Без мови немає нації! · с. 1сторінка оригіналу ↗
ТРІУМФ РІДНОГО СЛОВА
Слово Просвіти, №44 за 2009 рік
Леонід ПАСТУШЕНКО, письменник, м. Вінниця
Слово наше рідне! Ти сьогодні зазвучало. Як початок, як начало, Як озброєння всім видне, Слово наше рідне! Павло Тичина
Мова — чи не головний націєтворчий чинник. Навіть без території (як-от століттями євреї!) народ може перебути біду, а без мови він зникає із мапи світу. У кожного народу є непорушні святині — Незалежність, а точніше, Самостійність держави, державність його Мови та Культура й Мораль. Усе це і є способом його життя. Слухання про становище Державної мови в Україні, які відбулися у Верховній Раді, ще раз підтвердили, що українська мова і досі потребує захисту, пропаганди, поширення й утвердження на всіх теренах нашої держави. Але цього можна досягти тільки тоді, коли не лише урядовець чи місцевий чиновник дбатиме про дотримання статусу державної мови, а й коли ми всі й кожен зокрема — у власній сім’ї, у своєму під’їзді, на своїй вулиці, у своєму трудовому колективі — дбатимемо про те, щоб українське слово повноправно звучало в усіх сферах нашого життя. “Не можна забувати, що окупанти упродовж століть використовували російську мову як засіб пригнічення і денаціоналізації українців. Забувати про цей факт при розв’язці мовного питання можуть лише ті, хто нітрохи не поважає ні української нації, ні Української держави, ані полеглих у боротьбі за цю державу мільйонів… Русифікація українського населення була головною метою окупантів і колонізаторів України. Тому той, хто у незалежній Українській державі прагне державного статусу для російської мови, на ділі — свідомо чи несвідомо — прагне затвердити в Україні колоніальні відносини, — слушно зауважує мовознавець Святослав Караванський. — Найбільш підходящим прикладом для України під цим оглядом має бути держава Ізраїль, яка відродилася після віків неіснування. Жителі держави Ізраїль багатомовні, але попри їхню багатомовність, державна мова у цій державі — одна. Громадяни Ізраїлю можуть користуватися й іншими мовами: мати свої газети, радіо, телебачення. Але державна мова, яка консолідує націю, одна”. Видатний поет і глибокий знавець народного слова Максим Рильський закликав і досі закликає нас усіх: Прислухайтесь, як океан співає — Народ говорить. І любов, і гнів У тому гомоні морськім. Немає Мудріших, ніж народ, учителів: У нього кожне слово — це перлина. Це праця, це натхнення, це людина. Жодна національна культура немислима без рідної мови. Більш того, Нобелівський лауреат, видатний французький письменник, який народився в Алжирі, Альбер Камю заявляв, що мова — це Батьківщина. А наш Василь Симоненко нагадував: “Можна все на світі вибирати, сину, — вибрати не можна тільки Батьківщину”. Тим часом новітні ліберал-демократи, безсоромно підхопивши імперський прапор русифікації, роблять усе, щоб законсервувати колоніальний статус України — вже на догоду російським нуворишам та олігархам, яким українська мова й культура, звісно, “бєз надобності”… Але невже наш народ, витримавши жорстокий 350-річний етноцид Росії, здасться на милість цим продажним вродженим легіонерам антиукраїнства? З якої речі? Навіщо?.. Ми ж анітрохи не тупіші, не гірші за інші народи Європи. Ще 1928 року в Парижі відбувся міжнародний конкурс мов. Найкомпетентніші знавці визначали на ньому, яка з мов світу наймилозвучніша. Читали там і вірші Тараса Шевченка. Серед чотирьох переможниць українська мова посіла третє місце, поступившись французькій та італійській, і залишивши позад себе мову фарсі, тобто перську. 1934 року в Парижі відбувся новий конкурс мов на мелодійність та милозвучність. Французька знову зайняла перше місце, на друге вийшла фарсі, а українська не поступилася третім. Кажуть, 350 років тому невмирущість, навіть престижність української мови передбачив знаменитий Нострадамус, хоч на берегах Дніпра (тодішнього Борисфена) ніколи не бував. Але нібито в одному з катренів написав про це так: Гряде новий, стократ привабніший звичай старому, бусурманському на зміну. Де мова тішить слух, там Ворисфенів край початок здвигам покладе, злама рутину. “Хто не береже честі рідної мови, той підкопує основи своєї нації”, — зауважував Іван Огієнко у виданій 1936-го та перевиданій 2001 року праці “Наука про рідномовні зв’язки”. Бо ж справді, “рідна мова — це найважливіша основа, на якій зростає духовно й культурно кожен народ. У житті кожного народу рідна мова відіграє найголовнішу роль: “рідна мова — то сила культури, а культура — сила народу”. І сьогодні слушні ці слова Івана Огієнка. Тому й зрозуміло, чом усі народи ставляться до рідної мови з найбільшою святістю, з надчутливішою опікою. Рідна мова глибоко просякає наше духовне життя — приватне й державне. Давно вже визнано, що тільки рідна мова приносить людині найбільше і найглибше особисте щастя, а державі — найсильніші патріотичні характери. “Без добре виробленої мови нема всенародної свідомості, без такої свідомості нема нації, а без свідомості нації нема державності як найвищої громадської організації, в якій вона отримує найповнішу змогу свого всебічного розвитку й виявлення”. Так, питання бути чи не бути українській мові господинею в рідному домі означає бути чи не бути Українській державі.
Закінчення на стор. 13
УКРАЇНА— ШОТЛАНДІЯ—БЕЛЬГІЯ
10–11 ДЕСЯТИРІЧНІ “ПУЛЬСАРИ”
с. 13 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на стор. 1
“…У мене склалося враження, що на пошук свого коріння у вас звертають велику увагу, — заявила в одному з численних інтерв’ю відома французька письменниця, лауреат Гонкурівської премії Поль Констан. — Ви, українці, переживаєте період пошуків чи, радше, відвоювання своєї недавньої історії й історії давньої. На Заході ми вражені втратою ідентичності, втратою коріння. Виникає запитання: чи не відмовилися ми від себе, вступаючи до Європи?.. Боюся, що за умов тотальної глобалізації на нас чекають гострі кризи. Вважаю, що неможливо знищити ідентичність народу, неможливо знищити національний дух. Як на мене, найбільшим уособленням цієї ідентичності є, звичайно, мова. Нам набридло віддавати тонкощі наших рідних мов у жертву тому різновидові англійської мови, який використовує найпростіший запас слів із торговельною метою. Конче потрібно, щоб кожен беріг найважливіший вияв власної ідентичності — свою мову”. Як мовиться, нам би такі турботи! А ось Михайло Коцюбинський писав до Івана Нечуя-Левицького 2 грудня 1904 року: “Старші письменники — учителі наші (ніде правди діти) більше прислухалися до живої народної мови, більш придивлялися до неї, ніж молодші, особливо ті, що одірвані од села, од народу і беруть за зразок не живу мову, а книжну, часто-густо покалічену та занечищену. Тав мене є надія, що наша літературна мова, як молоде вино, очиститься з часом од шумовиння, стане прозорою й міцною…” Хоч як шкода, та цей процес затягнувся аж до ХХІ століття.
Юрій БЕЗКРОВНИЙ
У Культурному центрі України в Москві відбулася презентація авторської енциклопедії-хроноскопа “Шевченківська Москва” генерального директора Культурного центру України в Москві, доктора історичних наук, лауреата Національної премії України ім. Тараса Шевченка Володимира Мельниченка. Шевченкознавчі студії посідають чільне місце в науковій та освітній роботі Культурного центру України, ставши справді новим словом у сучасному шевченкознавстві. Володимир Мельниченко багато років плідно працює над дослідженням перебування Тараса Шевченка в Москві, а на початку цього року його наукові розвідки увінчалися найвищою відзнакою — йому присуджено Національну премію ім. Тараса Шевченка. Він опрацював усі білі плями Шевченкової біографії стосовно його перебування в Москві. Як результат, у світ вийшли монографії “Тарас Шевченко і Михайло Грушевський на Старому Арбаті” (2006), “На славу нашої преславної України” (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)” (2008) і “Тарас Шевченко: “Мій великий друг Щепкін” (2009). “Енциклопедія-хроноскоп “Шевченківська Москва” могла народитися тільки після того, як вийшли попередні книжки, — сказав на презентації Володимир Мельниченко. — Це результат п’ятирічної роботи. Що глибше я занурювався в тему, то виразніше розумів її невичерпність, і водночас зростало бажання зафіксувати зроблене в енциклопедичному форматі. Потрібно було звести докупи величезну кількість матеріалів, аби людина могла спокійно орієнтуватися в Шевченківській Москві, маючи в руках лише одну книжку”. На думку автора, попри те, що Тарас Шевченко перебував у Москві лише кілька разів і недовго — п’ять візитів, загалом близько місяця, — цей відрізок біографії Кобзаря вкрай важливий, але досі йому не приділяли належної уваги. Володимир Мельниченко з любов’ю розповідав про Шевченкове перебування в Москві, його дружбу з Осипом Бодянським та Михайлом Щепкіним, його московські зустрічі та сприйняття московського життя середини ХІХ ст. Усе це він вирішив викласти твої найлютіші вороги не втечуть від казкових чарів твоєї мелодії, а, забувши про всякі силоміцтва, самі пристають до хору твоїх співаків-виконавців… І лунаєш ти серед Європи на славу рідної країни і того люду великострадного, в серці котрого побачила світ… Про Азію чи, певніше, Сибір і не казати: не знайдеш, здається, кутика, де б тебе не можна було почути, де б твої чудові, тиховійні звуки, то міцні, то тужливі, не сколихували повітря… Колимськ чи Обдорськ, Кара чи Сахалін — скрізь ти відмолоджуєш душу зболілим та зажуреним; бриниш, як спомин незабутнього, давнього, часом як єдина потіха, осолода на білому тяжкому світі. І де вже мені не доводилось бути, в таких місцях, що, здавалося, крук кості української не занесе туди, а глянь — ллється мелодійна українська мова,
за допомогою незвичного жанру енциклопедії-хроноскопа, прагнучи історично пізнати Шевченківську Москву, побачити її очима самого Кобзаря. Це досягається й завдяки тому, що автор не дотримується традиційного принципу побудови енциклопедії — алфавітного, прагнучи через окремі події та наукову мозаїку створити цілісну історичну картину. З виходом нової книжки автора привітав відомий московський українознавець, головний науковий співробітник Інституту світової літератури ім. М. Горького, доктор філологічних наук, Шевченківський лауреат Юрій Барабаш: “Вихід цієї книжки — значуща подія в сучасному шевченкознавстві. Вона унікальна й обсягом охопленого матеріалу, і тим образом Кобзаря, який постає зі сторінок, й образом автора, який так само постає зі сторінок книжки… Читаючи її, запитуєш: хто її написав? Історик, учений, архівний працівник чи наш сучасник, чи письменник, який володіє живим словом і може сказати щось від себе, чи літературознавець, який коментує деякі нез’ясовані моменти в шевченкознавстві? Енциклопедії, як правило, пишуть протягом багатьох років цілі наукові колективи. Тобто автор цієї книжки — це людина-колектив долітає, буцім з далекої сільської вулиці, українська пісня…” На жаль, історичну роль української мови вивчено недостатньо. Це спробував започаткувати ще Іван Нечуй-Левицький. Та ентузіастів на цьому невдячному полі було небагато. Хоч російський історик українського походження Василь Ключевський і зауважував: “Якби Київ не зруйнували татари, то офіційною мовою держави була б не суміш церковнослов’янської та фінської мов, а староукраїнська, і Пушкін писав би цією мовою…” Але: “Становище нашої мови не досягає такої високості, звідки б інші народи мусили широко користуватись її скарбами. Нічого й дивуватися цьому, бо письменники почали прикладати своїх рук до рідного слова трохи більше сотні літ, тоді як у інших народів вони працюють більше тисячі. Та й то треба ще зазначити, що спершу бралися до того діла поодинокі народолюбці, а решта, вихована в школах, куди рідна мова і близько не підпускалася, мала її за мову незграбну, мужичу, що до якогось часу мусила слугувати домашній потребі, а не задля широкої постаті освіти та науки. І тепер ще є чимало своїх-таки мудраків, що забувши, якого вони роду і плоду, нехтують своєю рідною мовою, пророкуючи їй короткий вік, доки прості люди просвітяться наукою й одкинуть тоді свою мову як нікчемну, не занедбають її, як ні на що не потрібну, — гірко зітхав Панас Мирний, сподіваючись на глибоку духовну стійкість народу. — Такі речі давно вже ми чуємо. Та не зупинили вони любові до рід-шевченкознавців, москвознавців, істориків, письменників. Я впевнений, що якби Володимир Юхимович не отримав Шевченківської премії за свою попередню книжку про Тараса Шевченка й Осипа Бодянського, то він її отримав би за цю енциклопедію”. Заступник директора Бібліотеки української літератури Москви, член Національної спілки письменників України та Спілки письменників Росії поет Віталій Крикуненко, привітавши автора з виходом енциклопедії “Шевченківська Москва”, зокрема сказав: “Ця книжка подієва для української культури, для Москви, для шевченкознавства… Ця енциклопедія — витвір, що поєднує кілька мистецтв. Хочу подякувати Вам, Володимире Юхимовичу, як пасічнику вулика, Культурного центру України, за те, що Ви щороку обдаровуєте нас плодами своєї праці”. Автора сердечно привітали також завідувач відділу етноісторичних досліджень Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Кураса НАН України, доктор історичних наук, член-кореспондент НАН України Валерій Солдатенко, завідувач відділу історії Української революції 1917—1921 рр. Інституту історії України НАН України, доктор історичних наук Руслан Пиріг, кандидат історичних наук, керівник Центру українських досліджень Інституту Європи РАН Віктор Мироненко, почесний голова Ради українських земляцтв Москви, постійний представник Луганської облдержадміністрації при уряді Мос-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
