Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Любити Бога для поета означає любити життя”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ТРЕТЄ ЦВІТІННЯ ВОЛОДИМИРА БРОВЧЕНКА Володимир БРОВЧЕНКО. Німби над вишнями. Поезії 1989—2006 років. Передмова Сергія Ткаченка. — К.: “Рада”, 2007

Слово Просвіти, №44 за 2007 рік

нації. Це вірші про голодомор 33-го року, зловісний і людиноненависницький російський імперіалізм, геноцид в Ічкерії…. Вчитаймося хоча б у ці строфи з вірша “На “взяття” Грозного”, в яких ідеться про криваву сутність двоголового російського орла: Він жить не може, не напившись крові, Осліпне, як оселі не горять. Знов двоголовий вилетів на лови, Приборкувать, вбивати, покорять. Однаково — чи Грозний, чи Тбілісі, А чи Батурин, Вільнюс, чи Казань, Однаково в степах, у горах, в лісі Підсліджує він жертви для терзань. Пантрує пильно з попідхмар’я здобич: Тут все, що підкорив, усе моє! Повідвертались голови врізнобіч, Інакше — й одна одну заклює. В. Бровченко належить до поетів, що пишуть з болю та гніву, і коли в його слові переплавляються тривога і свята ненависть, під його пером народжуються справді неперебутні твори. Але було б несправедливо твердити, що тільки такі твори визначальні в його доробку. Не менш яскраво як поет він розкривається і там, де пише з любові, бо саме любов дає йому право на докір і суд. Ніби й мало сьогодні підстав писати з любові. Але допоки світу, доти в поета залишається право любити й оспівувати те, що створено вищим розумом і викликає подив. В. Бровченко, здається, міг би сказати про себе: талант — це не я, це сила моєї любові. Мені не треба в світі більш нічого, Лише б не заросла колючим терном Ота знайома степова дорога, Яка завжди додомоньку поверне. Отам гірка при березі калина До мене юним літом озоветься. Отам незламна наша Україна Понад віками плаче і сміється. Позаду в поета велике життя, і він знає, що захищає, на чому стоїть, що тримає його та інших людей доброї волі на світі, приносить крихту радості й щастя, од чого озивається душа, од чого вищає і світлішає. В. Бровченкові далекі пустопорожні формальні експерименти і бездумна гра зі словами. Його поезія неокласична за духом і змістом, у ній панують ясність, простота і прозорість. Він може демонструвати високу філологічну вправність, як це бачимо у вірші “Важкі алітерації”, може вільно поводитися з формою, але це для нього не самоціль. Його мета — виповісти душу і донести до читача багатство своїх думок і щедрість почуттів у гранично простій формі. Не боюся померти. Страшуся життя, Що вбиває розвеснену душу… Нема, мабуть, для пишучої людини більшої втіхи, як упольовувати рідкісні слова, досі не чуті, не висмакувані, записувати їх у нотатник, повертати на всі боки, вслухаючись у їхнє звучання, милуватися, пробувати на міцність. Та рідко коли почуєш колоритне слово в сучасних молодих поетів. А “Німби над вишнями” хочеться читати з олівцем, як режливої, ніжної любові оточення. Мабуть, кожен з нас надивився на загублені таланти, і знає, що немає видовища жалюгіднішого і страшнішого, бо залишається ніби притінь колись великої людини. Автор “Німбів...” і на межі патріаршого віку зачаровує своїм молодечим запалом, невичерпним оптимізмом, красою душі й чистотою думок. Книги мають свою енергетику. Великі книги мають свою душу. Звісно, не всі вірші у цьому поетичному фоліанті, так би мовити, працюють на цю ауру, чи, точніше, осяюють її. Важко зберегти високий рівень напруги у 500-сторінковій книзі. Але про силу поета говорять не прохідні вірші (хоч вони й спроможні послаблювати її звучання), а твори вершинні, як-от: Може, і потрібен ще комусь ти, Та доба розхлябла і слаба. Обложило. Дощик то припустить, То спіткнеться і зашкандиба. Вмилися й запломеніли вишні, Кріп розкріпостився і запах… Все моє, майбутнє і колишнє, Хоче жити тільки в цих степах. Заясніло на городі листя, Мак підняв зелену булаву. То зерном, то золотим намистом Бавиться дощисько на ставу… І про головне. Володимир Бровченко — людина глибоко віруюча. Як тут не згадати Валерія Іллю, що твердив: “Справжня поезія завжди релігійна, нерелігійної поезії не буває. Хто цього не відчуває, тому жодні докази не допоможуть”. Віра в безсмертя робить любов поета не тільки осмисленішою, й доцільною. Якби не було вічності, не було б сенсу любові, треба було б просто виживати, намагаючись продовжити земне існування, хапаючись за сумнівні радощі життя. Любов — дарунок вічності. Хто любить — уже безсмертний. Хто любить — уже стоїть біля брами Царства Божого. Я — до городини, а вона — голосом матері, до колосочка в степу, а він — голосом батька, до прядки на горищі, а вона — голосом бабусі, до гармошки, а вона — голосом брата, до снів, а вони — поглядом дружини, що не хоче мене покидать. Я — до неба, а воно — голосом Любові, до землі, а вона стогне, як і стогнала… Любити Бога означає для поета любити життя, цей світ, який Він створив, відчувати повноту буття, осяяння щастям і коханням, як передчуттям великого і безконечного життя. Має рацію Сергій Ткаченко, відзначаючи, що “у своїх новітніх книгах поет піднявся на рівень істинно апостольської прозорливості, яка завжди іде рука в руку з абсолютною незахищеністю і безкорисливою самопожертвою”. Краще, здається, не скажеш.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин