Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Постать · “Прозрімо ж, люди! Люди ми чи ні? Чи ми раби борщу і сала? І наша воля нас зассала, Нас, та у нашому човні”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

«…НЕ ОДІЙДЕ МІЙ ГОЛОС, ГОЛОС МІЙ НЕ ВІДЛЮБИТЬСЯ…» (Буття ліричного “Я” в поезії Миколи Вінграновського) До 75-ліття з дня народження

Слово Просвіти, №44 за 2011 рік

Тарас САЛИГА, доктор філологічних наук, м. Львів “Поетика Миколи Вінграновського, явлена світові, — пряме свідчення містерійної творчості, не підвладної адекватному аналізові ні алхіміків, ні вівісекторів од літературознавства чи критики. Таке явище як поезія М. Вінграновського, — без перебільшення, — внесок української літератури у скарбницю світового Слова. Це ставало зрозумілим за життя поета — він ніс у собі, на своєму високому чолі, на вродливому приязному обличчі слід поцілунку Творця, а коли пішов, його поетичний геній дедалі яскравіше освітлює ті вершини, що їх може сягнути рідне слово, мовлене не всує”1. Ці слова Валерія Гужви — глибокого знавця поезії М. Вінграновського, мовлені з нагоди 70-ліття поета, який до нього, на жаль, не дожив. У їхній образній епітетарності нема жодного перебільшення, тому вони є слушними не тільки через п’ять літ, що відтоді промайнули, а й назавше залишатимуться доречними. У період творчого становлення “від глухоти і глупоти, від примітивізму мислення” таким як Вінграновський, продовжує В. Гужва, — “критика “ліпила” слизьке словечко формалізм і воно цвіло”. На що поет не без почуття гордості відповів: Я — формаліст? Я наплював на зміст? Відповідаю вам не фігурально — Якщо народ мій числиться формально, Тоді я дійсно дійсний формаліст. Саме так він ще раз і на все життя потвердив свою громадянську і творчу суверенність, не приймаючи правил та законів соцреалізмівської “гри” в літературу. Він мав свій кодекс творчої честі, реалізовуваний не формальною, а органічною любов’ю до рідного народу, священним його духом, шевченківсько-довженківськими принципами творчості, які осягав та успадковував і по-вінграновськи розвивав. У недавній сповіді перед читачами газети “День” Ліна Костенко про покоління шістдесятників сказала, що ті “Я”, котрі були цим поколінням, мали “спільні цінності та взаємоповагу” один до одного, і це творило “високовольтну лінію духу, яка проходить крізь віки… Не знаю іншого покоління, — після нас, — доповнила поетеса, — щоб так поважали один одного”2. Твір М. Вінграновського “Ніч Івана Богуна” зі збірки “Сто поезій” (1967) цю думку по-своєму потверджує. Прощальний час надій прощальних! Ми тут. Ми є. Ми — всі. Ми — гурт. Єднаймося! Ми той є ґрунт Подій майбутніх, вирішальних. Ми знаємо, куди йдемо, Як наші ночі йдуть за днями. І України знамено Кричить і горбиться над нами. Прозрімо ж, люди! Люди ми чи ні? Чи ми раби борщу і сала? І наша воля нас зассала, Нас, та у нашому човні. “Я” М. Вінграновського з такими, як він творило “Ми” (“Ми знову є. Ми — пізні. Найпізніші // Що виросли з худеньких матерів // В саду порубанім. // Я знаю, не для тиші // Вулкани дивляться // Із наших юних брів”). Це “Ми” справді стало ґрунтом на той час “подій майбутніх, вирішальних”, а для нас, нинішніх, стали хронотопом уже минулого, якщо брати, скажімо, до уваги творення Української державності, Помаранчеву революцію і т. ін. У деформованій радянській епосі за умов тимчасової хрущовської відлиги знову, як і у 20-ті роки, почало світати українським національним відродженням. Благословенне Богунове ім’я, як і битва під Берестечком сприяли національному пробудженню, розмикали лещата кремлівських заборон. Радянська панівна догматика губила до себе довіру. Оживали протилежні, повні глибинного історичного змісту ідеали: “Благословенна світлотінь // Судьби в щасливім одкровенні, // І многокрилля поколінь // В однім озоренім іменні”. “Озорене” ім’я Богуна і “многокрилля поколінь” усіх попередніх часів ставало духовним, морально-етичним імперативом покоління шістдесятників. У цьому ж сенсі М. Вінграновський апелює до свого покоління через постать Симоненкового “Я” у вірші пам’яті Василя Симоненка “Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі”. …тиха клятва моя На солонім плечі України Мій Василю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ми жодного слова брехні жодного граму підступства підлості хитрощів чи недовір’я наклепів В нас не було поміж нами В нас не було і не буде Так я кажу правду Бо за душею цієї правди Стоїть Україна. Внутрішня глибинна інтуїтивність, філософія його екзистенційних “Я” із загостреним неприйняттям скомплікованої буденщини суспільства у фальшиво підфарбованому його макіяжі виводило ліричного героя на “своєрідне метафізичне поле філософського вростання себе у довкілля й довкілля у себе” (Л. Тарнашинська)3, на поле сакрального служіння правді, хоч би якою ціною це давалося. Плин часу крізь душу ліричного “Я” багатьох віршів поета у герменевтичних смислах — це історіософія української Душі, українського Індивіда, який є психологічно “виробленим” носієм типового і охоронцем національно-ментального. Про це М. Вінграновський й не натякає. Воно присутнє в матерії його вірша органічно, як існує у природі кисень (“Над чорнобривцями в саду // останнє яблуко висить. // Останній лист упав на чорнобривці вчора”; або: “Тут, перед хатою, де я колись ходив, // Зацвів для матері // Осінній сонях”; чи, наприклад: “Погасло на ніч світло, лиш Десна // Вустами темними // Свій берег п’є і хоче”.). Природа — “силове поле” художніх візій не тільки лірики Вінграновського, а й поезії загалом. На думку Тараса Голованя, у поезії шістдесятників “високі цілі переносяться на природу, на всесвіт”, де “план природи не має самостійного значення”, а “підпорядкований планові ідеалів, включений у сферу поетового “Я”. М. Вінграновський, за І. Дзюбою, і в поезії, і в прозі, “залишаючись собою, постійно “проростав” новими якостями, змінювався і раз у раз вибухав самовідкриттями”4. Його самовідкриття найбільше полягали в тому, що він завжди був присутній у всіх часових просторах. Можна жити і бути “відсутнім”. Крізь його сучасне протікало минуле і майбутнє. Те саме відбувається в природі, якої поза часом не існує, як поза часом нема людини. Його герой сприймає час у найрізноманітніших його виявах через ометафорену реальність природи, сповідальну інтимність, елегійно-медитативні заглиблення “у себе”: “Сидів і довго думав над собою // Блакитний вечір вдома навесні, // Тим часом як спливалася водою // Його зоря на темному веслі. // Я не скажу, що я — оце той вечір // В блакитнім одязі на зорях при воді… // Важкий вогонь мої закутав плечі, // Закутав так, що вже не рад собі…” Хоч би про що роздумував ліричний герой, хоч би що говорив, усе це не зникає у безвість, бо в усьому цьому його особиста сутність і присутність у житті. Десь наче поза ним існує невидимий хронометр і фіксує, що “час себе по ниточці тороче”. Відомий дослідник творчості М. Вінграновського Володимир Моренець висловився, що ще в “Атомних прелюдах” в особі ліричного героя “зникла розмежованість громадянського й особистого, історичного й сехвилинного…”, що його “…величезна духовна енергія вивільнилася й змела всякі перестінки в застарілому образі суспільного гуртожитку”5. Поетове “Я” і риторикою емоційних експресій, і філософією його семантик “солідаризується” з “Ми”, але не тільки з “Ми”. “Ти”, “Ви”, “Вона”, “Наш”, “Мій” — це теж деперсоналізовані “Я”. Кілька прикладів, де в епіцентрі віршів названі займенники безпосередньо чи опосередковано уособлюють “Я” ліричного героя: “Я думаю, як і чиню…”; “Я тій сльозі сказав: не йди”; “Коло тебенько я — дивись”; “Я дві пори в тобі люблю”; “Ви чуєте? Ви чуєте — він спить”; “Ви, як стежка, кохана”; “Це ти? Спасибі… Я журюсь…”; “Де ти, мій коню з Дніпра-Дунаю”; “Ти плачеш. Плач. Сльозам немає влади…”; “Ти вся любов. Ти — чистота”; “Ти схожа. Дві краплі води”; “До нас прийшов лелека”; “Наш Василь іде”; “Не руш мене…”; “Вона була задумлива, як сад…”; “Моя молитва”; “Мій день народження — це ти…” та інш. А ось приклад, в якому поетове “Я” (у формі “Мій”) саркастично-викривальним гнівом наступає на “Ви”, що уособлює діаметрально-протилежний, контрастний йому світ: П’явки із черевом китів. Іхтіозаври кабінетів. Вам не минути в часолеті Моїх неспинних слів-катів! Так, ви не звикли до хули, Ви узаконились до гробу, Ви за професію взяли Любов до партії й народу!.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Кривавсь, мій гніве, чорно, тлусто, Кривавсь своїх щедрот. І дмухай в світ, і дмухай в людство, В мій кукурудзяний народ. “Мій кукурудзяний народ”… Глибшого аналізу цьому образові годі дати, як це зробив В. Моренець. “Цей образ, — каже він, — настільки етично глибокий, віковий, художньо достатній, що відповідає більшому, аніж ним є замордований хрущовськими безумами народ 60-х. Він відповідає усьому українському родові в його незлобивому трудовому бутті. Це вже — інша реальність, над якою не владні жодні ідеологічні химери доби, що викликали в поета щире громадянське обурення і були викриті в художньому акті”6. Та “інша реальність” водночас і реальність суспільна, соціально-ідеологічна та морально-духовна, в якій живе ліричний суб’єкт М. Вінграновського. Це його щоденне життєве довкілля. Сказати, що це охудожнене довкілля олюднене, персоніфіковане — майже нічого не сказати. Це хіба лиш ковзати зором по зовнішній тканині вірша, бо ж зовсім не важко дати волю асоціаціям, де “ворон триста літ не міняє сорочки”, а “…вишнячок старий ще змалку забувся.., коли і ріс” чи уявно почути як “…сіра яблуня-обнога гукає гілкою листок” іт. ін. Значно складніше пояснити філософію субстанцій такого розмаїто-щедрого персоніфікування. Для Вінграновського-художника — це природний стан. Те, що для когось може бути домисленим, химерним, фантасмагоричним, надмірно-перенасиченим образною асоціативністю, для нього — іманентний світ, де казка у своїй міфологічній сутності перевтілюється на дійсність існуючу. Це реалістична умовність, в якій поетика цієї умовності виводить читача на поле медитативних роздумувань та висновків. Це “максималізм правдивості”, що завжди був творчою самовимогою митця. “Вінграновський, — каже Іван Дзюба, — химерує без стриму, але це не витівки самопід’юджуваної думки, а (здебільше) спонтанна гра уяви, пластичне саморозгортання образів. Це, можна сказати, міфотворчість Миколи Вінграновського… Міф у розумінні сучасної культурології — не довільна вигадка, не каприз нерозбірливої думки і навіть не первісне, донаукове пояснення явищ світу, а максимальне самовиявлення явища, події особистості, мовби розквіт їхньої самості”7. Міфопоетична образність М. Вінграновського не з космополітичної, всезагальної міфології, а вкорінена вона на міфоуявленнях українського народу, на його психоментальних та естетичних засадах. Міфопоетичний світ для Вінграновського (як би сказав О. Ф. Лосєв) є “…енергіальне самоствердження особистості… випромінювання особистості”. Поет персоніфікує природу так, що фантастичне наче б зникає, втрачає себе і стає реальним — реальним тією мірою, коли вже немає жодних сумнівів: правда це чи ні? — бо реальне перед тобою, наяву. У нього природа думає, відчуває, слухає… і бачить усе, що навколо неї діється. Вона сама — дійство. Ліричний суб’єкт

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин