Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Палітра · “Великою вірою в творчі сили української нації перейнята вся творчість Василя Лопати”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

«СПОГЛЯНЬ НА ТРУД МІЙ…»

Слово Просвіти, №44 за 2010 рік

Павло МОВЧАН Зусилля кожного митця — це немовби апеляція до майбутнього. І ось у тому внутрішньому “психологічному часові”, якого через кілька годин, а то й хвилин не буде, на-довколишнє змінюється з плином, міняється світло, змінюються барви, внутрішній погляд ніби крізь барвисто-мінливе ткання бачить основу. Нитки, на яких і можливий змінний калейдоскоп рухів, кольорів, постатей, і, відповідно, сюжетів. Це своєрідна вертикальна материзна, це той — суцільний, за національним, українським, уявленням крем’яний масив, на якому і стоїть Україна і до якого, якщо глибоко копати, неодмінно добудешся, докопаєшся, пройшовши шар чорноземлі, глини, піску, синьо-глини, плетиво водяних річищ, а вже потім, черкнувши лезом лопати чогось твердого, відчуєш твердість материзного підложжя. Василь Лопата ніби давнимдавно знав, на якій глибині шукати свій материк, тому на пошуки його озброївся належно, простудіювавши вітчизняну історію за першоджерелами, озброївшись точним скальпельним олівцем, різцем, пензлем, пером, розуміючи, що вивергнута матеріальна маса (земля), може засипати його, взявся копати не вузько точечно, а широко, на всю гень історичного українського масиву, сприймаючи прабатьківську землю, як антологію міфів, переказів, легенд і водночас проймаючись її духом, як власним теплом. Рідна земля для нього — це і власний досвід, це ілюстрування творів українських класиків, до яких він вдався особливим прочитанням ілюстрованих творів, які без графічних робіт Василя Лопати були б, переконаний, пісними, і, як на мене, занудно-довгими. Тому моє знайомство з художником відбулося задовго до особистої зустрічі. Виразно, впізнавано, переконливо, а що особливо важливо для молодечого — твого власного періоду, талановито, оригінально… Для того, хто належить до так званого покоління шістдесятників, бути оригінальним означало бути собою і не наслідувати тих стереотипів і канонів, які утвердила керівна ідеологічна система. Будь як Касіян, будь як Дерегус. Будь “як”, але не будь собою. І цей шлях до “себе” художнику-графіку лягав не просто баюристим, а з відповідними санпропускниками при видавництвах, які могли замовити оформлення того чи іншого видання. Світ завжди був сповнений тих пристрастей, які примушували митця забувати про головне Господнє послання — Господню любов. Ми приголомшені актами зненависті, барабанами порожньої риторики, фальшивих запевнень у відданості тій чи іншій ідеології, тому й видається, що людина покинута Богом напризволяще. Проте завжди можна в собі все-таки знайти ті ресурси, які помножують сили добра і світла, що ширятимуть як духи над тобою, і лише з часом, придивляючись до зробленого Василем Лопатою, я знаходжу і Бога, і оборонців — серед знедолених, пригнічених, але не зламаних. Тема Другої світової війни для Василя стає його особистою наскрізною темою. І як добре, що він зустрівся з Олесем Гончаром на його широкому романному просторі. Беручи до рук сорокарічної давності видання творів О. Гончара, вкотре ловлю себе на думці, що і я такими ж уявляв героїв “Прапороносців” чи “Таврії”. Але ніколи не збігалися мої уявлення з тими візіями, які відкрилися художникові В. Лопаті при ілюстраціях “Кобзаря” Т. Шевченка, цими конгеніальними художніми творами, що справді з глибин архетипних, із того самого крем’яного материка, де закарбовані тектонічні зсуви нашої національної історії. Пригадуються принагідно роздуми відомого філософа М. Бубера про три сфери стосунків — “я” і “ти”, в яких він чітко сформулював стосунки не лише поміж сущими, а й поміж митцем (“я” і суспільством “ти”), поміж глядачем і художником, поміж поетом і читачем. Поміж композитором і слухачем. Ці стосунки розгортаються в трьох різних життєвих сферах. Тобто модусах. Перший із яких — це життя з природою, коли ставлення до світу “завмирає на порозі мови”. Другий же модус — це життя серед людей і з людьми: тут ставлення особистості до інших, тобто до “ти”, воно екстравертне, тобто відкрите і воно “оформлено мовно”. Третій же модус — це життя з духовними сутностями, яке не потребує оповідності, бо воно саме є мовою і викликає мову… Митець тоді не чує соціуму, а чує вже вічність. Чує поклик тієї вічності, чує як хтось покликає його, і він відповідає йому всім своїм єством, душею, вимовляючи, вигукуючи, витворюючи лише єдине ім’я, ім’я Бога… У цій спрощеній схемі весь шлях розвитку і становлення творчої особистості Василя Лопати і його ставлення до безвічного. І в цьому є своя логіка розгортання хисту митця і свій життєвий унікальний досвід, своя дорога, своя неповторна доля. Варто, наприклад, уважно придивитися до ілюстрації поезії Т. Г. Шевченка “Тополя”, як ми відчуємо цю домовну домінанту в його графіці: лет над землею зачарованої дівчини, що за порадою чаклунки спожила трунку забуття, і цей лет такий легкий, безтілесний, фізично відчуваний: “Полетіла мов на крилах, серед степу пала, // Пала, стала, заплакала і… і заспівала…”. І фінал твору цілком логічно закільцьовується образом вітру, переданого художником в особливий графічний спосіб: “край дороги гне тополю до самого долу”. Як непросто вибирати художникові ключові моменти ілюстрованих творів, аби органічно вписатися в загальний контекст відомої нам із фольклорних джерел теми: перевтілення людського єства в дерево. Василь Лопата знаходить відповідні зображувальні засоби задля відтворення руху, дублюючи постать героїні, що піднялася в небо, і приземлюючи її, уже обповиту галуззям. І найпосутніша деталь — дівоча намітка ось-ось вислизне з рук за подмухом вітру, який напинає, огортає і хилить напівлюдину, напівдерево. Ця “Лопатівська” намітка з часом перетворюється в “літаючі стрічки” відомого кінорежисера Юрія Іллєнка, в мандрівну фату Костуріци, в образ прощання, перевтілення, переселення, переходів в інші світи… І що не ілюстрація, що не ліногравюра, що не акварель — то відкриття, зроблені В. Лопатою. І розумієш чому це тебе захоплює, чому це так тобі спокревне, чому це тебе обдаровує так. Бо окрім високої майстерності, в компонуванні двопланового, трипланового сюжету, в кожній його роботі присутня любов, любов до героїв твору, до людей взагалі, до автора, до вітчизняної історії, до власного часу. До життєвого трибу — адже саме через любов усе осягається і все досягається. Сумління рухається любов’ю і вірою: художник вірить, що образи, витворені його уявою, доповнюють наше розуміння світу. І батьківщина осягається любов’ю, але будується вірою. Ця формула: любов плюс віра є формулою, за словами відомого російського філософа Івана Ільїна, формулою націоналізму, котрий стверджував, що “націоналізм є не що інше, як любов до своєрідної духовності свого народу, а також віра в його творчі, Богом дані сили”. Великою вірою в творчі сили української нації перейнята вся творчість Василя Лопати, видатного майстра, неперевершеного оповідача. У час великих спокус, знеособлення, розмитостей усіх фундаментальних цінностей, у час глобалізаційних ерозійних процесів, які руйнують кожну особистість і національні підвалини, Василь Лопата відповідає часові любов’ю і живою вірою сумління в батьківщину, в духовні сили нашої нації, усвідомлюючи, що і сумління, і батьківщина, і нація є лише шляхами, які ведуть до однієї сутності — до Бога, а це, на мій погляд, є найвищим творчим актом, актом вільної, глибинної, натхненної особистості. І саме тому Творчість для Василя Лопати — це не ремесло, це не щоденне тиражування зробленого, множення досягнутого. А це постійний духовний пошук, пошук, спонукуваний чесним поглядом на світ, тому і не знайдемо у нього жодних натяків на фальш на підробку, на догоду комусь чи чомусь. Адже принаявний високий дух, за яким неодмінно можна почути голос, піднесений до неба… Творити для нього співмірно молитві. Василь Лопата не домагається, не шукає замовлень, не прогинається перед сучасними можновладцями в Україні, які, тасуючи купюри з зображеннями Шевченка чи Сковороди, навіть не здогадуються, хто автор цього “мірила життя”. І навіть не здогадуються про існування автора українських грошей, для якого інколи є великою проблемою, де взяти того “матеріалу”, аби придбати необхідні для нього ліки. Художник вільний, навіть у злиднях. Його творча енергія підживлюється його переконаннями, що людина створена для добротворення, що любов — вільна, не спонукувана і ніколи вона не згасає… І не важливо, на якій відстані від тебе краєвиди Чернігівщини, на якій відстані сама Україна, на якій часовій відстані бандуристи, гетьмани, козаки, солдатські вдови, друзі, побратими, родичі, — вони в Василеві, у його зболеному серці, у його душі, в цій вічній субстанції, котра акумулює життєвий досвід, напевне, задля вищих космічних потреб. У його кольоровій ліногравюрі “Споглянь на моє горе і труд мій” із серії “Хресний шлях України” (1993), фантасмагоричний сюжет якої зводиться до запалення свічок Архангелом на нічних українських обширах, органно лунає весь земно небесний просвіт, скупо осяяний кулястим світлом свічок-дерев, від якого придніпровська вода набирає якогось містичного сяйва, що приховує для нас щось невловимо тривожне аж до запаморочення. А вже через кілька років у пастельній роботі “Зречення Петра” (2001) В. Лопата відтворює найтрагічніший момент у житті Христового учня, момент, який випадає пережити чи не кожному сущому, коли під тиском обставин, у лещатах страху, необхідно визначитись: ти — з Істиною, ти — з Світлом, ти — з Добром, ти — з безвічністю, чи ти з брехнею, з темрявою, з скороминущістю, з тілесним, а не духовним, коли ти, зрештою, зрікаєшся самого себе. Постать самозреченого Петра в неймовірному сум’ятті, а для цього художник використовує не лише контрасти світла пекельно нічного, а й проникаючий всеїдний холод, який заморожує душу… Ясність погляду — ось найхарактерніша риса таланту В. Лопати. Без цього чіткого погляду на світ, на речі, на психологічні стани не можна досягти результату, який, власне, і впливає на наше сприйняття, на нашу уяву, на наші внутрішні почуття, на нашу відлунність. І все це поєднується в художній стилістиці художника з лапідарністю, із зосередженістю на головному. У кого ще можна знайти таку чіткість деталей, переконливих у своїй достеменності, в присутності особливої енергії митця? Його пристрасть до графіки, до кольорової ліногравюри є результатом його захопленої, радісної і пристрасної душі, що, зрештою, і виявляє його високу ступінь обдарування. Пантеон образів, створених В. Лопатою, розкриває нам власну історію в станковій графіці, в ілюстраціях, у ліногравюрах, історію величну і трагічну водночас, історію нації, яка перенесла і великі піднесення, і великі страждання, історію

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин