Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
ХХ століття Українські поети · с. 9сторінка оригіналу ↗

Я Я С СИ ИН Н С СВ ВО ОГГО О Ч ЧА АС СУ У

Слово Просвіти, №44 за 2011 рік

За зізнанням Вороного, передумова його вірша — мрійний настрій, внутрішня ритмічна розгойданість, хаотичні уривки образів і слів, які несповідимим чином стають виразами, до них приєднуються інші слова — і все те має задзвеніти. Той дзвін для поета найголовніше: “…дійсно, мелос спершу примітивний, далі технічно все більше ускладнений, був джерелом моєї пісні-вірша”. Відштовхуючись “од звуку”, Вороний, як і любий йому Чупринка, втрачав на барві й образі. Зате випробування слова на звук сягнуло в їхній поетиці межі досконалості. Вони гнули мову на всі лади, намагаючись не тільки відтворити примхливі ритми знаменитих європейців, передусім французів, ай мовби змагалися з ними у вигадливості. Один зі зразків версифікаційної вправності Вороного — “Поет і амур”. Ця робота багато важила і для поезії, і для мови. Хоч як прикро, про це почали забувати ще за життя поета, коли він незрідка ставав об’єктом кпинів з боку молодих. Щоправда, загалом підстави для того були. Починав Вороний із тих сентиментальних шаблонів, які потім сам же погромлював. Він був мовби уособленням непослідовності й суперечностей. У ньому вживалися народолюбство з індивідуалізмом, Маркс із Шеллінгом, Франко, Леся Українка з Верленом і Сюллі-Прюдомом, культ чистої краси з поневажуваним ним же грубим реалізмом, бездоганно логічний сюжетний вірш із символістським туманом, “перла-слізоньки” із закликом “будьмо як громові стріли”, епікуреїзм з відданістю громаді. Звичайно, за більшовизму деякі його заяви й твори були вимушеними, а потім і спробами убезпечити себе й улюбленого сина-поета, заради якого він, власне, й повернувся з еміграції. Перу Вороного належить балада “Хам і Кат”. У виданні творів 1959 р. вона відсутня: ні академік Білецький, ні упорядник Г. Вервес не наважились її оприлюднити. Їх можна зрозуміти: балада й зараз сприймається як виклик радянському режимові. Вона настільки антиЛюциперська, що автор був змушений вдатися до самозахисту у вигляді присвяти “вірним слугам імпері- МАВЗОЛЕЙ Душа моя — Мов з кришталю Мавзолей. В нім весь мій скарб Мрій, звуків, фарб, Ідей. Богині дар, Горить там жар, Не згаса… А ймення їй — Богині тій — Краса. Там з небуття Встає життя Таємниць. І лине спів І світ огнів З божниць. І в танці мрій З глибин стихій, Чарівна, Свій вид мені Являє в сні Вона. Ніхто й на мить Не міг вступить В цей мій храм — Один вхожу І там служу Я сам. 1901 р. ЗАСТІЛЬНА ПІСНЯ Вип’ємо, вип’ємо Та ворога випремо Геть за Сян. Зборемо, зборемо Та землицю зоремо — Власний лан. Чарочки дзінь-дзінь… Вип’єм, та й амінь. Потім буки в руки — Згинь, враже, згинь! Годі нам, годі нам Потурати злодіям — Ворогам… Бідоньки, бідоньки Чинять ці сусідоньки — Кривда нам! Чарочки дзінь-дзінь… Вип’єм, та й амінь. Потім буки в руки — Згинь, враже, згинь! Сонечко, сонечко, Виглянь у віконечко, Привітай З волею, з волею, З таланом та долею Рідний край! Чарочки дзінь-дзінь… Вип’єм, та й амінь. Потім буки в руки — Згинь, враже, згинь! (Тьфу!) 1903 р. ТВОЇ УСТА!.. І ти кляла!.. Твої уста, Що про кохання говорили, Посіла чорна клевета, І ті уста… мене ганьбили! Твої уста! Твої уста, Що в поцілунках розцвітали, Де сяла усмішка свята… Мені прокльони посилали! Нехай ти стала вже не та… Чому ж вони не заніміли, Твої уста? Бо ті уста Ще не зів’яли, не змарніли! Чернігів, 1906 р. FIAT* Тоді, як лишаюсь я сам, В ті хвилини святого спокою, Коли наді мною Розкривається небо, мов храм, — І там Я чую, як співи велебні лунають, Як журно в небесних житлах Херувими пречисті зітхають В сльозах… Коли я себе почуваю їх братом, Таким чистим, прозорим, крилатим, З душею, як арфа чутка І ніжно-вразлива, Така Чутливо-гучлива, Що від подиху вітру бринить, Зітхає, як пахощі квітів таємних… В ту мить Почувань невимовних, надземних В людині святого єства Я виймаю портрет її, образ мого божества, Я дивлюся, дивлюся без краю І, мов любу дитину свою, Тихенько гойдаю… Цілувати не смію, а тільки молю, Благаю відчути, як вірно, безмежно кохаю, Люблю! І співаю молитву-надію, І мрію, і млію… І вдивляюся знову в коханії риси лиця, І напруживши волі останні зусилля, В екстазі, в огні божевілля Воскресить намагаюсь мерця! І певен, що те, чого люди Не можуть зробить, Я силою чуда зроблю, і вона буде жить! Хай же станеться чудо! Хай буде! Хай буде! Чернігів, 1907 р. _____________ * Хай буде! (Лат.)

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин