома пое& теса Любов Забашта, а дідусь — Андрій Малишко. — Уточню, що Андрій Самійлович Малишко — це другий чоловік моєї бабусі, а мій рідний дідусь Валентин Забашта загинув на фронті, і бабуся йому присвятила багато поезій. — Зазвичай у творчих сім’ях проявляється династичність: ху& дожники породжують художників, артисти — артистів тощо. А Ваші батьки мають якийсь стосунок до поезії і музики? — Мій тато Ігор Забашта достатньо творча людина, більшість своїх віршів він присвятив мамі, грає на гітарі, чудово співає, я дуже люблю співати з ним на два голоси. Але мої батьки — обоє інженери. Певно, Бог вирішив у моїй особі компенсувати творче начало. Оскільки поезія Любові Забашти й Андрія Малишка дуже пісенна, тоя, певно, не могла не заспівати. — А віршували? — Віршувала, звісно. Спілкування з бабусею на мене дуже впливало в дитинстві, я іноді не могла зустрітися з друзями, поки не напишу якогось вірша під певну ситуацію… Пам’ятаю, коли помер Платон Майборода, бабуся дала мені завдання — я написала сумного вірша, присвяченого видатному композиторові. Коли ж вона побачила, з яким азартом я співаю (а співала я навіть на вулиці, в тролейбусі, в метро…), то купила мені маленьку бандуру, ія почала займатися в музичній школі. І хоч мріяла стати співачкою, я боялася вголос про це сказати, а консерваторія здавалася недосяжною вершиною. Навіть коли я вже була солісткою хору при консерваторії, все одно своїх “карт” не
О. Нижанківський, Ф. Колесса, О. Роздольський і він, Денис, самоорганізувалися в Комітет зі збирання й публікації галицького фольклору. Та не судилося Січинському зустрітися з Каменярем. Він був настільки скромний, що посоромився підійти до Франка, оточеного творчою інтелігенцією. Не маючи ні власного житла, ні рідні, ні постійної посади, Д. Січинський змушений був мандрувати по Галичині, шукаючи роботи. Він провів бездомне голодне життя. Але скрізь, де він був, лишав помітний слід у громадсько-культурному житті Галичини.
розкривала. І тільки після того, як хор поїхав на гастролі у Францію, де я співала соло в ЮНЕСКО, і ректор консерваторії сказав: “Ця хороша дівчинка повинна вчитися в консерваторії”, моя мета визначилася безповоротно. — Світ мистецтва доти вида& ється чарівним, доки не стає профе& сією. У “перехідний” момент Ви не відчули шоку? — Світ професійного мистецтва за кулісами зовсім не рожевий, як здається глядачеві. Утримуються “на коні” професіонали-трудоголіки з Божою іскрою. Повертаючись до дитинства, відзначу таке. У нашому домі ніколи не зачинялися двері, у нас був круглий стіл, за яким завжди збиралися письменники, музиканти, художники, актори, лунали поезії і пісні. На фортепіано, на якому я вчилася грати, уперше пролунала знаменита “Пісня про рушник” на слова Андрія Малишка. Це я завжди пам’ятаю. І чимало відомих творів довершувалися на цьому інструменті, тому що Майборода був великим другом Малишка, часто награвав нові теми-ідеї. І я на тому фортепіано теж намагалася щось складати — якісь пісні, маленькі музичні п’єски… Взагалі-то, і картини, і рушники, і посуд, і колекція статуеток на українську тематику увібрали певний заряд. Усі ці речі були оточенням талановитих людей, нагадують про них увесь час, надихають, ти всотуєш цю ауру, і розумієш, що повинен намагатися відповідати цьому рівню, бути не лише професіоналом, а й хорошою людиною. — Я бачив Вас в опереті “Ма& ріца” Кальмана, де Ви граєте ци& ганку, і у “Вогнях рампи” (за Чарлі Чапліном) у ролі головної героїні Тері. Але якщо “Маріца” йде до& сить часто, то чудова, як на мене, вистава “Вогні рампи” зникла з репертуару. Чому? — “Вогні рампи” — із жанру бродвейського мюзиклу, його
Навчаючись у Тернопільській гімназії, Денис мусив заробляти собі на прожиття. Так, у 1880 році 15-літнім він керував хором у Бережанах (можливо, хлопчиком у ньому співав Б. Лепкий). Д. Січинський доклав багато зусиль при заснуванні 1891 року музичного товариства “Боян” у Львові та був членом першого правління. У Коломиї, працюючи диригентом у товаристві “Боян”, привернув до музичного життя місцеву інтелігенцію і дав перший поштовх розвиткові професійного музичного мистецтва на Прикарпатті. Отримавши тимчасову посаду диригента “Бояна” у
Перемишлі, став душею музичного життя міста. Працюючи капельмейстером сиротинця у Дороговижі, написав багато оригінальних творів. У Станіславі Д. Січинський був одним із керівників товариства “Боян”, головним диригентом, брав участь в організації першої української музичної школи, в якій викладав гру на фортепіано на правах почесного громадського обов’язку. А заробляв приватними уроками, аранжуючи та переписуючи чужі твори за мізерну плату. З ініціативи Д. Січинського у Станіславі було створено музичне видав-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
