“Степ та воля — козацька доля”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
З ВІЛЬНОЮ УКРАЇНОЮ У СЕРЦІ
Слово Просвіти, №44 за 2007 рік
Марія СМЕТАНСЬКА, кандидат філологічних наук, доцент кафедри українознавства, член правління “Просвіти” Київського національного університету будівництва і архітектури
Навдивовижу рідкісним явищем у сучасному літературному просторі є книжка, витримана в жанрі роману-хроніки. Ідеться про “Думу про Вільних Козаків” Михайла ІВАН- ЧЕНКА, яка вийшла друком 2006 року у видавництві ім. Олени Теліги. Це далеко не перший вагомий твір письменника: в його доробку кілька науково-популярних книжок з краєзнавства та міфології, поетичні збірки “Полиновий квіт”, “Бунчук вітрів” та “Осіннє чересло”. Його зусиллями як редактора відновлено вихід у світ заснованого ще в 20-ті роки минулого століття альманаху “Плуг”. Безперечна цінність твору — достеменна точність наданого у нім фактичного матеріалу. І це не випадково, оскільки сам автор — прямий нащадок сотника Григорія Іванченка, образ якого неодноразово виринає на сторінках роману. Йому громада доручає бути організатором бойових походів, але не менш важливе його прагнення до мирного життя. І ствердженням цього є змальоване з етнографічною точністю весілля Грицька та доньки вільного козака Гафії, на якому линуть весільні заспіви та приповідки, а в них — “таїна продовження роду”. Письменник розгортає широку картину історичних подій, конкретизуючи її такими знайомими топонімами “серцевини України, вільного козачого Шевченківського краю”. Тут і назви міст, сіл (Звенигородка, Керелівка, Будище, Лисянка, Гусакове, Вільховець, Єрки, Озірна), річок (Вільшанка, Кам’янка, Тікич), є навіть Синиців хутір, Тальнівський шлях, Паламарчин яр, Лемешівка, Галайки. Згадується безліч прізвищ, часто йдеться про цілі родини (скажімо, Смоктіїв, Тютюнників, Іваненків, Русалівських). Надзвичайно важливе значення, на нашу думку, має в хроніці філософське обґрунтування виникнення такого історичного явища, як Вільне Козацтво. Не було незгоди серед представників простого народу. Всі вони мріють “пожити по-людському”: обробляти землю, будувати житло, дітей вивчити. Але коли йдеться про політиків, що взялися на державному рівні втілювати ідею самостійності України, такої одностайності бракує. Які вони різні в Центральній Раді, ці “представники нової влади в імперських приймах”, ці “зверхники” за столом президії! Автор наділяє їх характеристиками, виносячи на суд читача поведінку кожного. “Пригноблений московським засланням” Грушевський ще якось намагається ухопити суть виступів. Ге-
Євген БАРАН, м. Івано-Франківськ
Найяскравішим українським поетом — українським за духом і вірою — сьогодні є 85-річний Михайло Іванченко з села Гусакового Звенигородського району на Черкащині. Я не перебільшую, тільки стараюся встигнути сказати. Невеликий ліричний відступ: торік улітку мені пощастило зустрітися з Михайлом Іванченком у його рідному селі, куди завітала група літераторів на чолі з Сергієм Ткаченком і Петром Сорокою. Спілкувалися дуже спонтанно, потім ще було кілька листів Михайла Григоровича. А цьогоріч він надіслав свою першу видрукувану поетичну збірку. Досі у нього було видрукувано дві книжки науково-популярної тематики: “Дивосвіт прадавніх слов’ян” (К., 1991), “Таємниці нашої прадавнини” (К., 2000) та роман-хроніка “Дума про Вільних Козаків” (К., 2006). А ще з 2002 року Михайло Іванченко відновив видання літературно-краєзнавчого альманаху “Плуг”. Життя Михайла Іванченка — це величезна драматична епопея поневірянь українця у світі й рідній, та не своїй землі. Під час війни Михайла Іванченка вивезли до Німеччини, він утік з арбайттабору, після тюрми потрапив до іншого табору (совітського), воював на фронті у лавах совітської армії, а 1947 року його засудили військовим трибунанеральний секретар Винниченко слухає, “та не всіх”, поринаючи час від часу у власні романтичні історії, бундівець Рафес відверто лає “погромноє вольноє казачество”, есер Фрумін застерігає від створення формувань “бєз разрєшенія Врємєнного правітєльства”, а Симон Петлюра мовчить, бо “не варто сваритися із Керенським”. Цей розбрат, це “розбивання України на скалки” дуже нагадує сучасну політичну ситуацію. Знайдемо схожість із нинішнім днем і у вердикті Сергія Єфремова на адресу Юрія Коцюбинського, висловленого у листі, де називає того “славного батька виродним сином”. А хіба не актуальні досі слова полковника Полтавця-Остряниці про те, що “воля кінчається після виборів”? Цілком сучасна, як бачимо, ситуація прихована і в метафоричній оцінці автора фальшивих українських патріотів з уряду Федора Лизогуба: “багатьох вабив запах державного пирога”… Відповіддю на такі дії політиків і стало формування загонів Вільного Козацтва. В уста одного з гостей на весіллі Грицька автор вкладає правдиві слова: “Я в тих партіях заплутався геть. Як на мене, хто за самостійну Україну, той наш”. У романі-хроніці “Дума про Вільних Козаків” Михайло Іванченко максимально наближає свого читача до героїв твору. І своєрідною знахідкою автора є використання творчості геніального земляка Тараса Шевченка, яка неодноразово оживає в устах персонажів. Так, отаман Никодим Смоктій біля сільської управи, переконуючи односельців, що треба будувати свою державу, промовляє: “В своїй хаті своя правда, і сила, і воля”. На полиці з книжками в його домі публіковані перекази про Шевченка та “Кобзар”. Отаман Звенигородського коша Семен Гризло на з’їзді пропонує обрати головою онука Шевченка по братові Йосипу Митрофана. Підтримали всі. Душа Тараса, резюмує автор, “покликала всіх до гурту”. Рядки з “Долі” викарбувані на хресті над могилою письменника Василя Доманицького в селі Колодистому. А день роковин перепоховання Шевченка стає для Звенигородщини днем, коли всі їдуть “до Тараса в гості” — у Керелівку. Гусаківський курінь везе великий портрет поета у вишитому рушнику, а об’єднаний хор “Просвіти” співає “Заповіт”. Неабияке багатство творчої палітри письменника спостерігає читач, часто натрапляючи на зразки українського фольклору. Але використання автором витворів народної поезії — не самоціль, бо кожне прислів’я, приказка або служить своєрідним заспівом для описування подій, або органічно підсумовує події чи вчинки героїв. Так у роздумах Юрка Тютюнника “рідна земля — що людська душа”. У хвилини можливої небезпеки психологічно підготувати себе до гідної борні з нею отаманові допомагає народна мудрість: “Долі конем не об’їдеш”. Розчаровані вчинками Центральної Ради, “полохливої” через дослухання до окриків російських генералів, козаки керуються дороговказом “Степ та воля — козацька доля!” Навіть для назви роману-хроніки глибинний знавець фольклору обирає слово “дума” — назву одного з найдавніших жанрів епічної народної поезії. Особлива роль у розкритті ліричної душі українців належить ліричній поезії — календарній і родинно-побутовій. Допоміжними мазками у змалюванні повносилих, повнокровних картин життя служать авторові символи. Є тут плуг, здатний переорати залишки старого і підготувати ґрунт для засіву, запах євшан-зілля має нагадувати про рідний край, а поєднання червоної й чорної барв на вишитих подушках у хаті Гризла символізує переплетення радості та смутку в долі людини. До речі, ці символи мають фольклорне походження. З’являється у творі й новий потужний символічний образ — український національний прапор. Інколи автор пише про нього, не вдаючись до жодних прийомів інакомовлення. Так, на Шевченковому святі “хвилюється жовто-блакитний стяг угорі”. А трапляється цілком завуальований образ, видимий тільки для уяви спостережливого читача, як на іконі святої Варвари в церкві: “За плечима у неї жовтіли мальовані пшеничні поля і синіло небо”. Прагнення свободи, незалежності можуть втілювати, як подається в художній інтерпретації Михайла Іванченка, не темні маси, а народ освічений, здатний мислити, оцінювати ситуацію, переймати досвід інших. Тому питання освіти — невід’ємна складова і сюжету, й авторських роздумів, яких багато в романі-хроніці “Дума про Вільних Козаків”. Так, на сходках, мітингах, зборах селянам роздають книжечку “Хто ми, що ми, і чого нам треба”, часопис “Вісті”, газету “Народна воля”. У творі неодноразово згадано і цитовано українських письменників (Іван Котляревський, Іван Франко, Михайло Старицький, Тарас Шевченко та Михайло Коцюбинський). Ідеться й про французького художника Каміля Коро, про композиторів Кирила Стеценка, Миколу Лисенка та Миколу Леонтовича, скульптури в Софіївці. Високий інтелектуальний заряд несуть вималювані автором постаті деяких громадських діячів (Грушевський, Міхновський, Єфремов, Макаров). У романі-хроніці порушено болючу й досі проблему рідної мови. Показові щодо цього роздуми про невміння члена земської думи Міхальського розмовляти українською. Причини, як бачимо, дуже банальні: вік прожив серед селян і не навчився — дурний, чи що? Або зневажає нас. Зворушує і захоплює авторське “Післяслово” — вагоме наукове дослідження письменника-краєзнавця. У ньому Михайло Іванченко простежує долю багатьох героїв книжки та їхніх родин у кількох поколіннях — з репресіями, засланнями, вимушеною еміграцією. Титанічна робота!
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
