Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Всеукраїнський форум · “Мова — космічне явище, а її втрата — це втрата людством гармонії”. · с. 3сторінка оригіналу ↗

Що необхідно для державності української?

Слово Просвіти, №44 за 2012 рік

Анатолій ЗАГНІТКО, доктор філологічних наук, член НСПУ, м. Донецьк У сучасному минуле і не тільки… Про мову загалом та про українську зокрема, її значущість для народу в його самоідентифі# кації, вирізненні народу як Ціліс# ності написано чимало. Не менше досліджено складність життєвої долі української мови, її численні заборони, список яких складає сотні друкованих сторінок. Забо# роняли в різні часи неоднаково. Чи не найвитонченішим був спосіб доплати за викладання російської мови, а поряд — добровільне вив# чення школярами української. Важко уявити учня, який у своєму віці чітко усвідомлював би необ# хідність вивчення біології чи фізи# ки, математики чи історії… У такий спосіб українську мову було відки# нуто на маргінеси, хоча формаль# но була Українська Республіка, що мала власний голос навіть в ООН. Цю ганебно провокаційну тенден# цію — звільнення школярів від вивчення української мови — Ва# лерій Борзов порівняв із їхнім звільненням від занять фізкульту# рою — і там, і там одна#єдина при# чина — хвороба. Тільки треба з’ясувати, яка ж хвороба заважає дитині знати українську мову. Наприкінці 1980#х активно запроваджувалася практика пере# ведення українськомовних шкіл на російськомовні, підставою для чо# го були заяви батьків. Завдяки ви# користанню двох цих чинників формувалися цілі анклави непри# сутності української мови, зокре# ма, в сучасних Донецькій, Луган# ській, почасти Запорізькій та ін# ших областях. Переважно це зем# лі, що входили до колишньої Ро# сійської імперії. Подібних ситуацій зовсім не було на Правобережній Україні, зокрема на землях, що входили до складу Австро#Угор# ської імперії. Це ще раз підтвер# джує тяглість ситуацій попередніх епох — відносно мовно#демокра# тичного облаштування в Австро# Угорщині (особливо в австрійській частині протекторату), де україн# ська мова мала освітянський простір, і заборонювально#репре# сивного в Російській імперії, де ук# раїнська не тільки не мала власно# го освітянського та інших просто# рів, а й постійно заборонялася. Тай саме визнання окремого статусу української мови було здійснено в царській Росії тільки на початку ХХ століття під активною дією тих де# мократичних сил, що набували поступового розвитку. На терені Російської імперії були напрацьо# вані моделі зросійщення, а кращі провідники цієї ідеї отримували нагороди від самого імператора — медалі за русифікацію. Таким чином, значна частина корінного населення з національно#мовною самоідентифікацією під впливом кількох чинників: 1) силового на# вантаження російської мови в ім# перії; 2) постійного звинувачення українськості в її хуторянстві, в не# долугості самої ідеї українства; 3) звуження активного наванта# ження української мови в наукових студіюваннях (заборона), худож# ньо#мистецьких творах (відсут# ність друку і переслідування за ви# користання української мови); 4) проголошення тези про тяглість київсько#руської мовної традиції тільки в російськомовній стихії; 5) нав’язування ідеї про штучність української мови, її проповідуван# ня на усіх рівнях тощо втрачала на# ціонально#українську самоіденти# фікацію і переходила в силове по# ле російської. Про це слід завжди пам’ятати, оскільки й сьогодні за# явлені чинники не тільки наявні, вони активно використовуються “достойниками” “новітнього” мов# ного законодавства і лобістами російської мови. Останнім часом дедалі активніше звучить думка про меншу інформативну заванта# женість української, що є не тільки абсолютною неправдою, а просто нісенітницею. Якщо не зникає мова, то її слід зробити непотрібною і непрестижною. На цю ідею пра# цювали ще за часів Російської ім# перії, найінтенсивніше ж вона по# чала набувати ознак псевдонауко# вості, або недонауковості в так званих ідеях недомови, мови з ма# лопотужним інформаційним прос# тором, мови з недостатнім інте# лектуальним простором, гранич# ним виявом чого постає утвер# дження тези про хуторянство ук# раїнської мови та інше. Апологети ж таких тверджень ідуть далі: не# домова, тобто неповноцінна мова, а ті, хто нею користуються, заком# плексовані, інтелектуально нероз# винені. Мабуть, більшість упізнали в останніх думках усіх тих, хто так активно впроваджував ідею ухва# лення Закону “Про засади дер# жавної мовної політики”, який у першому читанні більшістю Вер# ховної Ради (“більшовиками”) ух# валено протягом двох хвилин, а в другому читанні — протягом одні# єї. Тут не варто переказувати і деталізувати усі порушення регла# ментних приписів вищого законо# давчого органу Держави, а слід тільки наголосити на тому, що ос# новну ідею цього документа ста# новить не так уже й старанно за# маскована ідея максимального знекровлення української мови і витіснення її із загальнодержав# ного простору. Адже в низці виз# начальних положень Закону вико# ристання державної мови повніс# тю знівельовано, тому що вико# ристання регіональних мов (читай — російської) виступає не поряд із державною, а замість неї. За відсутності чітко прописаних ме# ханізмів заборони такої заміни# підміни вона відбуватиметься скрізь, де цього захоче чиновник. Адже сьогодні не рядовий мешка# нець обирає мову спілкування з місцевою владою, а місцева влада нав’язує “мовний режим”. За умо# ви реалізації основних положень Закону та озвучених окремих змін, зокрема збільшення відсоткового бар’єру для регіональних мов до 20—30 (за словами радниці Пре# зидента Ганни Герман), такою мо# вою буде саме російська. Україн# ськомовні громадяни за держав# ного статусу їхньої рідної мови пе# ретворюються в нацменшину, особливо за домінування агресив# ної моделі нав’язування власної думки як даності, як волевияву всі# єї місцевої громади. Та й на під# тримку легко зорганізувати мітин# ги, а активних прихильників укра# їнськомовності звинуватити в ху# торянстві, недомовності, окраїн# ності (термін одного з тих, хто ак# тивно сповідує ідею вторинності усього того, що перебуває на “ок# раїні” — задвірках держави, маєть# ся на оці Російська імперія, в якій українці проживали на окраїні). Хай не видаються ці думки абсур# дними — погляньте на силове поле сучасних ЗМІ — телевізії, радіо, кі# но, преси, де українська мова не заборонена, але її навантаження становить від сили 10—20 %, це в кращому випадку. Так, наприклад, на концерті заслуженого артиста України Юрія Костенка в славному місті Трускавець (8.08.2012) з усіх виконаних пісенних і романсових творів тільки чотири були україн# ською (аж 7 %). Та й продукт на тих самих так званих національних те# леканалах є на 80 % не українсько# го виробництва (тут уже не гово# риться про мову). Постає логічним запитання: а громадянина якої, власне, держави виховують такі телесеріали, кіно та ін., які цінності він сповідуватиме? Мабуть, не важко здогадатися. Таким чином громадянинові нав’язується думка про непотріб# ність української мови, її незатре# буваність ані суспільними, ані нау# ковими, ані інформаційними вик# ликами. А що ж мови національних меншин, про які так дбали зако# нотворці?.. На використання біло# руської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськота# тарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької й угорської як мов на# ціональних меншин основні поло# ження Закону зовсім не зорієнто# вані. Доля цих мов залишилася поза увагою, хоча славнозвісна Хартія захисту регіональних мов спрямована саме на їхню підтрим# ку, адже для кожного з них: Рідна мова, ти чудова, / Гордо йдеш ти в майбуття, / Рідне слово, рідна мо# ва, / Ви для мене — все життя (Сергій Стаєв, за походженням га# гауз). Та й інколи дивно чути з уст го# лів низки обласних рад, автори# тетних політиків про те, що в нашій області мешкає понад сто націо# нальностей, оскільки в більшості випадків ідеться лише про пред# ставників національностей. Націо# нальність передбачає насамперед компактність проживання та задо# волення культурно#освітніх пот# реб. Висновковою тезою цього аналізу сьогоднішньої ситуації мо# жуть бути слова Станіслава Тель# нюка, мовлені ще далекого 1960# го, але які так адекватно відбива# ють сучасну неукраїнськість укра# їнсько#державної влади: Хочу я гукнути знову й знову, / Закрича# ти, скільки сили стане: / Забувай# те українську мову, / Не гайнуйте часу, громадяни! / Бо ж вона тепе# речки не модна, / Бо ж її тепер ні# де не знають, / І її лиш дурні вели# кодні / В селах лиш подекуди вжи# вають. // …Бо у нас лиш націона# лісти / Розмовляють мовою сво# єю. // …Те, що зветься: українська мова, / Чим у нас пишалися дони# ні, — / Українцям необов’язково / Знати і вживати на Вкраїні. / Тож під наш усі ставайте прапор… / Забувайте українську мову, Забу# вайте власну мову, люди! / Хай це буде в нас не примусово, / А нехай це добровільно буде!.. // Ой на# род! Немає в нім зухвальства! / Він прекрасний, він чудовий силь# но! / Зробить так, як звелено на# чальством, — / Ну й, звичайно ж, зробить добровільно!.. // Скільки нас крокує в цих колонах! / Ми сві# домі, ми не примітивні! / … І ска# зала б ця мільйонна маса: / “Щоб життя було у нас казкове, / Грома# дяни, не гайнуйте часу — / Забу# вайте українську мову!”. Так мрі# ється сучасному державному чи# новникові за функцією, але не ук# раїнсько#державному за духом. Так мріється… Але так не станеть# ся, бо мова — космічне явище (за Павлом Мовчаном), її втрата — це втрата Людством тієї гармонії, якої воно так прагне. І нехай мова як сутність не входить, за певними соціологічними опитуваннями, на# віть у тридцятку запитів нашого сучасника, саме вона робить лю# дину людиною, вирізняє її з#поміж інших, а рідна мова пов’язує з усім тим неповторним минулим і спря# мовує в майбуття, гарантуючи достойний статус у колі Цивілізо# ваних Народів, бо ж — “Не можна любити народів других, / коли ти не любиш Вкраїну” (Володи# мир Сосюра). Далекого 1944 року з’явилася ця поезія, що усім своїм звучанням спрямована на форму# вання патріотичних світлих почут# тів, на пробудження любові до рід# ної неповторної України, але яка вона сьогодні знакова і значуща. Мова — основа духовного життя народу, втрата її — це “смерть для його душі” (Панас Мирний). Народ закінчується там, де не звучить його мова, — тому не можна вихо# вати достойного громадянина без належного його ставлення до мо# ви як одного з визначальних чин# ників державності. Українці зав# жди поважали і шанували інші на# роди — це традиція, яка переда# ється з покоління в покоління та є підсвідомою. Зачувши іншу мову, українець прагне створити умови максимальної комфортності для її носія. Тому в Україні, по суті, не# має українськомовного громадя# нина, який би легко не спілкувався російською. Та, на жаль, росій# ськомовний громадянин здебіль# шого не те що не володіє україн# ською, але просто не вважає за необхідне переходити на україн# ську. Таке ставлення має кілька рівнів — зневажливо#скептичний (усе одно мене зрозуміють і да# дуть відповідь), агресивно#зверх# ній (містить тезу: а чому я повинен переходити на українську, я тут визначаю правила), поблажливо# насмішкуватий (пограйтеся, пог# райтеся у свою мову) та інші. Не так давно довелося бути у Трус# кавці свідком цікавої ситуації. Продавець відповіла покупцю ук# раїнською мовою, на що почула: “Почему вы говорите по7украин# ски?” У відповідь вона досить чем# но сказала: “Бо живу в Україні і ко# ристуюсь рідною мовою”, на що почула агресивно#зверхнє: “Мог# ла бы и по7русски. Ничего с тобой не случилось бы”. У ситуації ухва# лення Закону “Про засади дер# жавної мовної політики” славноз# вісна мовна толерантність україн# ців спрацювала проти них самих і не в самому процесі, що тривав із певними перервами майже два роки — від законопроекту Єфре# мова—Симоненка—Гриневицько# го до законопроекту Ківалова—# Колесніченка (обидва законопро# екти схожі у своїй основних поло# женнях). Досить вдало прореагу# вала на законопроект Ківалова— Колесніченка Асоціація єврей# ських організацій і общин України (Ваад), наголошуючи у своїй спе# ціальній Заяві: Закон “порушує громадський консенсус щодо мовного питання, … розв’язує ру# ки тим, хто намагається взагалі вилучити українську мову з обігу у реґіонах, де є більше 10 % іномов# ного населення… Автори законоп# роекту борються за те, щоб гро# мадяни не розмовляли україн# ською мовою, не вивчали її й не користуватися нею, натомість да# ють значні преференції російській мові… законопроект не вирішує проблем з мовами національних меншин, натомість суперечить Конституції України та положен# ням Європейської хартії регіо# нальних та міноритарних мов та Рамковій конвенції стосовно націо# нальних меншин”. Любити Україну — визнавати єдність і цілісність її часової прос# торовості, шанобливо ставитися до тих цінностей, що сформованій утрадиційнені не тільки сьогодні, а й у далекому вчора… Мовні проблеми — це також любов до України. Не слід, та й не можна си# ловими методами вирішувати те, що становить щонайтоншу плівку взаєморозуміння, а будь#яке нав’я# зування сьогодні завтра виллєть# ся в непередбачувані результати і наслідки. Як можна поважати ін# ших, якщо не поважаєш самого себе, але й вивищення себе (“…мы развели их, как котят…”) над іншими не дає бажаного ре# зультату ніколи. Що необхідно кожному… Пам’ятати: 1) про власне Я як цін# ність не тільки свою, а й складника нації і народу. Втрата своєї самоі# дентифікації та ототожнення зі своєю нацією послаблює не тільки саму особистість, а й знекровлює націю; 2) шанобливе ставлення до інших народів та їхніх мов аж ніяк не означає “розчинення” власного Я в них; 3) українська мова завжди мала високий потенціал інтелекту# альності та інформативності, абс# трактності й розгалуженості, пос# таючи рівноконкурентною з будь# якою іншою мовою; 4) злісні випа# ди проти української мови свід# чать про слабкість їхніх авторів; 5) руйнація власного мовного сере# довища зумовлює психологічну і морально#естетичну видозміну особистості. У сучасному витку цивілізації визначальним є принцип: хто во# лодіє інформацією, той володіє світом, перефразовуючи його, можна сказати: яка мова найпо# тужніше виявлювана в інформа# ційному просторі, та і нав’язує правила гри. На інтернет#просто# рах, у ЗМІ — паперових, електрон# них та інших — в Україні домінує російська. Кожному слід задума# тися над тим, в якій державі він живе і яка ж мова основною фун# кцією має збереження єдності всіх українських земель? Така функція властива державній мові. Знати державну мову, володіти нею — це святая святих кожного патріота своєї Вітчизни, кожного, хто ша# нує і поважає український народ та інші народи держави, кожного, хто є на службі своєї Держави (як# що він вважає її Державою), кож# ного, хто бачить власну Державу на просторах світової цивілізації, кожного, хто шанує і цінує пам’ять пращурів, їхній дух, здобутки та завоювання.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин