Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Позиція · “У жодної владної команди не було змістовної програми розвитку держави, а стосовно гуманітарної політики — й поготів”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

ЧОМУ НЕМАЄ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ?

Слово Просвіти, №44 за 2009 рік

Віру Китайгородську називають творчою посестрою Богдана Ігоря Антонича, робітницею кузні Івана Франка, яка жодним чином не дбає про сьогоднішнє своє становище в літературному бомонді. Попри те, що вона — поза літературними течіями й кланами, на межі поетичного схимництва, ворожби та пророцтв, нинішній рік для письменниці видався багатим на творчі здобутки. Побачила світ її п’ята поетична збірка “Безконечник”, а цьогорічний театральний сезон Чернівецький академічний музично-драматичний театр ім. Ольги Кобилянської завершив виставою за творами Віри Китайгородської “Туга за майбутнім”. НА ІНТЕЛІГЕНТІВ-ЧОРНОРОБІВ ДИВЛЯТЬСЯ, ЯК НА ЖЕБРАКІВ І ПРОШАКІВ Попри те, що Віра Китайгородська — лауреат обласної літературної премії ім. Д. Загула (2003 р.), обласної літературно-мистецької премії ім. С. Воробкевича (2004 р.), вона не належить до когорти буковинських письменників, яких доля пестила увагою влади або чий поетичний доробок завжди втілювався в солідне видання. Хоч до виходу п’ятої поетичної збірки і реалізації сценічної постановки за її творами причетна місцева виконавча влада, Китайгородська швидше належить до тих, хто реалізував себе без будь-якої державної підтримки, власними силами, і набув досвіду виживання в державі, де культуру сприймають крізь призму бідності й найманства. — Хоч нині видати книжку не проблема, підсумком Вашої 30-річної діяльності на літературній ниві стала лише п’ята збірка Ваших поезій. Що, на Ваш погляд, потрібно для того, аби видаватися у провінції? — Щодо того, чи легко видати книжку, то це як кому. Не таємниця: аби видати бодай невеличку збірку поезій тисячним накладом, потрібні значні кошти. Моє прізвище майже не потрапляло до списку програм, які за сприяння влади гарантували вихід у світ книжок буковинських авторів. Щоправда, на початку дев’яностих обласна влада таки виділила мені 800 гривень на видання збірки, алея їх, на жаль, так і не отримала. Гроші зникли на рівні обласного управління культури. Для мене й досі залишається таємницею: куди? І лише цього року голова облдержадміністрації Володимир Куліш посприяв із виходом книжки і втіленням сценічної вистави. На наших провінційних теренах є успішні люди, які майже щороку видають книжки. Є й такі, що зуміли заробити гроші на передвиборній кампанії. Відповідно вони мали хороший старт. Я їм, звичайно, не заздрю, а лише констатую факт. Адже на їхню адресу, як правило, лунають звинувачення, що хтось на когось працював чи працює. Але ж інакше в нас у Чернівцях талановита людина не заробить грошей і ніколи не стане письменником. Можливо, самотужки комусь і пощастить видати одну книжку, але у провінції з нею початківець може й загинути як письменник, бо жодного фахового відгуку про його доробок у пресі не пролунає. — Хоч Україна — суверенна держава, у пресі дедалі частіше дискутують про місце нашої інтелігенції в українському суспільстві. На Ваш погляд, чому? — Люди старшого покоління пам’ятають, як за радянських часів суспільство було поділено на робітників, селян і такий собі прошарок — інтелігенцію. Проте та ідеологія відповідала за те, що вона декларувала. Нині ж державної ідеології нема. А про національну політику й національні інтереси нашої держави як, зрештою, й про права титульної нації, наші політичні лідери й державні мужі згадують хіба що під час виборчих перегонів. Коли зважити на те, що наша інтелігенція лише почасти збереглася, адже під час голодоморів і репресій передова її частина — вчителі, лікарі, науковці, офіцери, митці, письменники і політики — була загнана в тюрми і знищена, вивезена в табори, де загинула в молодому віці, не давши потомства і нічого по собі не залишивши, то можна сказати, що наше суспільство переживає ту прірву, яка утворилася внаслідок геноциду українського народу, починаючи від часів Катерини ІІ і завершуючи Горбачовим. Тому ще й досі звучить реквієм по Україні. — Але ж нині маємо чималу армію сучасної інтелігенції у владі й політиці… — Ті, хто витворив у собі інтелігента, або ті, хто дивом зберіг себе, нині розчиняються в дуже складній ситуації, адже наше суспільство кинуто в зовсім іншу дискусію. Нині не йдеться про якісь святі речі, про відродження культури, розвій мистецтва, про високі ідеї. Зранку до ночі на всіх телеканалах, на шпальтах часописів триває обговорення політичної ситуації та владних міжусобиць. Немає людини, яка не знала б політиків, хто з ким боровся чи бореться на політичному і владному Олімпі. З огляду на таку ситуацію, питання, пов’язані з місцем національної еліти в сучасному українському суспільстві, треба обговорювати. Бо коли йдеться про інтелігенцію чи еліту, то, як правило, бачимо на телеекранах переважно людей багатих і при владі. А про решту інтелігентів-чорноробів, які виховують у школах, ВНЗ, лікують, охороняють державу, примножують мистецькі, наукові, технічні здобутки країни, — ніхто навіть не згадує, хіба що у дні професійних свят. І дивляться на них як на жебраків і прошаків. СПРАВЖНІ ІНТЕЛІГЕНТИ ЗАЛИШИЛИСЯ НА МАРҐІНЕСІ — Чому? — Не називаю провінцію, віддаленість від столиці марґінесом. Не всі потрібні столиці йне всім потрібна вона для життя й діяльності. Україна прекрасна і животворяща скрізь. А марґінали асоціюються з останніми могіканами. Біда, на мій погляд, у тому, що зникають критерії оцінки й поцінування мистецтва. Нині успішний той, хто галасує, розштовхує ліктями, тусується і вміє зловити за хвіст кон’юнктуру. Нині не потрібні праведники (до слова, їх живими не сприймало не лише українське суспільство, а й давня Галілея). Проте якщо поет, педагог, лікар, інженер духовно ніколи не дозволять собі зміліти, то їх опущено на соціальне дно нестатків і поневірянь, їхні діти мають перспективу стати наймитами у сьогоднішніх мажорів. Ось у чому вбачаю біду. Вчителі, медики й викладачі вищої школи стали заручниками ситуації. Скажімо, у лікаря робочий день починається з того, що він змушений написати хворому перелік ліків, які той повинен придбати, якщо хоче вилікуватися. Хіба ця людина, яка має золоті руки, інтелект і добру душу, може вважати себе інтелігентом?.. Не в кращій ситуації й педагог. Його обов’язок — дати школярам, студентам знання, а не прохати у батьків по 300 гривень на ремонт школи, певну суму на класні потреби чи у студентів — спонсорської допомоги для ВНЗ. Ось та боротьба, внутрішній конфлікт між статусом інтелігента і реаліями. Капіталізація й ринкові відносини просто вбивають саме поняття інтелігент. Тому й не дивно, що чоловіча половина незапотребованої інтелігенції небайдужа до чарки, а жіноча — виїхала у пошуках роботи за кордон. — Чи вплинула така “капіталізація” на українську культуру? — Те, що в країні з’явилася добра сотня високотехнологічних видавництв і продюсерська група для розкручування авторів, — добре. Але водночас державу накрило хвилею графоманства, коли видають усе. Відповідно формуються смаки, цінності, стереотипи. Незначні наклади добротної літератури складають відсотків з 10 від масового графоманства, яке, до речі, заполоняє і Спілку письменників. Отже, видавництв багато, роботою вони завантажені, але якість виданої літератури низька. Ще один комерційний фактор — книгарні. У Чернівцях найфешенебельніші книгарні, наприклад “Світ книги”, належать московським власникам. Тут навіть підручники для ВНЗ — російською мовою, не кажучи вже про довідники, історичну, науково-популярну літературу. Для місцевих авторів не виділено жодного квадратного метра площі. Чому так, запитую продавчиню. “Спрашивайтє у хазяіна”, — відповідають мені. — Чи може за таких умов інтелігенція бути сьогодні ядром нації? — На мою думку, інтелігент має бути жертовним. Може, це звучить у наш час наївно, це мої патріархальні погляди. Інтелігент має жити впевнено і радісно. Наш інтелігент опечалений. Тому нині розмова про те, що інтелігент має бути поводирем нації, викликає посмішку. Бо статус інтелігента поза всяким статусом. А слово інтелігент випало із словообігу. У нас ти або VІР-особа, або ніхто. Інтелігенти не вміють лицемірити, брехати, хапати, красти, а живуть совісно. Совістю нації завжди була еліта, яку становили люди інтелігентні не тільки за статусом, а й за способом мислення і життя. Через їхнє сумління їх викинули на узбіччя. І в цьому трагедія українського суспільства. Тут треба бити на сполох. УКРАЇНСЬКІЙ ВЛАДІ ЧАС ПОВЕРНУТИСЯ ОБЛИЧЧЯМ ДО КУЛЬТУРИ ТИТУЛЬНОЇ НАЦІЇ — Нині в українському суспільстві спостерігається загальне невдоволення владою, зокрема її діями у сфері культури. Чи переживаєте щось схоже Ви? — Мабуть ні, бо в мене з приводу цього і не було ілюзій. Оскільки за 18 років незалежності у жодної владної команди не було змістовної програми розвитку держави, а стосовно гуманітарної політики — й поготів… У наших чиновників немає розуміння, що це таке. — Чому? — Бо наша влада досі не знає, що робити з культурою. Розуміння, що таке національна культура, національне інформаційне поле, яке його стратегічне значення для розвитку країни, як держава має його захищати, як з ним працювати, — у наших очільників ніколи не було. Свого часу наша влада ніяк не зреагувала, коли в Криму було відкрито філіал Московського університету, в якому, окрім фахових знань, студентів виховували і як патріотів сусідньої держави. Столичні чиновники щиро вітали відкриття у Києві Інформаційного центру Росії, а в Криму раділи, коли росіяни дарували дітям багатотомне видання своєї “Дитячої енциклопедії”. На мій погляд, наша влада боїться творчих людей. Серед радників державних мужів не побачите письменників, художників, композиторів, митців, а ті, що з’являлися, ненадовго затримувалися у владних кріслах. Можливо, тому культура ще й нині фінансується за залишковим принципом, а творчі спілки майже не працюють, навіть не виконують соціальних функцій. А про обстоювання інтересів спілчан, встановлення правил гри в ринкових умовах, наприклад, на книговидавничому чи ринку реалізації української книжки, не йдеться. Словом, якщо інші держави вже мають великий зиск саме з інтелекту, то ми й досі шукаємо його у торгівлі, до того ж, чужим крамом. Чи не це основна причина нашого падіння — що далі, то більше? Навіть радянські чиновники добре розуміли, що еліту треба берегти. Президент Віктор Ющенко почав на цьому акцентувати, проте його ніхто не підтримав. — Що стоїть за таким падінням у гуманітарній сфері? — Брак національної політики у державі. Нині від неї відмовляються на всіх рівнях. Якщо в 90-ті слова національний, патріотичний звучали як гімн нації, як ода нашим очікуванням, то сьогодні політичні партії у назвах уникають слів народний, національний. Можливо, тому поодинокі звернення на кшталт “мій народе”, “моя націє” не знаходять відгуку в серцях українців, бо державний механізм не обстоює інтересів титульної нації. А силами лише громадських товариств та організацій не можна реалізувати національну політику в державі. Тут потрібна політична воля державних мужів. Натомість вони зосереджені, як правило, на економіці, на переділах власності. Вони впевнені, що державу можна збудувати лише за допомогою схематичних важелів і впливів. І це одна з причин, чому й досі нема національної політики, а сучасні політичні партії не мають ідеологічних засад. — Що слід зробити, аби споконвічний зв’язок поколінь не перервався? — Ми дуже багато говоримо з різних трибун, особливо під час виборчих перегонів, про збереження народних традицій, про національне і духовне відродження. Але ще жодного разу за 18 років незалежності навколо цієї ідеї ніхто не об’єднався. Як тільки вичерпувалися спільні економічні інтереси, до культури й ідеї не доходило. І, здається, всі ці партії й партійки навіть не турбує, що вони співатимуть на своїх з’їздах і сесіях — Гімн чи реквієм — і чи складатимуть українці в Україні основу, чи перетворяться на нацменшину. Спілкувалася Марія ВИШНЕВСЬКА, м. Чернівці

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин