Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“В умовах незалежності України · відбувається російська колонізація її мовного · та культурного простору”. Інформаційний простір · с. 2сторінка оригіналу ↗

Гібридна агресія Росії на полях української мови, історії та культури

Слово Просвіти, №44 за 2017 рік

Дмитро ЧОБІТ Закінчення. Поч. у ч. 43 за 2017 р. Пізнання у порівнянні Судячи з передплатних каталогів періодичних видань зарубіжних країн, на 2017 рік в Україні можна було передплатити кілька десятків культурологічних повнокольорових журналів РФ. Окрім цього, в Україні відкрито діє п’ята колона та цілком легально поширює не меншу кількість російськомовної історикокультурної друкованої продукції, яка пропагує все російське, радянське, комуністичне, прославляє російських царів, комуністичних вождів і вождиків різного штибу, аж до горезвісного Павлика Морозова! І це діється в наші дні! В Україні — у цьому легко можна переконатися, заглянувши у перший-ліпший газетний кіоск будь-якого міста чи села! Як повідомив “Український тиждень” у числі від 18—31 серпня 2017 року, “сьогодні річне фінансування прокремлівських ЗМІ оцінюється у 1,5 млрд доларів”. Безперечно, що якась частина з цієї фантастичної суми припадає і на культурологічні видання РФ, які цілком легально розповсюджують в Україні. Безумовно, що немалі гроші йдуть і на підтримку російськомовної гібридної продукції, друкованої в Україні, — інакше б вона тут по демпінгових цінах не поширювалася! Але окрім державного фінансування Росія застосовує добре розгалужену систему підтримки потрібних видань через усілякі фонди: “русскій мір”, “русская прємія”, “Фонд содєйствія наукє, образованію і культурє”. Як бачимо, Росія має вражаючу кількість культурологічних друкованих видань і з їх допомогою здійснює зомбування у потрібному їй напрямку українського читача. В умовах незалежності України відбувається російська колонізація її мовного та культурного простору. Не слід недооцінювати небезпеку гібридної агресії Росії на мовному, історичному й культурному просторах України. Треба пам’ятати народну мудрість: “Крапля за краплею камінь довбає”. Та не забувати закон переходу кількості в якість. Особливо коли цій “кількості” ніхто не перешкоджає перейти у якість. Путінська Росія прагне набути статус супердержави, тому вона знову “збирає землі”. Україна — головна ланка на цьому шляху. Щоб її підкорити — потрібно насамперед розколоти українців по лінії Схід-Захід на козаків, русинів, поліщуків. Для цього й ведеться гібридна агресія за розум українця, значною мірою через російськомовні історико-культурологічні видання. Саме тому ідеологам і проводирям російської гібридної агресії на полі української культури не потрібні українські культурологічні видання — вони їм заважають, бо за потреби можуть негайно дати гідну відповідь. А ось коли їх не стане — відновити втрачене буде непросто, на це потрібен час і великі кошти. Чому цих очевидних речей не бачить і не розуміє Міністерство культури України, яке відповідає за увесь український культурний простір? І головне запитання: “Що протиставляє російській гібридній небезпеці на полях мови, історії та культури Україна?” Нічого! Абсолютно нічого! Нічогісінько! У світлі “Воєнної доктрини Росії” 29 червня 2017 року я мав зустріч із міністром культури України Євгеном Нищуком у його службовому кабінеті. Аби потрапити на прийом із важливого державного питання, я, приїхавши до Києва, чекав три тижні. Спочатку мусів зустрітися з віце-прем’єр-міністром України з гуманітарних питань Павлом Розенком, значно доступнішим в усіх відношеннях, зокрема й у розумінні важливості загальнонаціональної справи. Саме за дорученням П. Розенка Є. Нищук мене вимушено й прийняв. Але що то була за зустріч! Почалося з того, що не він мене слухав про проблеми культури та журналу “Пам’ятки України”, а я його… про непотрібність культурологічних видань! — Хто їх читає? — обурювався міністр культури України Є. Нищук, артистично розмахуючи перед моїм обличчям газетою “Культура і життя” за 16 червня 2017 року. — Кому потрібні ці газети і журнали? Вже не той час — треба працювати через Інтернет, Вікіпедію, створювати інтернетпортали, інтернет-видання, — повчав Голос Майдану. Зустріч із міністром культури України Є. Нищуком справила на мене гнітюче враження. Думалося, що Є. Нищук не вникає у суть проблеми, він уникає гострих питань, конфліктів, він не є політичним лідером, який би вів за собою всю галузь культури, він у всьому покладається на своїх далеко не бездоганних підлеглих. Думки Р. Карандєєва і Є. Нищука про непотрібність в Україні культурологічних газет і журналів цілком і повністю узгоджуються з настановами схваленого Державною Думою Росії документа під назвою “Воєнна доктрина Російської Федерації”. Саме у цій доктрині, у розділі про суть гібридної війни, і ставиться завдання щодо “інформаційного впливу на народонаселення з метою підриву історичних, духовних і патріотичних традицій…” Відповідно до “Воєнної доктрини Російської Федерації”, гібридна агресія Росії на полях української мови, історії та культури йде повним ходом. Російським політтехнологам заважає наявність мізерної кількості українських культурологічних видань, для них, звичайно, краще, аби вони зовсім зникли — залишаться лише російські й російськомовні журнали та газети. Нагадаю, в Україні видається лише п’ять культурологічних повнокольорових ілюстрованих журналів: “Українська культура”, “Український театр”, “Пам’ятки України”, “Музика”, “Театрально-концертний Київ” і дві повнокольорові газети: “Культура і життя” та “Кримська світлиця”. І хоча Міністерство культури України значиться їх засновником, воно не подбало, аби ці видання надходили хоча б у підпорядковані Міністерству тисячі бібліотек України — там їх немає, але скрізь є російськомовні культур-ерзаци! А тепер глянемо на справу гібридної агресії Росії на інформаційному та культурному просторах України під дещо іншим кутом зору — поштовим. Поштовий вимір української беззубості Державне підприємство із розповсюдження періодичних видань “Преса” забезпечує передплату не лише вітчизняних газет і журналів, а й видань зарубіжних країн. Як зазначено вище, в Україні видається повнокольоровий науково-популярний журнал “Музика” — єдиний на українському інформаційному і культурному просторі. Тобто українські музичні діячі, композитори, співаки, меломани та шанувальники музичного мистецтва можуть читати лише один журнал, а скільки мають наші сусіди? Беремо каталог видань зарубіжних країн на І-ше півріччя 2017 року. У розділі “Видання Російської Федерації” серед журналів знаходимо: “Музыка в школе”, “Музыка и время”, “Музыка и электроника”, “Музыкальная академия”, “Музыкальная жизнь”, “Музыкальная палитра”, “Музыкальное просвещение”, “Музыкальный руководитель”, “Музыковедение”, “Мир гитары”, “Нотный альбом”, “Учитель музыки”, “Фортепиано”. Отже, в Україні можна передплатити аж 13 російських музичних журналів. Найдорожчий — “Музыковедение”, піврічна передплата становить 7683 гривні, найдешевше — “Фортепиано” — 207 гривень. Таким чином, українські передплатники мають широкий вибір — 13 музичних журналів Російської Федерації і лише один — “Музика” наш рідний, український, який чомусь муляє очі чиновникам Міністерства без культури України! У цьому плані цікавим є гіпотетичне питання про дії В. Путіна у випадку, якби російський міністр культури де-небудь випалив, що російські культурологічні друковані журнали нікому не потрібні. Яку б нагороду він отримав? А в Україні міністр і його заступники постійно декларують несусвітні речі — і нічого. Серед культурологічних журналів РФ, які можна передплатити в Україні, є не лише музичні, а й із галузей археології, архітектури, архівів, етнографії, історії, книжкової індустрії, мистецтва, музеїв. До речі, музеям присвячено два журнали: “Мир музея” і “Музей”. Ось така поштова інформація. Українських культурологічних журналів в Україні можна передплатити лише п’ять, а російських — кілька десятків! Цікава пропорція, чи не так? Алей над тими нещасними п’ятьма українськими журналами нависла реальна загроза закриття і переведення їх в Інтернет-формат. Росії культурологічні видання потрібні, а українському Міністерству культури — ні! З цього приводу популярно поясню міністру культури України Є. Нищуку та його міністерській команді Р. Карандєєву, С. Фоменко, Т. Мазур, Л. Нікіфоренко, що в Росії теж є Інтернет, але там чомусь не поспішають закривати культурологічні друковані журнали і газети і створювати замість них інтернет-видання. Чому? Це перше риторичне запитання. А тепер друге: як на тлі російської культурно-гібридної експансії в Україні можна оцінити деструктивні та явно антидержавні дії окремих чиновників Міністерства культури України? На моє глибоке переконання настала пора від оцінок перейти до вжиття дієвих заходів не лише у плані порятунку українських культурологічних видань, а й створення умов, аби вони гідно протистояли гібридній агресії Росії на полях української мови, історії та культури. Тут є два варіанти подальшого розвитку. Перший. Повна заміна геть усього керівного складу Міністерства культури України. Конче необхідно, аби цю, визначальну для формування душі та обличчя української нації установу, очолювали мудрі політики, розумні державні діячі, відповідальні фахівці й головне — самовіддані патріоти України. Без такої радикальної заміни керівництва жодних позитивних змін в усій українській культурі годі чекати. Тоді треба забути не лише про українські культурологічні видання, а й про українські театри, музеї, бібліотеки, пам’ятки історії та культури, усю нашу національну спадщину, Кіностудію імені О. Довженка, відродження Українського кіно, українського радіо і телебачення. До речі, у Польщі відповідне відомство називається Міністерство культури і народної спадщини. А національну спадщину складає весь тисячолітній набуток народу: мова, література, мистецтво, архітектура, історія і все багатство культури, разом із релігією. Ось чим мало б опікуватися і українське Міністерство. А воно що робить? Як Є. Нищук захищає культуру? Та хоч би раз поставив на засіданні Кабінету Міністрів питання про спрямування хоча б сотої частини коштів, які майже щомісячно повертають у бюджет внаслідок виявлення усіляких корупційних схем у системах інших міністерств та відомств, зокрема фіскальних і силових! Ось де величезний резерв для підтримки української культури! В Україні міністр не має статусу державного службовця — він політик, тобто особа, яка визначає політику в певній сфері державного управління. На превеликий жаль, теперішній міністр культури України Є. Нищук своєю діяльністю засвідчив, що він не впливає на процеси у сфері культури України — він пливе за течією. Становище української мови й націо­нальної культури катастрофічне. Ми усі щодня спостерігаємо послідовну політику змішування української і російської мов. Це діється цілком свідомо, продумано і зумисно для того, аби витіснити державну з радіо, телебачення, друкованих видань. Невже Міністерство культури України цього не бачить? Але як воно може такому протидіяти, коли у його кабінетах і коридорах панує мова держави-агресора?! Без знання рідної мови, історії, культури виховати патріота України дуже важко. І взагалі: як можна виховати патріота

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин