Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Постать · 14 листопада 2012 року виповнюється 100 років з дня народження А. С. Малишка. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Жайворонок над Україною

Слово Просвіти, №44 за 2012 рік

Андрій Малишко Іван ДРАЧ — Я вас, хлопці, привіз сюди на свято пер# шого жайворонка. Дивіться, що вони вироб# ляють — поділили собі синє небо на свої гек# тари. І кожен собі виспівує, як тільки може. Кожен старається. І на певній відстані, щоб один одному не бути на заваді!.. Дисципліна… Андрій Малишко нас привіз сюди на сво# їй довготелесій чорній машині, а сам разом із весняними жайворонками був уже у весняних небесах. Він ходив по зеленому моріжку і ру# ками наче диригував оркестром небесних музик. Чорна рілля пасувала до його маши# ни. Зелена озимина старалась бути свіжою оторочкою. Чи то коло Григорівки, чи коло Германівки. Шофер Андрія Самійловича, не# зворушний Жора курив собі і трохи скептично слухав господаря. Видно, ми були не перши# ми, кого сюди привозив уславлений митець. Але я розкрив рота і захоплено слухав. Наче сам Малишко був одним із тих жайворонків, і тимчасово мав прописку на землі, і ділиться з нами секретами весняної творчості. Він був захоплений — і я ним захоплював# ся. Та я тисячу разів ходив полями з Теліже# нець до Тетієва і навпаки, тисячу разів слухав жайворонків, але щоб отакого… Магія розпо# віді про дуже звичне і дуже буденне, але ра# зом з тим незвичне і травневе, небесне і за# хоплено високе мене діставала до глибин мо# го серця. Я любив Малишка, і любив це синє весняне небо, а кожен жайворонок мав обу# хівську прописку з Малишковими регаліями, з тембром його особливого голосу, наче мав його східну подобизну. Наче б на кожного хо# тілося сказати, щоб не почув сам: “Ну й мон# гол!..” Його “Жайворонок” був таким: За свіжим подихом весіннім В напівпрозорій вишині Не клекотом, не голосінням Вночі згадаєшся мені. І як шукать тебе в глибинах Небесних незвичайних нив? В роздоллях житніх і полинних Навік ти серце полонив. Обляже, ляже чорна туча І вже сріблом стинає тьму, Маленька грудочка співуча Не видна зору мойому… Отак би жити синім квітнем Під небом зоряно7рясним, На око — зовсім не помітним, На слово — дивно голосним. Я згодом теж віддав належне... жайво# ронкам. (З “Балади про жайворонків”). Тим. Малишковим. …І тільки небо жило — жваве, жагуче, жахне. Синє безмежжя поділили собі на сині гектари І тяжко трудилися жайворонки в сірих куфайках Кожен співун на своїй піднебесній ділянці Краплями сонця прополіскував золоте горло, Бо ж забивало дух пилюгою сухою, Кожен — летючий пророк у сірій куфайці Мордувався у співі… Вихор… Вітер… Я помру (вітер суглоби доріг хусткою витер), Ви помрете (вітер перекотиполе з корінням видер), Всі помруть, перекотиполем зійдуть, Жайворонки не помруть, сиві жайворонки… Хтось із нас (крізь вихор, крізь вітер!), Все7таки хтось із нас, Хто вміє прополіскувати краплями сонця золоте горло, Матиме іншу — дивно співучу долю: Встане рано7ранісінько до схід сонця, Вмиється рано7ранісінько хвилею з Дніпра, Задумається, востаннє втреться по7земному, Помре, одягне сіру куфайку жайворонка І полетить собі на свій гектар неба — Крізь вихор, крізь вітер… …Пройде чверть століття, і вірші Малиш# ка, і саме про любов до рідного краю, при# йдуть разом з гостем із Москви, а саме із Горбачовим, який шукатиме контакту з укра# їнськими письменниками. Борис Олійник через його дружину Раїсу Максимівну організував цю стрічу. І де? В ка# бінеті Щербицького… …Хлопчик зі Ставропілля з походження українець, у старших класах був, і вивчали вони у російській школі, з газет вивчали вірш про Україну. Він запам’ятав його на все жит# тя і коли став Генеральним секретарем ЦК КПРС і Президентом СРСР, то на зустрічі з українськими письменниками у кабінеті Пер# шого секретаря ЦК КПУ Володимира Щер# бицького процитував і запитав: “Хто написав такі рядки?” — Запалали огні за долиною синього неба. Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти Україно моя, мені в світі нічого не треба, Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти. Михайло Горбачов хотів відразу сподоба# тися українським письменникам — своєї мети він досяг негайно. Ми жалілися на Щербиць# кого, а гостя з Москви вже сприймали майже як свого. Звичайно, я спрощую ситуацію, але сила голосу Андрія Малишка діяла через пів# століття. Україна тоді (1943) була у німецько# му полоні, і поети виповідали найсокровенні# ше — душа була чутливою, муза не мовчала, хоча гармати зривали свій голос і з того, і з другого боків. Його любили і писали про ньо# го Дмитро Павличко, який перший розгадав загадку Горбачова (передмова до десятитом# ника), і Борис Олійник, а Микола Вінгранов# ський у вірші, присвяченому А. Малишку, про# роче обіцяє боротись із сонмом нечисті: …І гнів мій бухне… вже напевні Передчуття мої грядуть: Кривавим цвітом зацвітуть Любові павіті земні!.. І вже тоді, у тій обнові Не ймучи в біблію й коран, В своїй згорьованій любові Я стану демоном карань!.. П’явки із черевом китів, Іхтіозаври кабінетів, Вам не минути в часолеті Моїх неспинних слів — катів! Так, ви не звикли до хули! Ви узаконились до гробу! Ви за професію взяли Любов до партії й народу! Андрій Малишко, Максим Рильський, Микола Бажан, Олександр Корнійчук, Павло Тичина, 507ті роки Кривавсь, мій гніве!.. Чорно, тлусто! Кривавсь в огні своїх щедрот, І дмухай в світ, і дмухай в людство, У мій звулканений народ! Коли Андрій Малишко вже “збувся”, прийшов через газети і радіо, через хвалеб# ні статті і підручники до читача і слухача, з’явилась і осторога. Це не були заздрісні наклепи і голобельна критика майстрів соц# реалізму, це була осторога з боку молодої когорти критиків. З’явилась стаття Івана Дзюби в “Літературній газеті” за 23 травня 1961 року — нинішній коментар самого кри# тика: “Написана дуже стримано з урахуван# ням статусу А. Малишка як одного з недо# торканих в українській радянській літературі, стаття, однак, зразу ж дістала дружну відсіч у київській пресі” (І. Дзюба, I том, ст. 439). “…Чималенько в книжці велемовності й суєслів’я. Надмір в ній вишневих садків, дніпрових хвиль, світанків і зорь, рушників, калинових грон, чебрику — і зовсім немає багатьох куди важливіших складників Шев# ченкової поезії… …І запрошуймо Тараса Григоровича у су# часність, в гості до нас, не як весільного батька: “Уставай, Тарасе наш, та сідай на по# куті!”, а з серйознішою метою. …Щоб ми не так молилися на Тараса, бо це йому “однаково”, як думали про нього…” Та Андрій Малишко не затаїв образи і на свій ювілей (1962 р.) запросив і Дмитра Пав# личка, й Івана Дзюбу, й Івана Світличного, і Ліну Костенко, і мене грішного. З висоти свого ювілею до всіх схилявся, всіх любив… Згадую свої перші зустрічі з класиком. То# ді здавалося — п’ятдесятиліття — це вже так багато, це Андрій Самійлович уже такий ста# рий — 1962 рік! Малишко запросив усіх до се# бе на ювілей, на “вечерю” в Спілці письменни# ків. Іван Дзюба згадує в своїй книжці “Спогади і роздуми на фінішній прямій”: “…Андрій Са# мійлович збуджений і вже захмелілий: — Я хочу поцілувати свого побратима Дмитра Павличка… Митя! Митя! — кличе і йде до нього. Потім до Василя Швеця: — Ва# ся! Вася! Ліна Костенко — до мене (ми сидимо по# руч: я, Ліна, Євген Сверстюк, Іван Драч, Лео# нід Коваленко): — Їм легко… У них багато побратимів…” А тепер дещо зі своїх коментарів. До речі, саме тут мені згадалося, що коли ми компонували вітальну телеграму Андрію Самійловичу, я запропонував підписати її чи скомпонувати такий ряд: “Майстрові — під# майстри”. Видно, згадав свій вірш, присвяче# ний академікові О. І. Білецькому: “Підмайс# три мого віку…” Тут з підмайстрами не ви# йшло, хтось запротестував, чи не Іван Світ# личний. Просто всі підписали телеграму. А я підмайстром лишаюся і досі, особливо при Андрію Малишкові. Та це мій глек по воду. Ще трохи зацитую Івана Михайловича: …“Тим часом Малишко, часто забувши про інших, підходив до нашого гурту… цілу# ватися. — Ваня, Ваня, де ти… Я за Ваню Дзюбу п’ю… Він інших мучить, тому що сам мучить7 ся. Ваня Драч, я тебе люблю… Ліно, Ліно… Ліна: — Він поет, і десь глибоко, підсвідо# містю, все розуміє. Цей біль і робить його поетом… Десь чимось він розуміє, що коли єв нього справжні друзі, так вони тут… Хіба оті, хто зараз цілує його і виголошує тости, хіба то друзі його? Він самотній… Колись я в Ірпені бачила таку картину, сидить Малишко і дивиться телевізор, дивиться таку переда# чу, якої нікому несила дивитися, од якої всі втекли — тільки од страшної самотності можна отак сидіти і дивитися телевізор… Коли Малишко знову підійшов до нас із черговим тостом, Ліна сказала йому це: — Ваші справжні друзі тут…” В листопаді 1962 року відзначали півві# ковий ювілей Малишка, а в грудні того ж ро# ку Василь Стус звертається до нього ж із розпачливим листом, з проханням зарадити в біді, з якої немає виходу: “Іноді видається, що діячі нашої культури роблять даремну справу. Вони співають, ко# ли дерево, на якому вони сидять, ритмічно здригається від сокири. Як можна зрозуміти їх спокій? Як можна зрозуміти слабосилі зіт# хання, кволі піклування про долю хутора На# дії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, і гнів, і гнів?!.” Приходить пора гніву, і приходять люди гніву. Таким був Василь Стус… Чому він вибрав Малишка? А ось чому. Андрій Малишко на# писав передмову до ранніх віршів Василя Стуса, у грудні 1959 р. в “Літературній Украї# ні”, і коли молодий автор вибирає собі того, до кого має звернутися в критичну пору, він звертається саме до Андрія Самійловича. А живі ще були і активно діяли і Павло Тичина, і Максим Рильський, і Микола Бажан, і Леонід Первомайський тощо. Але спершу кілька рядків передмови до першопублікації: “Здається, що творчість 21#річного учи# теля з Вінниччини Василя Стуса має хороші поетичні зерна, зокрема своєрідність підхо# ду до явищ життя і вміння узагальнювати лі# ричні роздуми (а не говорити про них загаль# но). Думка і художній образ часто живуть у нього органічно, воєдино злиті, форма вірша чітка і виразна. Добре знання мови визначає загальну культуру цього молодого здібного літератора…” Та ще Малишко надіслав ві# тальну телеграму безпосередньо у військову частину — вітав із першопублікацією моло# дого солдата. Наче з небес прийшло це ві# тання! Стусу — Малишко!.. Поет і влада. Сталінові Малишко присвя# тив цілу книжку, брав участь у створенні ко# лективної поеми “Слово товаришу Сталіну від українського народу”. Хрущов підтримав молодого комсомольського поета, коли на нього напосідалися старші орденоносні ко# леги, які кричали: — А в нього старший брат — у “зелених” був!.. — А Андрій буде в червоних! Читай, Андрію! І Андрій читав, може, з вірша, присвяче# ного Павлові Тичині, про комсомолку: — Не сумуй одна, Не журись одна, Дівчино моя хороша, Вишня наливна! Ой напій коня, Каре оченя, Сизокриле голуб’ятко, До побачення! Так Малишка порятував Хрущов — пер# ший раз. Прокотилась війна — і от згадує Юрій Смолич: “Переді мною був молодик, трохи, може, приземкуватий, але широкий, кремезний в плечах і грудях, бравий майор — весь, як кажуть, в орденах і медалях. І ті орде# ни і медалі мелодійно побрязкували — здава# лося мені, в унісон мелодії з голосу й клавіа# тури: майор Малишко співав, акомпануючи собі на баяні. Його вузькі “азіатські” очі то мрійливо мружилися, то раптом широко роз# панахувалися, війнувши густими віями, теж, здавалося мені, в такт мелодії та словам піс# ні. Співав Андрій Самійлович загальновідому популярну пісню “Розпрягайте, хлопці, коні”, але не просто “виводив” мелодію — як то часто буває в співаків, а мелодіював, якщо можна так сказати, самі слова, самий зміст пісні. Мелодія, слова і почуття співака були в

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин