Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Задум твору — це справді плач за батьками, за родом”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

ЗГАДУЮЧИ ЛЮДЕЙ СОНЯЧНО

Слово Просвіти, №44 за 2007 рік

У квітні цього року журнал “Київська Русь” опублікував новий роман письменниці Любові ГОЛО- ТИ “Епізодична пам’ять”. У серпні видавництво “Факт” видало цей твір окремою книжкою (Любов Голота. Епізодична пам’ять. Видавництво “Факт”, Київ, 2007 р.) Здавалося б, неможливо щемкіше відтворити тему села після живописно-психологічних текстів Григора Тютюнника, Євгена Гуцала. Тай обходять нині молоді письменники цей, піддатний, здається, лише жорсткому публіцистичному аналізу творчий матеріал. Любов Голота не лише створила переконливу картину українського села “розквітаючого соціалізму”, а й через цю ретроспективу розкрила глибинну тему нашого краю, землі, яку ми безповоротно втрачаємо із сучасними занапащеними селами. Це роман-осмислення. Розмиваються береги пам’яті етносу, і тому невипадкова назва твору, бо, можливо, ми насправді залишаємося лише з епізодами пам’яті, і з чого тоді викристалізуємо майбутній народ? — Я в захопленні від Ваших образів, вони у мені живуть: образ дівчинки, яка бачить своє віддзеркалення на кожному етапі життя, як ріст маленької травинки. Вона зростала на благодатному ґрунті, сповненому драматичних колізій, важкого сільського побуту, але водночас він був дуже живильним, напоєним чистою енергією природи, щирих людських взаємин. І коли натомість, як масна пляма, прикрі реалії нового часу почали поступово виїдати якісь незмінні цінності в нашій душі й суспільстві, то Ваш роман є першим дзвоном тривоги по тому, що так безоглядно втрачаємо. — Не можу сказати, що світ моєї героїні є цілковито моїм, хоча, звичайно, те, що пишеться про дитинство, завжди автобіографічне. Неможливо збагнути світ іншої дитини, якщо не пригадаєш свого. Моє покоління виростало значною мірою на літературі, яку творили вихідці з села, і йому присвячували. Це письменники Григорій і Григір Тютюнники, Євген Гуцало, Володимир Дрозд — те покоління, кого називають шістдесятниками. Вони пережили ще дітьми весь тягар війни і голод 1947 року, приїхали вчитися з фанерними чемоданчиками (валізкою не назвеш цю споруду) до столиці. У чомусь їх можна назвати егоцентричними, бо кожна втеча з села — це зрада. Наше покоління, яке і в літературу прийшло, і в інші професії, теж повторило шлях своїх старших братів: ми покидали села, їхали до університетів, обирали свої професії. І в коментарі до публікації дуже правильно написав редактор журналу “Київська Русь” Дмитро Стус, що письменники, які кидали село, потім півжиття витрачали на те, щоб влаштуватися в столиці. І там у них починалася ностальгія за малою батьківщиною, і вони змальовували село свого дитинства. Мій роман теж цього не уникнув. Задум твору — це справді плач за батьками, за родом. Мій батько Василь Мефодійович Голота був людиною, дуже відданою землі. Найбільше щастя для дитини — бачити, що її батьки із задоволенням живуть на цьому світі, але не з тим задоволенням, яке виповнюється грошима, якоюсь славою, що минає дуже швидко. Щастя дитини бачити, як батько і мати із задоволенням ідуть на роботу, їм подобаються їхні професії, вони люблять одне одного, свій дім. Рідна оселя наповнюється тим, чого ніколи не купиш: це погляди і сміх, спілкування, відчуття роду й сім’ї. Нинішнє село втратило навіть відчуття, що хата — це рід, це звичай, великий стиль життя. Ось ми переймаємось проблемами, що немає свого кутка в оселі, щоб забитися в свою кімнату, зачинити двері, читати книжку, щось думати, робити, і це називається “щоб ніхто не заважав”. А я пригадую, як жили в хаті (я навіть це застала) дід, баба, троє їхніх синів, ще й мене взяли, тому що мій батько, теж син, хворів на силікоз. Він працював у Кривому Розі бурильником. Жити мені з ними було цікаво й тепло. Мій вісімнадцятирічний дядько Віктор Мефодійович, який мав уже йти в армію, вечорами збирається в кіно і, бачачи, що мені буде сумно, бо старші зайняті роботою, садовив на плечі, ніс до сільбуду, я дивилася кілька кадрів якогось фільму, засинала, і так само ми поверталися додому. Я нікому не заважала, бо це було дуже природно: любити і шанувати одне одного. Це поширювалося й за межі двору. В селі було багато людей, і всі такі цікаві. Бо в сільської людини було відчуття власної значущості на землі. А поїдьте в теперішнє село — кожен другий вам скаже, що він приречений. Земля — це було святе, її тримали в чистоті, як світлицю. Я не пригадую таких смітників по селах, як тепер. Щоб серед поля була нагорнута купа сміття, врешті-решт, щоб люди так шкодили одне одному! Наприклад, в моєму Софіївському районі на Дніпропетровщині під відкритим небом лежить 65 тонн гербіцидів, шкідливих для довкілля через вивітрювання, а районний начальник, який це привіз, і який, врешті, сам бачить, що всі довкола від цього хворіють, нахабно дозволяє собі порушувати закон. Але ж у кожного є закон внутрішній, і я знаю, що кожен із сільських людей мав цей закон у собі. Для когось це Божий закон, для іншого — традиції, для третього — “що люди скажуть”. Зараз це все розмито, зникає повага до землі, відповідальність перед землею. І, звичайно, держава зробила все можливе, щоб такі тенденції поглиблювалися. Тому наші селяни і збирають апельсини в Іспанії чи помідори в Польщі, зазнають величезних принижень, бо до них і тут, і там ставляться як до рабів отих німих, але там вони заробляють гроші, там усе-таки їх наймають! А ось рідна держава мала б теж найняти робітників до землі, щоб повернути втрачені села, створити соціально-побутову сферу, відновити традиції. Я, коли проходила повз робітничі гуртожитки (тепер їх нема), бачила, яке там перенаселення. А всі ці мешканці — здебільшого сільські люди, які у вихідні їздили копати чи садити картоплю, фактично живучи за рахунок села. То якби держава побудувала в селі будинки з газом, з водою, з електрикою, люди могли б посадити сад, порати город, ростити дітей у нормальних умовах, то чим би вони були гірші від американських чи польських селян, фермерів? — Принцип життя в цивілізованих країнах — це на природі, у своєму будинку, і хто б відмовився у розкішній природі України, де палицю вкопай — і виросте дерево, жити комфортно й обробляти цю землю! А мене печалить, що змінився характер літніх сільських людей. Раніше впадало в око, що це були мудрі люди, врівноважені й дуже щирі. Не було стільки брехні, яка нині — як основне тло для спілкування. Чому літні жінки так жахливо лаються і вживають нецензурну лексику, коли в їхньому віці повинен бути вже й інший погляд на світ? Та, повертаючись до Вашого роману, скажу про антипод цьому явищу: у Вас є образи Сонячних людей. Хто вони? — Це властивість суто дитяча. Бо людина виростає, можливо, щось відбувається з фантазією, івона вже не бачить сонячності, сонця довкола себе і в собі. А кожний українець має це бачити, бо багато сонця в Україні! Сонце — і ти в ньому: приплющуєш очі й ловиш мерехтливі сяйні частки цього сонця, чистого повітря — кожен може провести цей експеримент. І я малою любила так бавитися. Зізнаюся, що й тепер це роблю, згадуючи рідні степи. До речі, нині мало говорять про людей, які живуть у степу, в оцих колосальних просторах. На кожну людину там припадає цього простору неміряно. Ти виходиш в поле і бачиш далеко, за десятки кілометрів. І така сама велика відкритість і очей, і душ — там немає підступності. Ось чому не було в людей бажання відгороджуватися: вздовж вулиці висаджували жовту акацію, бузки, на межах садили рядок вишеньок чи слив, абрикоси… А відчуття простору, ландшафт, клімат, як відомо, і складає наш характер. Тож уявіть, як людина, позбавлена в містах цих властивостей, сформованих природою віками, себе ламає, і які зміни відбуваються в поведінці, в характері, стосунках з іншими людьми. І сонячні люди — це не тільки дитяча гра, яку я зберегла в собі, а й ті, хто навколо, для мене справді сонячні люди, бо вони пронизані тим рідним степовим сонцем. Сонце нас лікувало, ростило, “грозило”, будувався якийсь особливий тип характеру. Сонячні люди — це стиль життя, відкритість природі, людині, душі. Тому, коли почала це писати, хотіла, щоб текст був пізнаваним. Мені здається, що час, який я проживала за день у селі, довший ніж теперішній, коли миготять роки. Іноді здається, що ті обличчя, які я бачила, ті люди, серед яких я росла, — це вже українська атлантида, що це давно вже затоплено, поховано в степових глибинах і не відомо, чи випірне колись... Діти змінилися, навіть зовнішній вигляд змінився. Вони багато чого позбавлені з того, що мали ми, передусім — простору та вміння вписати себе в нього. Для нас були природними якісь реліктові речі й патріархальні родинні засади, і тому боляче відчувати, що й ти їх зрадив, і ти винен, що гине село. Село, і я про це пишу, ніколи особливо не бігало за вождями. Село ходило завжди за плугом, за косою, за лопатою, за сапою, шукаючи засобів вижити собі і своїм дітям, так доживають віку наші старі. І село пригорнулося б до влади і повірило б їй, якби вона була уважною до села. Ось минулий рік був роком українського села, ну й що? Де з’явилися благополучні села? Скільки збудували нових сільських лікарень, будинків побуту, врешті, лазень? Зате щодня відкривають черговий “ґенделик”, гральні автомати там поставлять, щоб останні копійки витрусити і підсадити сільських ді-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин