Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗

МИКОЛА ВОРОНИЙ (1871—1938) НАДЗЕМНЕ І ЗЕМНЕ

Слово Просвіти, №44 за 2011 рік

на річ, як зразок відсічі революціонера-демократа гнилому декадентові: Слова — полова, Але вогонь в одежі слова — Безсмертна, чудотворна фея, Правдива іскра Прометея. Причому третій рядок, як правило, опускався. Він, не без підстав, сприймався як стороннє тіло, що не поєднується з революційно-демократичним світоглядом. Забавність моменту полягала в тому, що саме модерністи приватизували фею. Так чи інакше, але кожен із них — Філянський, Олесь, Чупринка і сам Вороний — не оминули її своєю увагою. Тим самим мовби опосередковано підтверджувалася модерністська правда, висловлена Вороним у його відповіді про душу, яка хоче скинути пута, Що в них здавен вона закута, Бажає ширшого простору — Схопитись і злетіти вгору, Життя брудне, життя нікчемне Забути і пізнать надземне, Все неосяжне — охопити, Незрозуміле — зрозуміти! Річ, звичайно, не в полеміці. Хоч і годилося б її виокремити як зразок взаємоповаги і толерантності. Давно зауважено, що літературні гасла і практика співпадають не завжди. Так сталося і з Вороним, про що вже мовилося. Надземний Вороний обганяв земного і навпаки. Інколи вони йшли в парі — промовиста деталь у контексті загальнолітературної ситуації. Програмовий “Мавзолей” був написаний у тому ж пам’ятному 1901-му. І цим же роком датовані “Мерці”, як уточнив автор, “дума на початку ХХ-го століття”, що цілком могла належати Франкові. Ось дикий феодал — тепер капіталіст, Ось давній фарисей — в професорському стані, Ось ліктор1поліцай, ось парій1журналіст — Такі ж зажерливі, ненависні, погані! Час роз’єднує літературні покоління. Зводить численні, часто неподоланні перешкоди для розуміння. Людині початку XXI століття важко зрозуміти людину початку ХХ. Контрасти в межах віку такі разючі, що палеоліт чи неоліт видаються виразнішими, ніж недавнє минуле. Цей виверт свідомості небезпечний у тому сенсі, що критичне перо керується сьогоднішніми мірками, украй спрощуючи те, що далеко не однозначне. Інакше кажучи, гордіїв вузол не розв’язується, а розрубується одним змахом молодечої шаблі. Декларації модерністів початку минулого століття: Вороного, Філянського, Чупринки багато в чому видаються сьогодні наївними чи й смішними. Не так вони сприймалися у своєму часі. У них був свій, новий читач. І цей — інтелігентний — читач потребував нової поезії. Його вже не задовольняла збита патріотично-уболівальна мелодія. Із настійної потреби такого читача і виникла та група поетів, що потім зійшлися на сторінках “Української хати”. І якщо Вороний писав мадригали і тріолети, то це означало, що з’явилися вони тільки тому, що бажання поета і його читача співпадали. Читач цей був не лишень потаємним рушієм і диктатором, він же забезпечував і успіх своїм поетам. І успіх цей незрідка бував вагомим. Замислюючись над творчістю Вороного, академік Білецький висловив слушну засторогу: “Ми твердимо про банальність багатьох старих поетів, забуваючи, що те, що дійшло до нас у вигляді штампа, в свій час було відкриттям, завоюванням нового слова для визначення ще не виявлених доти почувань чи думок, засобом зворушення цілої категорії пристрасних асоціацій”. Саме такий підхід і розуміння й уможливили, що Білецький чи не єдиний у глуху пору соцреалізму визнав за Вороним у полеміці з Франком і його правду. На творчості Вороного виховувалось, хоч як нелегко це уявити, не одне покоління поетів. Заслуга його полягала не в тому, що він переклав “Інтернаціонал” і саме рядки з його перекладу цитував Маяковський у вірші про мову, яка “величава и проста”. Вороний оголосив війну консерватизму й

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин