Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Події, факти, коментарі · “Мовне питання у програмах кандидатів: не забудьте поцікавитись”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

ЯКОЮ МОВОЮ ЗАГОВОРИЛИ КАНДИДАТИ?

Слово Просвіти, №44 за 2009 рік

Петро АНТОНЕНКО Із числа кандидатів на посаду Президента, які оприлюднили свої виборчі програми, найчіткіше в мовному питанні висловився голова ВО “Свобода” Олег Тягнибок. Він не просто обстоює єдину державну мову — українську. Серед програмових засад кандидата — обов’язкове застосування лише державної мови всіма посадовцями, в усьому, без жодного винятку, діловому мовленні. А також обов’язковий іспит на володіння державною мовою для всіх посадовців виконавчої влади й обраних на виборні державні посади. На “іншому фланзі” так само чітко висловився лідер Партії реґіонів Віктор Янукович. Процитуємо один із розділів його передвиборної програми: “Дві мови — одна країна! Прагну реального утвердження в Україні європейських стандартів демократії, неухильного забезпечення прав і свобод людини. Виступаю за надання російській мові статусу другої державної. Я — послідовний прихильник цивілізованого вирішення цього питання, здійснення збалансованої державної мовної політики, яка адекватно реагує на мовні потреби суспільства, відповідає загальновизнаним нормам міжнародного права, Європейській хартії реґіональних мов або мов меншин”. Принаймні відверто, без словесного туману щодо російської мови як якоїсь “офіційної”, “реґіональної” й таке інше. Щоправда, вкотре вже з посиланням на “міжнародне право” й відому Хартію, яку реґіонали давно вже трактують на свій лад. А як справи стосовно мовного питання у програмах інших кандидатів? Чинний Президент і кандидат на цю посаду Віктор Ющенко свою програму офіційно представить найближчим часом. Але нема жодного сумніву в багаторазово задекларованій позиції Президента стосовно того, що в Україні є і повинна бути лише одна державна мова — українська. Врешті, це положення знаходимо й у запропонованому Президентом Ющенком проекті оновленої Конституції України. Складніше з деякими іншими кандидатами з числа відомих політиків. Схоже, в гонитві за голосами виборців дехто прагне або зовсім обійти мовне питання, або вдаватися до розпливчастих формулювань. Чомусь немає положення про державну мову в програмі Юлії Тимошенко. Може, прем’єр вважає, що вона й так не раз чітко висловлювалася за єдину державну українську мову, й цього досить? Що ж, сподіватимемося, що не лише декларацією є слова, якими завершується програма прем’єра і кандидата: “Україна понад усе!” У програмах деяких політиків знову фігурує якесь виокремлення мови однієї з національних меншин, бодай і найбільшої, тобто російської. Програма голови Верховної Ради Володимира Литвина декларує: “Врегулювання мовної ситуації в Україні: наповнення реальним змістом статусу української мови як державної; визначення засад функціонування російської мови як мови міжнаціонального спілкування в усіх сферах суспільного життя; забезпечення повноцінного застосування мов представників різних національностей у місцях їх компактного проживання”. Процитуймо й програму Арсенія Яценюка: “Нам необхідно забезпечити розвиток національної української культури і державної української мови. Гарантією існування та поступового розвитку української мови як єдиної державної має бути відсутність та неприпустимість будь-якої дискримінації російськомовних та іншомовних громадян України. Багатонаціональність та багатокультурність України є нашим найважливішим ресурсом, силою, а не вадою”. А ось положення з програми ще одного “розпіареного” кандидата — Сергія Тігіпка: “Російський мові — статус мови міжнаціонального спілкування”. Ніхто, звичайно, не проти багатонаціональності й багатокультурності України, захисту й розвитку мов національних меншин. Але чому треба виокремлювати одну з цих мов, саме їй надавати якийсь статус “мови міжнаціонального спілкування”? Хіба мовою цього спілкування не може бути державна українська мова? Ці моменти політики, навіть ті, котрі декларують державність української мови, чомусь воліють обходити. Ірина МАГРИЦЬКА, м. Луганськ І в столиці, й у реґіонах подеколи відбуваються заходи для вузького кола політиків щодо майбутньої участі нашої країни в НАТО. Проте широка українська громадськість не має глибоких знань про цю структуру, тому, як іза радянських часів, думає й висловлюється про неї на рівні емоцій: НАТО — це зло, повна залежність від Америки, це агресія, війна і подібне. То що ж робити Україні? Може, їй зовсім не потрібні жодні військово-політичні блоки, а краще обрати позицію нейтралітету? Але будьмо об’єктивними: щоб сьогодні мати статус нейтральної держави, Україні треба бути або країною типу Швейцарії (там зберігаються в банках гроші більш як половини країн світу, тому її ніхто й ніколи не турбуватиме), або Швеції (у цій країні кожен громадянин платить на оборону в середньому вп’ятеро більше, ніж громадяни країн — членів НАТО). Безумовно, колективна безпека завжди набагато дешевша, ніж індивідуальна. Україна, як відомо, не має ані ядерної зброї, ані нормальних, тобто боєздатних, армії та військово-морського флоту, тому нам сам Бог велів приєднатися до однієї з двох названих груп країн. Наша сусідка Росія, маючи все це в надлишку, теж зробила свій військово-оборонний вибір: попри свою активну впродовж останніх років співпрацю з НАТО, вона, однак, приєдналась до Шанхайського договору. Пояснити такий вибір Росії дуже просто: три чверті її території розташовані на Азійському континенті, а її кровні інтереси — кордон із Китаєм, Японією, Кореєю; населення Росії на 50 % нехристиянське (мусульмани, ісламісти, буддисти та ін.); Росія — поліетнічна федеративна держава, і 80 % росіян справедливо вважають себе не європейцями, а азіатами. Україна в цьому плані кардинально відрізняється від Росії: вся її територія розташована на Євро- Петро АНТОНЕНКО У розпал політично-кримінального скандалу з насиллям над дітьми, в якому фігурує табір “Артек”, його керівництво вирішило провести прес-конференцію в столиці, метою якої, безумовно, була спроба порятунку іміджу табору. Особливо підігрівала інтерес численних журналістів, що зібралися в УНІАН, анонсована участь у заході генерального директора “Артеку” Бориса Новожилова. Адже він лежить у лікарні після інфаркту, та ще і як свідок у кримінальній справі, під охороною міліції — стережуть чи то від замаху, чи то від втечі. Але Новожилов так і не з’явився: було сказано, що лікарі порадили не їхати на зустріч за станом здоров’я. Тож головною особою на прес-конференції виявилася Валентина Довженко, яка наприкінці 1990-х була міністром у справах сім’ї і молоді, й саме в той час було прийнято урядову постанову про те, що “Артек” залишається у державній власності й не підлягає приватизації. Пані Довженко і двоє чиновників табору старанно відбивалися від гострих запитань журналістів про скандал і навертали їх до теми прес-конференції, яка декларувала: “Артек” став столицею світової дитячої дипломатії. Яка там дипломатія, дивувалися журналісти, коли в розпалі такий скандал? Але можна зрозуміти й представників табору. Ось чому й було оприлюднено подію, що відбулася ще в липні. То-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин