Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Читацьке віче · “Поезія — невіддільна частка світу, водночас вона самодостатня і самоцінна”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Щоденник спротиву

Слово Просвіти, №44 за 2017 рік

Петро БІЛОУС, доктор філологічних наук Маючи такі переконання, я з певною засторогою взявся читати щойно видану книжку “Двовій! на” Михайла Пасічника (Жито! мир, ФОП “Євенок О. О.”, 2017), цього тонкого і вправного у сло! весному мистецтві поета. Засто! рога була вмотивована тим, про що я прочитав із перших рядків: ці вірші — рефлексії, пов’язані з війною, яку вже більше трьох ро! ків Росія веде проти України. От! же, наяву — політичний, соціо! логічний, історико!національ! ний аспект книги. Вчитуючись у схвильовані, рвучкі, пронизані болем і спра! гою історичної справедливості рядки, переконувався в тому, що і для такої віршотворчості є час, актуальна перспектива. Пригаду! валися сатирично загострені, розкуті, насичені гнівом до соці! альної і національної кривди тво! ри Тараса Шевченка, філософ! ські роздуми про долю свого на! роду в поемах і віршах Івана Франка, потрясаючі глибинним осмисленням самотньої людини у спотвореному радянському со! ціумі поетичні спалахи Василя Стуса. Стало зрозуміло, чому Михайло Пасічник взявся за важ! ливу сьогодні тему, присвятивши цьому цикл творів, які і склали його унікальну в сучасній україн! ській поезії книжку. Здогадуюсь, що про події російсько!україн! ської війни ще напишуть художні твори, але унікальність цього ви! дання у тому, що воно створене по свіжих слідах пролитої крові, нещадних смертей, нищівних руйнувань і пожеж, плачів мате! рів і дружин та мовчазної скорбо! ти дітей, які втратили своїх моло! дих батьків. Ці твори існують сьо! годні у просторі війни — не так у скаламученому вибухами і пос! трілами просторі, як в обширі людського духу, який сколихнуло вперше після того, як на україн! ській землі закінчилася Друга сві! това війна. У книжці — вірші громадяни! на України, громадянина у най! вищому моральному та суспіль! ному сенсі. Вийшовши з есересе! рівської пустелі, автор засвідчив, що він завжди був патріотом рід! ної землі. А тепер, коли над нею нависла реальна загроза, коли її незалежність муляє одвічно агре! сивній, віроломній, нахабній на! ції, автор чітко окреслив свої прі! оритети: Поки я ріднокраєм живу й ним горджуся, Поки верби й тополі у долі шумлять, — Я ніколи в житті не впаду, не спіткнуся… Як думаючий громадянин, поет розвінчує міф ще радян! ських часів про “братній народ”, “споконвічну дружбу України з Росією”. У віршах “Нам їх не збагнути”, “Розуміти історію”, “Абсурд російської сакральності” та ін. розкривається історична й етнічна суть наших північних су! сідів, яка не збігається з етнічною та історичною суттю українців, бо це два різні народи, хоч досі очільники Росії тупо твердять, що ми “один народ” (“Ви — руй! нівники, а зодчі — ми”, принци! пово стверджує Михайло Пасіч! ник). Ця теза їм потрібна для виправдання нахабної агресії, яку представлено як історичну заслу! гу Путіна, тому поет увиразнює думку про те, що хоч у Росії є тве! резі люди, але їх небагато, а ос! новна маса — від Курська до Вла! дивостока — шаліє від злочинів свого президента, який би мав не на чужу країну нападати, а вирі! шувати внутрішні проблеми своєї країни, що сплелися у тугий ву! зол соціальних проблем. Тож отой відомий вислів, який засвої! ли ще радянські школярі, — “умом Россию не понять” — мо! же викликати тільки співчуття: хто ж зрозуміє божевільного, за! зомбованого, закомплексованого сусіда… То там, то тут у книжці зрина! ють історичні акценти, які рані! ше замовчувалися і тепер затира! ються у московській державі: Московія — не спадкоємець Ки! ївської Русі, хоч і вкрала собі наз! ву від давньої України; москови! ти — не слов’янського роду, а спадкоємці кочових племен, під! дані Золотої орди, у якої й перей! няли повадки степового звіра — нападати, паплюжити, відбирати чуже, а потім ще й лицемірно зображати, що вони виконують визвольну місію. Автор їм радить: “Шукай не в сусідів фашистів — фашистів шукай у Москві”. Звичайно, зривання масок — не поетичне заняття, але в цьому разі Слово виконує важливу фун! кцію очищення, передусім свідо! мості українців, декотрі з яких і досі вірують у дружбу народів, а схід України з часів встановлення тут радянської влади свідомо (на рівні державної політики) був ін! фікований страшною хворобою — русифікацією. Тому невитрав! ними виявилися рецидиви сов! кової психології, про що пише Михайло Пасічник, але залишає простір для мислення читача, який самостійно може прийти до висновку, у чому причина війни на сході України, чому анексова! но Крим. Бо Московія 370 років збиткувалася з українських зе! мель, які були її колонією, напло! дила малоросів, для яких точно підходить Шевченкова характе! ристика: “За шмат гнилої ковба! си у вас хоч матір попроси, то од! дасте…”. Оце непокоїть поета, оце йо! му болить, хоч він розуміє, що численні звернення до кровожер! ливого Путіна, “шкапи” Лаврова, “діячів культури” московського штибу, які виправдовують напад на Україну, захоплюються своїм ліліпутним кумиром — ці звер! нення навряд чи до них дійдуть, як і загалом чи дійде до них, що вони є міжнародними злочинця! ми або співучасниками злочину. Михайло Пасічник бачить перед своїм духовним зором насампе! ред земляків, українських воїнів, “кіборгів”, волонтерів, які взяли на себе ношу, яку мала б держава осилити. Він скромно мовчить про те, що однією з причин ни! нішньої трагедії є слабка україн! ська влада, хоч між рядками його віршів це прочитується. В усі ро! ки задекларованої незалежності скоробагатьки і нечисті на руку можновладці не тільки грабували Україну, обдирали народ, а й доз! воляли далі господарювати мос! ковським імперіалістам, підсад! жували їх на керівні крісла, а во! ни своє чинили — як би ту Украї! ну повалити на догоду Москві. Поезія у книзі Михайла Па! січника — сувора і нещадна до ворогів. Не до сентиментів і ліри! ки. Тема вимагає гострого, влуч! ного, сатиричного, публіцистич! ного слова. Поет і сам, мабуть, розуміє, що мимоволі поступився притаманній для себе ліричній, гармонійній тональності — під тиском публіцистики. До речі сказати, це не новина у творчій палітрі автора, адже майже в кож! ній своїй поетичній збірці він від! давав на суд читачів публіцистич! но наснажені вірші, навіть його Я прихильник “чистої поезії”, тобто такої, яка спира" ється передусім на духовні імпульси та обирає своїм об’єктом образне слово, оригінальне поєднання образів, здатних вразити мої естетичні почуття вираженим нас" троєм, цікавою думкою, гармонійним ладом, здивувати Словом. У давнину, судячи з теоретичних роздумів про мистец" тво слова, об’єктом поезії мали бути речі виняткові й при" ємні. Відтак їх поетичне омовлення повинно було б викли" кати особливі, приємні враження у тих, хто чув або читав поетичні рядки. З часом тематичний обшир поезії нескін" ченно зріс. Набуло ваги те, чи зуміє поет побачити об’єкт своєї творчої уваги в незвичайному ракурсі, відкрити йо" го насамперед для себе і для своїх читачів. Вважаю, що поезія — невіддільна частка світу, природи, людського духу, культури, водночас вона самодостатня і самоцінна, їй чужа кон’юнктура і якийсь “інтерес”. Поезія не має жодної практичної мети і користі. Поетичний твір пишеть" ся не обов’язково для чогось: він з’являється здебільшо" го тому що.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин