Від першої особи · “Послідовно й цілеспрямовано показувати читачеві велич і славу українців минулого”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
МІФИ Й РИФИ
Слово Просвіти, №44 за 2009 рік
— Ви, певне, мали міцну “кришу”, засновуючи видавництво наприкінці дев’яностих років, коли ще не осіла пилюка на руїнах могутніх “Дніпра”, “Радянського письменника”? — Саме “криші” — ні в прямому, ні в переносному значенні — у нас не було. Була ідея. А починати довелося з найпростішого — пошуку приміщення. — А чому така назва — “Пульсари”, ще й з уточненням “Університетське видавництво”? — Усе від тієї самої ідеї. Пульсари — космічні об’єкти, що мають короткі періодичні імпульси випромінювань. А видавництво має “випромінювати” книжки, “заряджені” енергією добра, високої духовності, знань. Тому й “Університетське”. — І Вам вдається поєднати високий задум з прозою нинішнього буття? — Не завжди. Іноді друкуємо не те, що хотілося б. Та переважна більшість виданих нами книжок — це саме той продукт, що зміцнює інтелект, дає поживу розуму. 80 років тому в Харкові було запроваджено перший загальноукраїнський правопис, названий пізніше “скрипниківським”. За його нормами Григорій Голоскевич уклав “Правописний словник”, за що поплатився життям. Здавалося б, для будь-якої держави така дата — 80 років утвердження національного правопису — мала б стати великою подією культурного життя. На жаль, ні науковці, ні політики не скористалися цією подією для зміцнення національної ідеї, про яку вони люблять врядигоди згадувати. Ми перевидали цей Словник, бо вважаємо його з’яву в культурному обігу надзвичайно актуальною — досі не вщухають дискусії про сучасний український правопис. Правописна комісія, яка вже кілька років як “осьось відродиться”, звісно ж, базуватиме нову українську граматику на словнику Голоскевича, який зберіг кореневі, опорні елементи живої української лексики замість зафіксованої в “російсько-російських” словниках радянського періоду лексики, нещадно деформованої. У міру своїх можливостей розповсюджуємо цей словник разом з десятим його виданням, здійсненим діаспорою у Лондоні. Вже передали понад п’ятсот примірників Лізі українських меценатів, яка вручає їх переможцям мовних конкурсів. — Вам би варто було провести відповідну акцію у східних областях, та й на півдні теж, у відповідь на цинічні білборди “Русский язык — ДА!”, що вигулькують на українських дорогах, як чортики з табакерки. — Ви порушили дуже важливе питання. В Україні досі немає системи розповсюдження і реалізації гавкаю раз в раз, щоби вона не спала”) і, завершуючи свою велику працю, має ще шукати гроші на її видання. Ось вам і рифи. — То Ви вважаєте, що видавничу справу має взяти на себе держава? — Зовсім ні. Фінансувати слід важливі, вагомі, чи, як Комітет визначав у минулі роки, “соціально значущі” видання. Усі інші книжки видавництво продукує самотужки — або за власний кошт, або за спонсорський. Держава ж фінансово підтримує бібліотеки, а вони вже обирають високоякісний товар — оце і є ринок. Тільки ж бібліотекам, які ще вціліли, зараз потрібні “кисневі маски”… Та й книжки дедалі дорожчають. Малі наклади — дорогі книжки. За всіма ознаками, період свідомого знищення української культури ще не закінчився. — А коли ж закінчиться? — Я не Ванга. Але сповідую, що: “Книга, як і хліб, має бути в кожній сім’ї”. Мене щодня переконує реклама і телебачення, що справжній патріот той, хто сьогодні п’є пиво й горілочку. Чий голос чутніший — видавничий, помножений на п’ятсот чи тисячу примірників хай наймудрішої книжки, чи телевізійний, який щовечора бадьоро закликає мільйони телеглядачів до пивного патріотизму? — Де ж вихід? — Це вже політична тема. А я говорю про справи видавничі. Хоч їх важко відокремити. Бо до якого жанру належить виданий цього року великий том Оксани Пахльовської “Ave, Europa!”? Хоч як сність…” Це — про книжку Оксани Пахльовської, і цитата звідти ж. — То Ви більше полюбляєте публіцистів, науковців? — Е, не кажіть. Хіба один з найвидатніших прозаїків-сучасників не вразив читача своїми “Думками нарозхрист”? А “Князь тьми” Бориса Олійника? Та від того, що вони прихилилися до публіцистики, значення їхньої прози й поезії не змаліло. Мистецтво для людини, як повітря — нічим не замінити. А дощ іде, і час проходить теж, і падолист, і депутатська сесія. А ти стоїш, своєї черги ждеш до тих дверей, за котрими — Поезія. Це — Ірина Жиленко. Якою радістю була робота над виданням її книжки “Євангеліє від ластівки” в серії “Бібліотека Шевченківського комітету”! Сподіваюся, що таку саму насолоду від її Слова мають і читачі. До речі, поетична серія представлена в нас авторами різних стилів, напрямів, вікових груп. Це Василь Симоненко і Ганна Чубач, Сергій Цушко і Катерина Калитко, Юрій Сегеда, Катерина Єгорушкі-
Десять років тому на книжкових розкладках з’явилися перші видання “Університетського видавництва Пульсари”. Народження нового видавничого колективу в часи всезагальної руйнації книгарень і бібліотек — явище не таке вже поширене в Україні, а тому викликає багато запитань: — навіщо братися за справу, яка може виявитися неприбутковою? Принаймні зараз, коли про державні замовлення поступово доводиться забувати, а про оптові закупівлі для поповнення бібліотек незручно й згадувати. Правда, щойно оприлюднено намір уряду збільшити зарплати бібліотекарям, а там, може, з’являться кошти й на закупівлю основного видавничого товару — її величності КНИЖКИ. Отже, живемо сподіваннями? Кореспондент тижневика “Слово Просвіти” зустрівся з директором “Університетського видавництва ПУЛЬ- САРИ”, письменницею Ларисою КОПАНЬ.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
