Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗

ВСТУП ЯК МОТИВАЦІЯ

Слово Просвіти, №44 за 2011 рік

Будьмо, як громові стріли! М. Вороний Туди, мов стріли, шлю слова… Б.-І. Антонич О серце, оповите снами, чому ти не дзвінка стріла? М. Драй-Хмара Кров’ю гартована стріла значкована. Оксана Лятуринська Ми не знаємо наших поетів. Тривала недоступність текстів у їхній повноті й неспотвореності, догми часу, стереотипи оцінок ним породжених, інерція сприйняття, як і багато іншого — призвели до таких викривлень і зміщень наголосів, що другорядне посіло роль головного, а головне обтиналося до лінійності стовпа. Не забуваймо: українська поезія XX століття вийшла з пекла. Я син свого часу і хрест мій тяжкий М. Вороний ерший рік ХХ століття. М. Вороний намислив видати альманах “З-над хмар і долин”. Він мав, за його задумом, започаткувати нову літературу, зорієнтовану на модерні європейські здобутки. Вороному — 30. Він повен задумів і мрій. І вірить в успіх. Відкритий лист, з яким він звернеться до письменників через “Літературно-науковий вісник”, міститиме основні пункти його програми — європеїзм, художня досконалість, філософічність, безтенденційність. Не покладаючись на це послання, яке С. Єфремов назве маніфестом українського модернізму, Вороний надішле листи відомим літераторам, де уточнить свої позиції: передовсім естетична вартість творів, наближення їх до новітніх течій європейської літератури, “трошки філософії” — метафізичної, пантеїстичної, містичної. Саме така література потрібна, мовляв, зневіреному сучасному інтелігенту, який потребує спокою і відпочинку. Вороний проти грубого реалізму, але не проти ідеї, яку рішуче відмежовує від тенденції. Він вважає, що “чиста штука й ідея” складають одне ціле, тоді як чиста штука й тенденція — нонсенс. Тенденційна штука, за Вороним, то псевдоштука. Попри деяку суперечливість тверджень, це була реакція на поезію патріотичних вигуків, на набридливі шаблони “з не в міру солодким щебетанням та сентиментальним зітханням”. Альманах вийшов, але чистої штуки не вийшло. Модернізм плутався в ньому з тим же таврованим народництвом. Ця двоїстість відбилася в перспективі і в практиці самого Вороного, який у різні періоди життя не раз відступав від власних теоретичних гасел. Тоді ж, спраглий оновлення, він не вельми дипломатично зіткнув лобами Франка “Тюремних сонетів” і Франка “Зів’ялого листя”. Освідчився в рішучому неприйнятті першого і в любові до другого. Як відомо, Франко відреагував на преображення свого молодшого друга й учня прозою й віршем. Вірш, зауважмо, був написаний ще до заяви Вороного. Поети обмінялись посланнями, де кожен, як знаємо, обстоював свою позицію. Послання Франка завершувалося рядками, замацаними потім радянською критикою і літературознавством. Тлумачились вони, пев- Це стосується й більшості поетів еміграційних, яким хоч і пощастило вислизнути з нього, але з незагойними опіками. Два рукави однієї ріки зблизилися, та не стали єдиною течією. Цілісністю. Осмисленим явищем. З прикрістю мусимо визнати: навіть поети в Україні поверхово обізнані з творчістю поетів діаспори. Зупинилося на півдорозі й переосмислення підрадянської поезії. Пригасли пристрасті, коли з одного боку налягала тільки чорна барва, з іншого — чинився зрозумілий спротив, незрідка з використанням засобів іконопису й косметики. Нам бракує суб’єктивних антологій. Не в сенсі заданості, обумовленою приналежністю до тієї чи тієї групи, напряму тощо. А міченої знаком свого погляду. Доказової аргументації. Простоти і ясності. Чим більше суб’єктивних підходів, тим об’єктивнішою постане загальна картина. Так принаймні думалося, коли виник задум цієї праці. А виник він із двох причин. Перша — як реакція на ті видання, що їх довелося читати. На вайлуватість думки і механічну повторюваність зужитого. На неповороткість чи й: закостенілість критичного інструментарію. На підміну естетичного аналізу публіцистикою. На кількісну обмеженість і ненайкращість пропонованих авторських текстів. Друга причина — страх, викликаний нахрапистою і брутальною деукраїнізацією України. Страх, що наш різнобарвний поетичний квітник припаде пилом забуття уже в найближчому часі. Заманулося зібрати під одним дахом поетів XX століття, починаючи від модерністів М. Вороного, М. Філянського, Г. Чупринки, О. Олеся — до майстрів нині сущих. Певна річ, не всіх і не тільки тих, до кого безоглядно прихильний автор статей, він: же упорядник. Природно, матеріали різняться за обсягом. Спричинилася до цього й пильніша увага до напівзабутих та обійдених увагою поетів. Тому кількість рядків, присвячених тому чи тому автору, не може бути критерієм оцінки його доробку. Поетична антологія — це й сконденсований час, різко наближений до рівня зору. Завдяки цьому є можливість чіткіше простежити певну циклічність розвитку поезії, її панівні тенденції, зіставити модерністів початку ХХ століття з модерністами початку XXI, а відтак спробувати зачерпнути живої води з напівзамулених чи й замулених джерел. Навіщо маленькій людині велике серце? — запитував світлий Василь Мисик. Думається, кожна із вміщених тут добірок і є опосередко-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин