“У всьому світі відбувається музеєфікація культових споруд”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
ПРЕСТИЖ ПРАВОВОЇ ВАКХАНАЛІЇ
Слово Просвіти, №44 за 2007 рік
Микола Трохимович ПАРХО- МЕНКО — заступник голови Українського товариства охорони пам’яток історії та культури. Свого часу це була досить дієва громадська організація. Звісно, по-радянськи дієва… Тим не менше попри закрижанілу репутацію радянської влади, мовляв, тільки нищила і боролася “з опіумом для народу”, тодішнє Товариство охорони пам’яток історії багато могло зробити за державний кошт.
— Є закон про охорону архітектурної спадщини, який передбачає весь регламент, згідно з яким користувач повинен зберігати ту чи іншу пам’ятку. Власник насамперед повинен укласти угоду з органами охорони історико-культурної спадщини. Ось тільки релігійні громади ухиляються від підписання угоди, в якій заборонено будь-що змінювати, замальовувати чи перебудовувати. І таким чином не беруть на себе відповідальності… — Як дивно… Але ж без такого підпису їх мали б автоматично позбавити права користуватися культовою спорудою… Сьогодні на конференції з Ваших уст прозвучала цифра, наче за роки Незалежності у Західній Україні згоріло понад сто унікальних дерев’яних церков… Знаємо, що на тій території здебільшого у пошані греко-католицька церква… — Це якраз той яскравий приклад, коли не тільки церква Московського патріархату відповідальна за знищення пам’яток архітектури. Пан Борис Возницький, директор Львівської картинної галереї, публічно сказав, що ці підпали ініціюють самі релігійні громади греко-католицької церкви. Тільки за останній рік згоріло вісім церков, деякі з них — пам’ятки ХV століття. Свого часу, коли Товариство охорони пам’яток культури мало вплив, у реставрацію цих унікальних дерев’яних церков вкладали шалені гроші. — А чому ж їх підпалювали? — Тому що стара дерев’яна церква не відповідає уявленню громади про сучасний храм. Там немає стаціонарного опалення, її дуже дорого реставрувати. Набагато простіше збудувати нову, просторішу, яка б вміщала більше парафіян. Здавалось би: побудуйте поруч нову, а цю залиште як музей для нащадків… Але громада тримається за старе місце, бо воно освячене і намолене. І справді, якщо церкві кілька століть, вона вже має певну енергетику. Ось чому люди приїжджають до визнаних святинь і відчувають, скажімо, енергетичну міць Софії Київської. Тут сотні, тисячі, мільйони разів були високодуховні наміри, слова, побажання… Тому є значний енергетичний потенціал, який впливає навіть на пересічну людину. — А енергетика Києво-Печерської лаври? Яка вона тепер? — Мабуть, справді змінилася. Адже енергетика сприймає не лише позитивні духовні наміри, а й негатив. Тому наша основна мета — не допустити подібного впливу на основні осередки духовності. Насамперед впливу політичних протистоянь. Політика і церква — несумісні. І ще один важливий момент: саме найвищі ієрархи повинні впливати на стан своєї конфесії та не допускати таких диких речей, як захоплення, пошкодження і навіть підпали духовних святинь.
Кілька слів на завершення… У перші роки незалежності українська влада з великим ентузіазмом поставилася до поняття реституції, тобто повернення колишнього церковного майна релігійним громадам. Воно й не дивно… Після всіх звинувачень влади, нехай радянської, у переслідуваннях служителів культу, в українських державців міцно закріпився комплекс вини перед церквою. Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” розпочав процес реституції. Згодом було кілька указів Президента України: “Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна” від 22 червня 1994 року та “Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього СРСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій” від 21 березня 2002 року. Але схоже на те, що нове тисячоліття вимагає зовсім іншого підходу до поняття реституції. Особливо з огляду на останні драматичні події в Україні та несподівані апетити релігійних громад на унікальні споруди XI—XII століть.
Сторінку підготувала Уляна ГЛІБЧУК
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
