Поетичний автограф · “На золовищі димному мальва Пломеніє, спиняючи рух!” · с. 13сторінка оригіналу ↗
Іван ДАНИЛЮК
Слово Просвіти, №44 за 2010 рік
* * * Вдовиця Вірка мала їх семірко. Росли і на безхліб’ї, мов з води. Селом за нею, мов селянська мірка, Йшли в німбові надії і біди. Під вікна вгрузлий батьківський осідок, Пропечений з бузинових засідок Очима й пересудами сусідок, Мов дикий мед, тягнув їх благовірних. І коштував розплат їй неймовірних. …Вже смерть до того мала буть за мент, та німця щось спинило над підполом. Але свої не впустять з рук ніколи — Добив її податковий агент. Спочатку з двору зникло все начиння, А перед снігом — з синіх ніг кирза. Обтулена, мов хата, соняшинням, Дітьми і нерозрадливим вдовинням, Вона під гімн щасливо замерза…
* * * Мариля Потоцька не любить мене За жовті нашивки СА1. То ластівкою крізь КаПе промайне, То продзижчить, мов оса. Коли вона мовить: “Дзєнь добри, муй пан!”, Я чую: “Вже їдь, окупант!” Мариля Потоцька — панєнка шляхетна І ходить з вітцем лиш у парі — Поручником гордим, худим, як штахета, Із орденом “Віртутті мілітарі”. Її скоротили в пекарні бісквітній — Вона в нас у вільному наймі. В наряд вже ніхто не заступить без квітів Чи жмутку берези принаймні. Для всіх — така щемна, мов сон на обніжку. Бо далі затягне вже звичка. Не раз ще прокинуся з іншою в ліжку Від стуку її черевичків. …П’ятнадцять хвилин — і не більше на збори. Зліта з бетеерів бадильник. Я сплю. А у вухах цокочуть підбори. Марилі? Як жаль, що будильник… ________ 1 СА — Советская Армия.
СОН
Тебе у мене хочуть відібрати, Щоб стала ти повією Арбату. А потім труп твій вкинуть в чорну воду Відстійника банкрутного заводу. У пазухах невиспаних секс-пасій Танцюють пальці, мов на кнопках каси. З усіх сторін на стінах клич “Банзай!” І твій портрет, вмонтований в дизайн. Треф-дамою лежить на стойці віза Із прищуром кульгавого Чингіза. А на гачку у “Калаша” затерп Мій палець, мов каюк між наших верб. І краєм ока чують московити, Що вже востаннє хлебчуть оковиту…
* * * Ти так і не знайшла, чого хотіла, Жертовно розчинившись у мені. Але коли душа позаду тіла — Це як без віри на страшній війні.
Лежиш чужа, неначе чорна хмарка, Що раптом серед спеки виплива У небі, мов на аркуші помарка, Від котрої померкнули слова.
На фото поряд ми — щаслива пара. Чи сміх твій — спосіб задушити крик? В руці бокал з шампанським, як склотара — Аж просить, щоб віднесла на смітник…
ЗАРОБІТЧАНИН
Вже являєшся, ніби з туману Ти йому — і відчужено йдеш, Діво-підданко переману Супермодних авто і одеж… Заробля він доляри в поляка, Спить в повітці, встає з напівсну І ковтає цементну пиляку,
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
