Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Автор розповідає “Молодь цікавиться літературним життям”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

На рідній землі

Слово Просвіти, №44 за 2017 рік

На Івано"Франківщині відбулися зустрічі з письменником, директором ВЦ “Просвіта”, членом Центрального правління ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка, лауреатом восьми літератур" них премій Василем Клічаком. Василь Клічак презентував нову ювілейну поетичну збірку “Копана гора”. Письменник — уродженець села Рудники Сня" тинського району, доцент кафедри видавничої справи та ре" дагування Інституту журналістики КНУ ім. Т. Шевченка, автор поетичних збірок “Дощовий годинник” (1989), “Пелена” (2003), “Вздовж дарованих Божих днів” (2015). Презентація у Коломиї. Модерує Г. Волощук Василь КЛІЧАК, Рудники—Снятин—Коломия—Івано! Франківськ На початку жовтня здійснив турне рідними місцями. Презентував свою юві! лейну книжку “Копана гора”. Рік юві! лейний. Книжка також. Почав із рідного села Рудники, що в Снятинському райо! ні. Прийшло зо два десятки людей. Нор! мально! Просив, щоб прийшли ті, кому цікаво. За тиждень до дійства телефону! вав голові сільради, хотів довідатися, як іде підготовка. У відповідь почув: “Йоси! повичу, зараз я не можу говорити — сіда! ємо за стіл. Син приїхав з фронту. Краще завтра”. По!чоловічому стримано, ску! по. У людей важлива подія. Велика ра! дість. Вона передалась мені. Написав вірш. Читав його на зустрічі з односель! цями. Схвильований голова не прихову! вав сліз. — Приїхав син до мене з фронту, — це відповідь на мій дзвінок. Не із Варшави чи Торонто… З Донбасу, де щоденний шок. То вимовив односельчанин. І радість, стримувана десь, на мене хлюпнула неждано, я й перейнявсь тоді увесь тим чоловічим тихим стримом. А що за ним? За ним — таке: Уся історія незрима, в якій близьке усе людське. Сприймаєш глибину трагедій. І бачиш чорні ті літа, що наче на велосипеді промчали, як ріка крута. Згадаєш цвинтар біля поля, батьків могили на вітрах. І бюст Абрам’юка Миколи, а також Ігора Сахра. Їх привезли колись із війська — як “дідівщини” злої жертв. Така вже доля українська, яку неначе звір роздер. Тому цю радість розумію. І я ділю її навпіл. І так, як батько, мрію, мрію, щоб син між чорноземних піль не рив окопи, не вдивлявся У ті ворожі блокпости. І щоб туди не повертався, а йшов туди, де має йти. Щоб заростали ті окопи пахучим зіллям степовим і бігли коні там галопом, і вився в небо мирний дим… Отже, виступив перед людьми. При! йшли мої однокласники. Не всі, звичайно. Шестеро. Сприйняв їх як родичів. Вось! мирічку закінчували десь три десятки. За! раз школа середня. У випускному одинад! цятому класі всього один учень. Та одно! сельці не втрачають оптимізму, кажуть, що в молодших класах учнів набагато більше. Отже, комплект буде. Читав вірші. Читав бага! то. Щось розказував. Слуха! ли уважно. Потім сказали мені, що на слух поезія сприймається набагато кра! ще. Була моя вчителька Олена Василівна. Їй уже 88. Дай Боже їй здоров’я. Вчительці я присвятив вірш “Слово” (є в книжці). Був колишній сусід, різьбяр по дереву. Пам’ятаю, в дитинстві заходив до нього і надовго прикипав пог! лядом до його роботи. Неповторний запах дерева, стружки. Прийшов. Запрошував до себе подивитися його вироби. Наступного разу — пообіцяв я. Багатьом розіслав книжки поштою. Декому подарував на зустрічі. Після дружньої вечері поїхали до моєї рідної хати. Мої однокласники. Зі мною четверо. А ще чоловік, на рік від нас старший. На мій мобільний він нас заз! нимкував. Радісних, щасливих. На цей знімок було багато вподобайок у соціаль! ній мережі “Фейсбук”. Коментарі написа! ли переважно ті, хто зараз за межами Укра! їни. Із Канади, Америки, Іспанії, Португа! лії, Чехії. Зворушило їх це фото. А ви дума! ли! — хочеться їм відповісти! Після рідного села — Снятин. Презен! тація у районній бібліотеці. Три години минуло як одна хвилина. Читав вірші. Слухав людей. Вони говорили щиро. Ат! мосфера була добра, сповнена теплоти і прихильності. Дякую Мирославу Попадю! ку, Іванці Стеф’юк, Іванові Грекуляку, Во! лодимиру Карому, Володимиру Чипизі, Василеві Харитону, Іванові Андрушку та багатьом іншим за добрі й теплі слова. Учні Балада Мирославу Попадюку Удень вони ховались у лісах, а вечорами по гірських стежках, відомим тільки їм, ішли в село, що тихо й насторожено жило. Було їх двоє. До одної хати спрямовували зір молодцюватий. Заходили повільно й обережно. І бачимо картину ту бентежну. За стіл сідають і виймають з пазух папір ще й олівці так якось сором’язно. І підсіда до них ґазда(учитель — і почина при каганці їх вчити. Такі ще юні. У тривожнім світі їм праглося звичайної освіти. І бачимо, як кожен з них сидить. І вогник ледве(ледве миготить. І тінями на стінах мерехтять рука й об стіл опертий автомат. І бачимо іще, що без принуки їх заохочує учитель до науки. — Учіться, хлопці! — Чується крізь ніч. Вони ідуть новим вітрам навстріч, наснажені учителем достоту. Таку ще й уночі він мав роботу. І довго б ще тривало навчання. Але якось після одного дня чекав їх знов. А їх все не було. І здогадом всю душу обпекло. Загинули? Потрапили в полон? Нема все їх. Нема. Утратив сон. Інтуїтивно відчував — прийдуть ті, що погибель і біду несуть. І під час чергової із облав ув’язненим очікувано став. І присуд був йому аж двадцять п’ять. Відсидів десять. І вернувсь назад. І дивиться, і заглядає в ліс. А той шумить, як і шумів колись. Все виглядає — може, ще прийдуть ті хлопчаки, що світло бережуть, яким тоді світилась його хата. Й немов мені в тій ролі побувати судилося. Стою біля воріт, з яких для мене починався світ. І виглядаю тих учеників, яким так бракувало вчителів. І бачу їх, що йдуть вітрам навстріч. — Учіться, хлопці! — Чується крізь ніч. Після Снятина — Коломия. Тут відбув! ся Книжковий фестиваль. Була чудова по! года. Кілька видавництв на столиках роз! горнули свою продукцію. Сцена. Ведучі. Офіціоз. Пафосні промови. Театралізовані виступи школярів, студентів. А поруч — столики із книжками. А зі сцени: “Наш фестиваль згодом стане альтернативою Львівського Форуму”. Наївно. Хоча… Все може бути. Якщо він, наприклад, матиме своє обличчя. Не перетвориться на звичайний базар. Не втомлюватиме надмірною ряснотою захо! дів. Коломия була колись центром дру! карства. І у культурному українському просторі в Галичині вона була другою піс! ля Львова. На гадку приходять яскраві епі! Презентація у Снятині. З І. Грекуляком, І. Стеф’юк, Р. Киреєвою зоди з чудового роману “Сестри Річин! ські” Ірини Вільде. Того ж дня у міській бібліотеці відбувся круглий стіл на тему сучасного книгови! дання. Виступи різнилися і підходами, і баченням проблеми. Більшість схилялася до думки про перспективи книжкового фестивалю. Дай Боже! І одразу після круглого столу — моя презентація. Проходила вона недовго. Сподобався виступ Анатолія Осадчого, який зачитав мій вірш у своєму перекладі німецькою мовою. Наступного дня — презентація у Коло! мийському навчально!науковому інститу! ті Прикарпатського університету ім. Васи! ля Стефаника. Молоді викладачі. Деякі вже мають кандидатський ступінь. І сту! дентів — повна зала. Люблю такі аудиторії. Зі студентами спілкуватися — велике задо! волення. Прийшли ще й друзі — письмен! ники Василь Рябий, Василь Андрушко. Останній, до речі, відомий скульптор. Він автор чудового пам’ятника Іванові Фран! кові у Коломиї. Як на мене, то це найкра! щий з усіх, які є у світі. Хіба що може пре!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин