Малі міста України · “Диву даєшся, з якою любов’ю і професіоналізмом зібрано по піщинці-зернинці і відтворено в музеї чи не тисячолітню історію Березані”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
ККООЗЗААЦЦЬЬККАА ББЕЕРРЕЕЗЗААННЬЬ
Слово Просвіти, №44 за 2010 рік
Галина ТАРАСЮК, письменниця
Є на мапі України міста й містечка, які вкарбовані в серце українця генетичною пам’яттю роду і народу. Тож не дивно, що так щемно, як найтонша струна на кобзі, озивається душа на звук топонімів: Трипілля, Хотин, Чигирин, Конотоп, Берестечко, Глухів, Батурин, Березань… Золоті литаври нашої слави, больові точки нашої історії… Вони притягують, як храмові свята, як проща, спраглу покути душу… Так мене манила і кликала Березань козацька, одним тільки звуком свого імені. Та все ніяк не випадало. У Відень, Нью-Йорк, Москву, Варшаву, Єрусалим тощо — випадало, а в Березань — ні. І от нарешті трапилася нагода: з 6 до 9 вересня ц.р. у Баришівському районі, зокрема і в Березані, відбувалося літературно-мистецьке свято “Веселки над Київщиною”, приурочене написанню знаменитої поезії Т. Г. Шевченка “Розрита могила”. Так, саме 9 вересня 1843 року, 167 років тому, Тарас Григорович Шевченко написав знамениту поезію “Розрита могила” і написав, як сам і зазначив, у Березані, на ту пору волосному містечку Переяславського повіту Полтавської губернії. Історія її написання відома, певно, кожному більш-менш ознайомленому з біографією і творчістю Кобзаря. Восени 1843 року 29-річний Шевченко приїздить з Петербурга на “Вкраїну милу”, не тільки вільною людиною і богемним художником, ай відомим українським поетом, автором буремного “Кобзаря”, і не менш “революційної” поеми “Гайдамаки”. Приїздить спочатку в Київ з потаємною надією влаштуватися тут на роботу. Оселяється у знаменитому нині будиночку на “Козиному болоті”, зустрічається з М. Максимовичем, П. Кулішем. Згодом відвідує на Полтавщині Євгена Гребінку, в альманасі “Ластівка” якого друкував свої вірші, зокрема “На вічну пам’ять Котляревському”. Певний час гостює у родині Рєпніних в Яготині, де, зворушений теплим прийомом інтелігентного княжого роду, пише романтичну поему “Тризна”, замішану на біблійних аналогіях, і присвячує її закоханій у нього княжні Варварі. Безперечно, з’ява дивовижного поета-маляра та ще й колишнього кріпака викликає у місцевого знудьгованого на периферії панства бурхливий ажіотаж. Шевченко — бажаний гість у кожному маєтку. Однак Тарас Григорович, мандруючи Київщиною, Переяславщиною, Полтавщиною, які вкриті козацькими могилами, не тільки цікавився славною старовиною, а й сучасним, не таким вже й славним, життям закріпаченого українського люду. І це не легенда, що він зі слів селян про ставлення до них пана, вирішував, іти до нього в гості чи ні. Рід березанського пана Платона Лукашевича славився українським патріотизмом, пишався тим, що у їхнього прадіда поміщика Якима Лукашевича 1753 року, більш як століття перед тим, гостював сам мандрівний філософ Григорій Сковорода. Та й сам Платон Лукашевич непогано грав роль доброго батька своїх кріпаків. На це й купився Шевченко. Гостюючи в Лукашевича, він час від часу навідувався в Яготин до Рєпніних, дорогою милуючись чудовою природою та золотою осінню, цим “світом тихим, краєм милим”, як він напише небавом у зовсім не ліричній поезії “Розрита могила”. Отож милуючись із селянського воза чи панської брички безмежними просторами, одного дня побачить поет, як на полях пана Лукашевича солдати розкопують одну з козацьких могил. “Чого вони там шукають?” — зойкне душа поета. — “Що там схоронили старі батьки?”, і вибухне гнівною інвективою проти всіх від царя “вся Русі” — до гетьмана ясного України й дрібного пана-кріпосника, з вини яких Степи мої запродані Жидові, німоті,
Сини мої на чужині, На чужій роботі. Дніпро, брат мій, висихає, Мене покидає, І могили мої милі Москаль розриває… І вибухне не безпідставно. Адже Тарас Григорович знав напевне, що риються в могилі москалі (солдати) або скарбів шукаючи, за наказом якогось тупого капрала, або ж просто рівняють із землею навіть спогад про минулу славу України, адже перші археологічні розкопки у цих краях відкривач Трипільської культури Вікентій Хвойка, чех за походженням, розпочне аж через 30 років після смерті Шевченка. Безперечно, що на цю тему запальний поет не тільки мав бесіду із Рєпніними, і тим більш із Платоном Лукашевичем, а й читав їм ось ці рядки: Нехай риє, розкопує, Не своє шукає, А тим часом перевертні Нехай підростають Та поможуть москалеві господарювати, та з матері полатану сорочку знімати. Помагайте, недолюдки, матір катувати. Можемо собі уявити реакцію місцевого панства на такі звинувачення, якщо нас через 167 років вражає сила історичного узагальнення і могутність пророча 29-річного Поета. Як, власне, і перша неофіційна одверто негативна оцінка військово-державницької політики Богдана Хмельницького… Зрозуміло, що після подібного інциденту рабові свого справедливого Генія Тарасові Григоровичу довелося прощатися з Березанню. Відомо, що поезія “Розрита могила” була заборонена і в царській Росії, і довший час — в Радянськім Союзі. З цих причин ніхто з дослідників життя і творчості Шевченка, знаючи, де, коли і за яких причин був написаний твір, не завдавали собі клопоту шукати місце знищеного козацького кургану. І либонь ми й досі собі гадали та шукали б ліниво її слід, якби не взялася за цю святу справу далекого 1968 року молода ще тоді вчителька історії Березанської школи №1 Галина Лаврентіївна Рих. Як нині бачимо, на свій страх і ризик, просвітлена якоюсь вищою метою, проста сільська вчителька спохватилась вчасно. Ще живі були старожили, які пам’ятали розповіді дідів-очевидців про ту легендарну “Розриту могилу”, та й про те, як Шевченко, обурений жорстоким ставленням Лукашевича до кріпаків, покинув його маєток. А один із сільських патріархів навіть місце могили вказав у полях за Березанню — між лісосмугою і залізницею. А вже в наші дні незалежні козаки Березанської сотні на чолі з сотником Михайлом Ніколенком та отаманом Василем Середенком насипали на тім місці високий курган, встановили на нім хрест, а в підніжжі — пам’ятний знак — камінь, на якому вибито, що саме тут 9 жовтня 1843 року у душі Поета спалахнули перші строфи полум’яної інвективи. Звичайно, радує те, що відбувалися усі ці події за підтримки місцевої громадськості та міської ради, яку вже 16 років очолює міський голова Олексій Іванович Пікало. Стільки ж років Березань — місто обласного підпорядкування. Таке собі самоврядне “місто-республіка” на новий штиб. Можливо, дякуючи цьому, у маленькій Березані на 6 тис. населення — сім великих та середніх і 300 малих підприємств. З поміж них: “Белла-центр” із 100 відсотковими інвестиціями Республіки Польща, завод газобетонних блоків “Аерок”, “Березанський завод залізобетонних виробів”, знаменита суконна фабрика, і ВАТ “Березаньпродтовари”, яке випускає ще знаменитішу мінеральну воду “Березанська”, агропромислове товариство “Бережанське”, комбікормовий завод та ін. Безперечно, розвитку промисловості сприяє, як-то кажуть, “сприятливий інвестиційний клімат, вигідне економічно-географічне розташування та зручна транспортна розв’язка: через її територію пролягає міжнародна автомагістраль Київ—Харків—Ростов-на-Дону та Південно-Західна залізниця, неподалік аеропорт “Бориспіль”, регулярно курсують місцеві електрички. Крім того, місто будується, і славиться доступним житлом. Усе це плюс розвинена структура освіти, охорони здоров’я, культури, спорту та відпочинку, дивовижні краєвиди, озеро з чистою водою в самім центрі міста робить Березань привабливою для молоді й не тільки місцевої. Сюди з задоволенням переселяються і кияни, спокушені чистим повітрям, тишею і помірними цінами на житло, високим рівнем соціального захисту. Те, що в Березані працює три школи, навчально-виховний комплекс, аграрний ліцей, філія МАУП, а також дитяча школа мистецтв, художні колективи та спортивні секції засвідчує, що місто молодіє. Та не забуває місцеве самоврядування і про ветеранів. Взагалі-то, міська влада особливою увагою оточує найнезахищеніших: дітей і людей похилого віку. Тутешній дитячий будинок та геріатричний заклад, який називають делікатно “стаціонарним відділенням постійного проживання одиноких непрацездатних громадян” чи не найкращі в області. Можливо, саме завдяки своєму нормально влаштованому сьогоденню, березанці пишаються і своєю історією. Та все ж чимало з них переконані, що цю самоповагу виховала в них і підтримує, як світло в лампаді, уже згадувана нами Галина Лаврентіївна Рих. Розповідають, як вона майже півстоліття тому повела перших своїх учнів першими стежками “у глибину століть”, прищепила інтерес до минулого, навчила збирати історичні пам’ятки, які стали експонатами краєзнавчого музею, відкритого з її ж ініціативи 1975 року. От вам і роздуми про роль особистості в історії народу… З тих пір і діє цей відомий далеко за межами Київщини народний музей на громадських засадах. Власне з нього, з цієї святая святих Березані і почалося Дев’яте літературно-мистецьке свято “Веселки над Київщиною”. Точніше, з розповіді про рідну Березань Галини Лаврентіївни Рих, яка, попри свої 88 років, донині зостається директором і душею цієї скарбниці пам’яті. Сьогодні музей — один з найбільших в Україні закладів такого типу: на 500 кв. м площі виставлено понад 6 тисяч експонатів з найдавніших часів і до наших днів. Поряд з експозицією, присвяченою козацькому періоду, цілий зал відведено Голодомору, який став найчорнішою сторінкою в історії Березані: було розкуркулено і вислано в Сибір понад 100 міцних селянських родин, близько тисячі односельців загинули. Не обминули волелюбну інтелігентну Березань і репресії 1937— 1938 років: кілька десятків найдостойніших було розстріляно. Кривавою, та героїчною сторінкою, вписалася і Велика Вітчизняна війна. 1944 року березанці за власні кошти купили танк, передали його землякові Іванові Колоску і наказали бити окупантів. Відважний танкіст виконав волю земляків, дійшов на танку до Берліна, і повернувся з перемогою. Тепер овіяний славою танк прикрашає одну із площ Березані. Диву даєшся, з якою любов’ю і професіоналізмом зібрано по пі-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
