Поетичний автограф · “На золовищі димному мальва Пломеніє, спиняючи рух!” · с. 13сторінка оригіналу ↗
РАЙЦЕНТР
Слово Просвіти, №44 за 2010 рік
І пригадує вашу весну. Хутір Пшиязнь — без церкви і вулиць. В піднебесся вроста особняк. І як тільки вуста розтулить, Враз хазяїн спита: “Цо хлоп мувіць?” І скує його страх, мов стовбняк. Потім пан окулярами Цейса Перемаца вшлакований шлях, Щоб не вгавить авто поліцейське Гнівним вигуком з “пся” або “шляк”. Ще зітре не одні черевики, Доки звикне до витяжки жил. Та не стачить “зелених” на викуп Перелюбниці з відьомським ликом, За якою даремно тужив…
РАЙЦЕНТР
Намолене місце з обрухою храму. В патьоках білила — погруддя вождя. Навпроти — кав’ярня, заведена в раму З поснулих п’яниць, що лежать, мов груддя. “Фольксваген”, якого розшукують в Польщі, Вагається: взяти повію чи ні, Що висохла, наче почаївські мощі, І надто дешева й для нижніх чинів. Вона вже й за пляшку готова віддатись, Бо в мертве село їй нема вороття. З паркану коза обгриза кандидатів, Ще з ночі розвішаних тут, як шмаття. Жахають натаскані цербери з ЖЕКу, Тягнучи з квартири диван за борги. Хазяйка не плаче, а вже тільки мека, Бо їй віддавили іще й півноги. В броньованих дверях дві заткнуті дірки Калібру простого — сім шістдесят два. На вулиці холодно, тому розбірки В під’їзд перенесла небрита братва. На “общепонятном” теленькає телек, А бабі здається: “Знов наші прийшли!” І воля їй падає в рот, як метелик, Що крила в покійницькій свічці спалив…
* * * Уже й тебе запрошують на лови, Бо в недоступне коло увійшов, Струснувши гострі залишки полови З недавніх ще селянських підошов.
Крутнувшись вже, як звір, у звичній зграї, На жодному з них погляд не спинив, Хоча й відчув: мов на скляному краї Порізався він глибоко й занив.
Тепер ти будеш їхнім аж до скону, Тож “зауер” тримай свій — в “три кільця” Й промазуй, доки вождь стріляє з трону, Не бачачи підставу з-під вінця.
Чекай сторожко знаку, а чи звістку, Або ж масонську руку на плечі, Коли обсмокчуть кинуту їм кістку Захекані псарі й загоничі.
Затям же добре перше з їхніх правил: Не роздимай, мов півень той, гортань, Коли свою причетність до розправи
Надумаєш од себе відгортать. Не буде вороття назад. Ти вибрав Тепліше лігво, здавши оберіг. І це тобі запишеться, як вибрик. Та мусиш знати: то є смертний гріх.
* * * Дороги від негоди спухли, Трава завмерла, мов звірок. В калюжах, ніби в чорних кухлях, Підмерзлі ягоди зірок. Вже відпружинились ресори На цьому битому шляху, І ти до станції Роздори Його долаєш, мов лиху Судьбу свою, що не збулася Так, як хотілося тобі, І легко кривді піддалася, Мов трави — вітру з-за горбів. Ти важко йдеш по крейді кряжу. За тим узвозом десь — село… І духом лепехи з-під пряжі Низянських плавнів потягло. Та око вгледіло вже скирту І світлячка на рухлім пні. І — як вогонь сухого спирту, — Тремтливе світло у вікні!..
МОНАСТИРСЬКИЙ ОСТРІВ
Татарська тятива фунікулера Над сагою Дніпровою бринить, Аж біля ніг примовкли кавалери, Яких, було, здавалось, не спинить. І тільки жінка з ближнього вагона Сміялася до самозабуття. Здавалося, що все вона з розгону Запрагла враз узяти від життя. Відпущеній з палацових покоїв З поблажливістю на новий каприз, Хотілось їй шугнути головою Ось тут, закривши очі, прямо — вниз! Та стримувало щось, інтригувало Наближенням п’янкого дива з див, Якого так давно вона чекала — Вже думала, що хтось його убив. Летів назустріч Монастирський острів, Згоряла келій пітнява пітьма. Набухли груди весняною бростю У неї до нечуваної млості, Ще мить — і він черницю обійма!
ПОДІЛ МАЙНА
Суд, якби міг, розділив би й літа Ті, коли косу він їй розплітав, І відкидалася навзнак вона, Очі відводячи, ніби вина, П’яна з любові, немов од вина. …Третю годину вже поділ майна Йде із уточненням кожної дати — Де, за чий кошт довелось купувати, Й напівконвойне лице депутата Стежить: не дай, Боже, щось передать. — Очі то вліво, то вправо чадять. Ходять по черзі курити на кухню Він і вона — вже чужі й без хотінь. …Річчю останньою вбік її сукня, Що донедавна була ще сукупня, Пада, мов щастя розтерзана тінь…
МАЛЬВА НА СМІТТЄЗВАЛИЩІ
Дим, немов домовик, серед глини З самоскидів, що залишки хат Баби Вівді чи баби Килини Повернули в копальню назад. Що ж лишиться сусідам на спомин? Із останнім зачерпом ковша Крізь залізом розітнутий комин Вслід авто полетіла й душа, Бо помітила в кузові корінь, Що стримів, де біліла стіна, Мов увіткнутий прадідом шворінь, На якому козу припинав. До весни, поки груддя розмокло, Він на грудях витримував твердь, Щоб сяйнути, мов скло у біноклі, Прохромивши стеблом свою смерть. Обіч траса. Вивискують гальма. Водіям перехоплює дух — На золовищі димному мальва Пломеніє, спиняючи рух!
с. Васильківка на Дніпропетровщині
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
