Суспільство · “Лишалася царина духу з її ядром — історичною пам’яттю. Тому українська інтелігенція й почала будувати фортеці українознавства”. · с. 5сторінка оригіналу ↗
УКРАЇНОЗНАВСТВО — ДЖЕРЕЛО ПОСТУПУ НАРОДУ
Слово Просвіти, №44 за 2010 рік
Як у світових війнах, коли українці гинули мільйонами, захищаючи не свої інтереси, а російської чи австро-угорської імперій, знову зійшлися в принциповому двобої інтереси революційного народу, що боровся за незалежність, відновлював Україну — велику державу в минулому і “terra incogni- ta” в ХХ ст., із силами неоімперського штибу, мотивацією яких було: “Росія без України існувати не може” (В. Ленін). Тому питання-питань: чи залишиться Росія великою імперією? — може бути розв’язаним лише за умови, що українську культуру буде повністю інкорпоровано в культуру російську, а тіло України — в тіло Росії (філософ Г. Федотов). Українську демократичну державу було розгромлено. Запанувала система військового комунізму, за якого всі інакомислячі були тавровані. Лишалася царина духу з її ядром — історичною пам’яттю. Тому українська інтелігенція й почала будувати фортеці українознавства. Спочатку його в СРСР “не помічали”, згодом оголосили державною політикою і філософією. Однак українознавчі освіта, наука, культура, державницька ідеологія стали ферментом ідеології національнодержавного Відродження. І тоді Й. Сталін 14 грудня 1932 р., підписуючи із Молотовим постанову ЦКВКП(б) та раднаркому СРСР про хлібозаготівлі, наголосив: необхідні найжорстокіші методи і в справі спротиву хліборобів, і в справі “правильного проведення українізації в Україні і за її межами, в регіонах, де компактно проживають українці”. “Правильно” вилилося у знищення мільйонів хліборобів і сотень тисяч учителів, агрономів, лікарів, військових, діячів мистецтва, культури, науки, провідників національно-державного Відродження. Наукове й освітнє, культурологічне українознавство перемістилося за межі України — від Японії, Китаю до Бразилії, Австралії, Канади, США, Чехії, Німеччини, Франції, Іспанії, — де й відіграло історично вагому роль охоронця українства — його етносвідомості, мови, віри, культурних традицій, дієвого патріотизму. За це українознавство в СРСР було потрактоване як “буржуазно-націоналістична псевдонаука…” Причина зрозуміла: українознавство принципово протистояло офіціозній ідеологемі про появу “Нової історичної спільноти людей — радянського народу”. Нагадаємо: в 1930-і роки в ім’я “єдності” людей і націй в Україні було замінено
(знищено) 100 % керівників обласних відділів освіти, 70 % районних; звільнено 4 тисячі вчителів як “класово-ворожих елементів”; заборонено до постановки 200 “націоналістичних” п’єс, — а в 1960—80-х роках — знищено в концтаборах сотні тисяч представників української еліти. Водночас заохочували антиукраїнські історичні екзерсиси, кадри з машинізованою психікою та “собачим серцем”, учителі-русисти, яким, як і за царизму, додавали (і тільки їм) за зросійщення 15 % зарплати… В ім’я “єдності” батькам дозволяли від імені дітей відмовлятися від вивчення української мови, а отже, української правдивої історії, культури, літератури, науки, мистецтва, державно-національної генеалогії. Ще К. Маркс писав: живучи в країні, мовою народу не послуговуються або гість-мандрівник, або окупант, або місцевий неосвічений індивід. Вірні “марксисти-сталіністи” в ім’я імперії зрікалися й свого ідеолога. Спосіб життя селян, робітників, інтелігенції майже не відрізнявся від життя в’язнів чи рабів, бо всі ми підкорялися режиму безправності, навіть не мріяли про власну думку. Машинізований колективізм перетворював людей на ґвинтики до системи-машини. А хто не корився цьому диктату — лягав у колективну могилу. Закономірно, що гуманітарна сфера також опинилася у становищі в’язня, позбавленого голосу. Зайвою, а тому й відчужуваною від людей. На межі ХХ—ХХІ століть знову постало: бути чи не бути суверенній, отже, живій і гуманітарній Україні? А тим самим: цілісному вселюдству і його гуманістично-демократичному вибору? Історичний досвід показував, що для цього мало відродитися наукове українознавство, — символічно разом з появою ідеалу суверенної України з’явився й Науководослідний інститут українознавства та однойменна Міжнародна асоціація. Їх метою стало: розвиток науки про Україну та світове українство як про цілісний Український світ — феномен загальнолюдської цивілізації й культури. Суверенній Україні могла бути корисною лише відповідна їй статусом і духом гуманітарна система. Інститут українознавства почав зі створення Концепції наукової системи, відповідної новим світовим реаліям. Для цього було вивчено багатовіковий досвід, класичну спадщину українознавства, щоб адаптувати її до нових умов.
1992 року проведено Міжнародну наукову конференцію “Роль вищих навчальних закладів у розвитку українознавства”, а 1993-го — “Українознавство в розбудові держави”. В ідеалі було створення розвинутого громадянського суспільства, де структуротворчу роль має відігравати інтелектуально-культурна, патріотична еліта, формотворчими чинниками якої мають виступати родинне виховання (материнська школа), системи демократичної, правової, гуманістичної, обов’язково — національної освіти та, як інтегруюча система, — вищі навчальні заклади. Там багатоаспектні елементарні шкільні знання структуруються в наукові категорії та переконання, і в світ виходить життєдіяльна, творча інтелігенція. Представники всіх областей України, представники 36 зарубіжних країн, авторитетні педагоги і вчені, громадські й політичні діячі, президент Л. Кравчук схвалили нашу Концепцію, наголосивши: “українознавство має бути політикою і філософією держави”. Розгорнувся поступальний розвиток держави, а водночас — освіти й науки. На жаль, цей процес як прогресивний виявився недовгим. Антиукраїнські сили вдалися до блокування ходу оновлення України як незалежної держави і українознавства як інноваційної науки. 1998 року українознавство постановою Кабміну було включене в Державний стандарт освіти, але в наступні роки йому настирливо почали протиставляти інтерглобалізм, ринкову економіку, “світові духовні цінності”. Почалося відновлення політики руйнації українознавства і суверенізації України. Без стратегічного плану розвитку виявилася кораблем без керма держава, аморфною масою фахівців — наукова, політична, освітня еліта. Керівництво держави стало на позицію: “ось піднімемо економіку — тоді візьмемося й за культуру”. Не усвідомлюючи: без культури економіку підняти неможливо! Почалося диференціацією та регіоналізацією народно-господарського комплексу, а вивершилося розшаруванням та регіоналізацією держави. Цей процес згубно відбився й на методологічній домінанті управління: до влади почали приходити представники партій і бізнес-груп, для яких культура, особливо мова, цікавлять хіба під час виборчих перегонів як спекулятивний товар, що сіє громадянську напругу, мовно-культурний антагонізм та поділяє сфери життя на виробничо-бізнесову і соціально-гуманітарну, а при такому розподілі — розподіл України на Східну й Західну, Південно- Східну й Центральну, фактично ігноруючи, що тим ділиться і цілісність Українського світу. На жаль, цей економічно-технологічний крен згубно відбився й на політиці науковоосвітній та культурно-мистецькій. Невідворотною постала епоха реформ. У науці замість реформаторства окреслився відкат назад: академіями, ВНЗ не висунено жодної фундаментально-вагомої концепції та програми! — особливо щодо гуманітаризації старої імперської, тоталітарної системи. НАНУ свого часу виступила хіба що з осудом Руху. Досі людина як універсальна система, родина, етнос, нація, держава, довкілля, вселюдство вивчаються за предметно-автономною системою. Панує арифметичний підхід в оцінці рівня, змісту та якості знань; фетиш інтерглобалізму, за якого діти мають завчити масу імен, подій та фактів, особливо з історії інших народів, епох і цивілізацій без органічного співвіднесення з історією й долею Батьківщини, кожного з нас. Панує підхід однобокості, а відтак і однозначності, опис певного роду фактів без аналізу причиново-наслідкових внутрішніх зв’язків. Байдужими лишаються душа і розум. Окремими постають не тільки людина і світ, а й сутності самої людини — позаприродного і позасоціального індивіда. Без еволюційного руху історії, без вождів і ідеалів.
Закінчення в наступному числі
У Києві відбулася дводенна конференція “Українознавство у світовому гуманітарному часопросторі”, в якій взяли участь понад 250 делегатів з усіх областей України, Автономної Республіки Крим та десяти країн близького і далекого зарубіжжя. Організатори — Національний науково-дослідний інститут українознавства, Міністерство освіти і науки України та Міжнародна асоціація “Україна і світове українство”. Проведено пленарні засідання, секційні заняття, ухвалено резолюцію. Матеріали конференції будуть опубліковані у спеціальних випусках журналу “Українознавство” та “Збірнику наукових праць ННДІУ”. Національна самоідентичність — нині головна проблема для кожної держави. “Україна має вивчати світовий досвід, але треба, щоб світ побачив і Україну, бо тільки обмін, тільки взаємопізнання приводить до розуміння”, — наголосив директор ННДІУ, доктор філологічних наук, академік Петро КОНОНЕНКО. Йому слово.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
