Гаряча тема · “Нація з такою історією, таким інтелектуальним потенціалом здатна на створення концепції розвитку мови”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
ДЕРЖАВНА МОВА — ТІЛЬКИ УКРАЇНСЬКА
Слово Просвіти, №44 за 2011 рік
— Павле Юхимовичу, що означає День української писемності та мови для тих, хто усвідомлює себе українцем? — Це важливий день для кожного громадянина України: відзначаючи День пам’яті преподобного Нестора Літописця і День української писемності та мови, ми демонструємо тисячолітню тяглість писемності Руси- України, мовну і культурну пам’ять нашого народу. Не вдаючись у деталізацію питання спільності рис у традиціях східнослов’янських мов-народів, наголошу насамперед на великій відповідальності сучасного покоління у збереженні й примноженні мовного і культурного надбання наших попередників, які передали цю спадщину нам. І треба віддати належне Товариству “Просвіта” імені Т. Шевченка, яке доклало значних зусиль, щоб цей день став державним святом: 1997 року Президент України Л. Д. Кучма видав Указ із промовистою назвою “Про День української писемності та мови”, чим було піднесено питання буття й захисту української мови на високий державний щабель. Ми знаємо, що захист української мови в Україні й особливості її буття після підписання Указу автоматично не змінилися на краще: були кращі часи, а були й не дуже… Нині спостерігаємо тенденції, що змушують глибоко замислюватися над питаннями, чим є мова для кожного з нас, яка її перспектива, тобто якою буде українська мова наших дітей і внуків. В останні роки про українську мову говорять так багато, що будь-яка думка є повтором раніше сказаного. Воістину пророче узагальнення Ліни Костенко про слова, “які уже були чиїмись”. Так-от, про нашу мову сказано багато проникливо-справедливого, глибокого й щирого, але водночас стільки ж і образливого. Стільки сцен за законами театру абсурду довелося побачити на кону Верховної Ради, коли українська мова опинялася за крок від аутодафе, коли за серпанком боротьби за права людини чітко проглядалася та сама сумнозвісна декларована “двомовність” (читай — одномовність!). Шумовиння політиканства і спекуляцій навколо мови, створення проблеми мови спрямовані винятково на загострення мовної ситуації, на міжнародний розголос. Маю на увазі набридливе апелювання до міжнародних інституцій і експертів, використання авторитету міжнародності як найважливішого аргументу. Над цим має замислитися кожен, не чекаючи фальшивих рецептів політиків, тим більше закордонних експертів, — мовляв, ми не здатні зблизька побачити наші прорахунки, а їм здалеку добре видно. Та все ж, віддаючи належне закордонним фахівцям, маємо самі, беручи до уваги наш національний досвід, вивчити й оцінити мовну ситуацію в Україні. Тільки спираючись на неупереджені власні оцінки, докладно знаючи історію своєї мови, її тернистий шлях збереження і розвитку, бачачи в мові важливий засіб збереження національної ідентичності, історичної пам’яті й українство у цьому мінливому світі, усвідомивши і державотворчу роль мови, і її роль у духовному розвитку людини, —
самі зобов’язані розробити концепцію мовного буття і мовної розбудови України. Для себе, свого розвитку, а не для… міжнародних комісій відповідного профілю, яким, за великим рахунком, байдуже, чи буде українська мова розвиненою і самодостатньою, а чи стане діалектом однієї із сусідніх мов, тихо спочинувши у Бозі (головне тихо, не турбуючи Бабусю Європу). Не раз виникає запитання: чиж українські вчені самостійно не розробили і не запропонували прийнятної концепції мовного розвитку України, що треба державні гроші щораз викидати на різні комісії, візити та оббивання порогів? Чи приїжджі фахівці можуть позмагатися з українськими у знанні української мовної ситуації? Відповідь однозначна — НІ! Завіса “об’єктивності”, міжнародні шуми — це лише черговий піар, складник політтехнологій. І не більше. Адже жодна комісія не відкрила нічого нового в інформації про мову, мовну ситуацію, ба більше, часто навіть не зауважує самоочевидного. Із цього один висновок: у своєму домі ми самі маємо бути господарями, самі зобов’язані наводити лад, а не чекати “інтелектуальної допомоги”. Нація з такою історією, таким інтелектуальним потенціалом здатна на значно глибшу й докладно вивірену оцінку ситуації, на створення концепції розвитку мови. — Якими бачаться визначальні засади такої концепції? — Найперш зазначу, що до цих питань треба підходити… після сповіді, очищеним від скверни щоденності. Необхідно відкинути будь-які політиканські розрахунки й кастові амбіції, чесно озирнутися на досвід століть, об’єктивно оцінити всі складники проблеми: і прагматичний державотворчий аспект, і особистісно психологічний, і загальнокультурний, і загальноцивілізаційний. В оцінках і пропозиціях не місце екстремізму, бо й сама мова відкидає його: мова в суті своїй еволюційна, а не революційна. Тому і піклування нею має бути постійним, наполегливим, а не екстремальним. Останнє лише здатне нашкодити, а не посприяти поступу чи збереженню української мови. Адже мова — система з тонкою організацією саморегулювання. Вона відкрита для різних впливів, завоювань, проте регулює ці процеси, відкидає неприйнятне, затримуючи у своїй структурі лише ті елементи, які її збагачують. Тому не треба так наполегливо змагатися нашим політикам, хто гучніше крикне: “Ату її, цю мову!”. І не треба бартерувати мовними питаннями. З цього нічого не вийде, ні сьогодні, ні завтра. Бо є український народ і має цей народ свою державу — Україну, яка утвердилася у політичному бутті світу, яка попри допомогу “друзів” і “експертів” долає рифи сьогоденних випробувань. Мова так само зазнає випробувань. — Мабуть, Ви маєте на увазі засилля так званих ненормативних елементів, на які триває мода в українській літературі… — Це одне з випробувань. Так, нейтрони з негативною енергетикою у формі жаргону, сленгу постійно бомбардують мову як цілісну систему. Незрідка цей негативний вплив, зорієнтований на зниження рівня естетизму і виразності, посилюється завдяки активній, цілеспрямованій діяльності окремих письменників, я сказав би — батальйону письменників нової хвилі. Поставивши ніби благородну мету — писати мовою зрозумілішою, ближчою до сучасної розмовної, аби українською більше читали, багато хто з письменників швидко забув цю засаду. Натомість читач отримав тексти, які важко назвати літературою, ба навіть чтивом. Бо кому хочеться розставляти розділові знаки у суціль неподільному тексті чи кому приємно ховатися з текстом, у якому мали б бути одні трикрапки на місці принизливого матюччя. Це антилітература, антимистецтво, хоч би як намагалися переконати, що це творчий пошук чи вияв свободи творчості. Це велике лукавство. Бо література завжди була світом, вищим за буденність, який давав сили вистояти й піднятися над тягарем непростої щоденності. Не можу не провести паралелі з літературним процесом 20-х років минулого століття, коли відбувалося масове рекрутство в літературу малограмотних селян, робітників, що значно деформувало весь тогочасний літературний процес, аж до трагічних проявів. Масова література як прояв мас-культури обернулася духовною трагедією, зашкодивши навіть визнаним майстрам художнього слова. Зашкодила вона й розвитку літературної мови. Типологічно однорідні процеси (за нових технологічних і соціокультурних умов) спостерігаємо сьогодні у проявах мас-культури. Але є ще одна типологічна спільна риса — вектор розвитку художнього мовлення, спрямований не на викрешування поетичного вогню зі слова, ана балаганне змішування власне літературного з лайкою. Обниження мови — реальний прояв антилітератури. На щастя, ця хвороба — мови, літератури, культури загалом — сьогодні вже
Торік 9 листопада маніфестанти вийшли з гаслами проти сумнозвісного законопро% екту “Про мови” № 1015%3, спрямованого на звуження сфери функціонування україн% ської мови, а по суті — на її знищення. Тільки завдяки громадському опору одіозний за% конопроект було відхилено. Яким бачиться нині стан рідної мови? Які насущні завдання щодо збереження української мови є першочерговими? Відповіді на ці запитання ми вирішили знайти в Інституті української мови НАН Укра% їни, історія якого сягає 1918 року, тобто початку існування Української академії наук (у ті буремні часи потрібно було вирішувати проблеми упорядкування правопису, створен% ня словників, граматик). Сучасний Інститут української мови постав 1991 року на базі кількох українознавчих відділів Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України. Нині це єдина науково%дослідна установа в Україні, яка відповідає за кодифікацію норм української літературної мови; тут дослід% жують функціонування української мови в суспільстві, зокрема як державної, сучасний стан та історію української мови, розробля% ють теоретичні й прикладні питання термі% нознавства, ономастики, діалектології, структурно%математичної лінгвістики. Наша розмова — з директором Інституту української мови Національної академії наук України доктором філологічних наук, профе% сором Павлом Юхимовичем ГРИЦЕНКОМ.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
