Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Вони ж, мученики, вирушаючи в дорогу · страждань, залишали сім’ю, родину, друзів”. · На перехрестях історії 4 · с. 4сторінка оригіналу ↗

Людина, яка відкрила підземний архів мучеників

Слово Просвіти, №44 за 2017 рік

Ігор КОВАЛЬ, докторант Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Коли мої товариші, археолог Богдан Томенчук та історик Зіновій Дума, показали віднайдений у могильній ямі череп дівчини з розкішною косою, я зрозумів: трагічна доля нашої національної історії зробила археологію найвірнішою служницею для відтворення невідомих і зовсім забутих її сторінок. До голови лізли слова поезії Олега Ольжича-Кандиби про антропологію: “Також наука… Зжалься, Божа Мати!”. Десь іздалека, від берегів пам’яті Дністра, долинала сумна пісня, в якій дівчина-галичанка розповідала матері, яких страшних тортур вона зазнала в Станіславівській тюрмі. Юначка оповідала своїй неньці про муки, що завдавав їй кат, рвучи жмутами волосся з коси — її дівочої гордості, чистоти і краси. І не побачиш мене в віночку, Дружби до шлюбу не поведуть, У тюрмі темній кати замучать, Без труни в землю м’я покладуть. У ті дні, коли Україна відроджувалася, а ми очищали своє сумління кров’ю і духом замордованих героїв, я вирішив воскресити для земляків з мого рідного села Реклинець, що на Львівщині, пам’ять і правду про одного з найбільших українських мучеників — талановитого вченого і державного діяча Андрія П’ясецького (1909—1942). З цим святим іменем й почалася моя довга дорога до української археології ХХ ст. …Пізнім вечором восени 2015 року зателефонував мій давній товариш із Чорткова на Тернопільщині, директор місцевого гуманітарно-педагогічного коледжу Роман Пахолок. Упродовж двох років (1986—1988) ми здійснювали керівництво Викторівською восьмирічною школою №2, вихованцем якої був славетний літературознавець нашої сучасності, доктор філологічних наук, професор Тарас Салига. А ще село Викторів дало світу лауреата Шевченківської премії, письменника Степана Пушика і знаного в Україні поета Ярослава Ткачівського. Тож ми разом із Р. Пахолком вирішили створити шкільний музей історії села Викторіва, а діти приносили до школи черепки з мальованим орнаментом із тутешніх трипільських селищ, керамічні плитки з жовтогарячою, вишневою і зеленою поливою з румовищ Покровського монастиря давньоруського часу, різне крем’яне знаряддя. Але потім наші дороги, здавалося, вже навіки розійшлися. І от я чую рідний голос із далекого Чорткова. Дуже коротко Роман Іванович розповів мені про Чортківську трагедію 1942 р. і про своє прагнення розкрити її таємницю, яку вже понад 70 років ніхто неспроможний розгадати. Про “Ягільницьку трагедію” (під такою назвою увійшов в історію розстріл українських патріотів 27 листопада 1942 року) я мав найзагальніші уявлення із книг професора Прикарпатського університету Івана Монолатія, які він мені незмінно дарує після кожного їх виходу. Для детальнішого ознайомлення в дорозі із історією трагічної події 1942 року я придбав двадцять четвертий том “Літопису Української Повстанської Армії”. Зі сторінок видання української діаспори Канади мені потроху стала вимальовуватися хроніка подій. “Ягільницьку трагедію” необхідно прочитувати тільки в контексті реакції німецької окупаційної влади на Акт проголошення про відновлення Української держави, який відбувся 30 червня 1941 року у Львові. Нацистські верховоди чітко усвідомили небезпеку, яку становив для їхньої загарбницької політики український визвольний рух під проводом Степана Бандери. Сотні документів, виявлених і досліджених істориками, розкривають ретельну підготовку гітлерівців до повного знищення українського націоналістичного підпілля. Приводом для запуску репресивної машини стало вбивство у Львові 21—22 листопада 1942 року високопоставленого військового чиновника. Однією з ланок кривавої помсти фашистів був розстріл 52-х українських політичних в’язнів, які мучилися у неволі в Чортківській тюрмі. …Оживають моторошні картини подій 1942 року. 27 листопада, об 11 годині на тюремному подвір’ї з’являється спеціальний підрозділ гестапівців. Із другого поверху в’язниці стали виводити невільників. Перед тим, як посадити у кузов накритої брезентом вантажівки, у в’язнів забирали верхній теплий одяг. Тільки священику дозволили сісти в автомобіль у пальті. Як згадує очевидець трагедії: “Деякі з в’язнів були дуже прибиті”. Але основна маса приречених на розстріл людей “була цілком зрівноважена та задержала горду поставу в відношенні до німців”. Машина в супроводі гітлерівських охоронців двічі того дня відвозила з Чортківської тюрми в’язнів до місця їх ліквідації. Після розстрілу окупанти вивантажили з машин під в’язничий мур чоботи, черевики і одяг загиблих героїв. Збереглися й інші свідчення того, що німці розстрілювали в’язнів Чортківської тюрми, одягнутих тільки в сорочки і босих, з кулемета, встановленого на машині. Звуки від пострілів пістолета, які розносилися ягільницькими полями, свідчили, що садисти добивали невинних жертв. Очевидці трагедії згадували: “Закидували яму великим камінням і відламками бомб, а зверху поклали величезні шини”. Я запитав Р. Пахолка, що спонукало його, керівника великого навчального закладу, до пошуків місця поховання жертв Ягільницької трагедії? — Мене завжди хвилювала тема українства, особливо життя тих людей, які виборювали, відстоювали рідний край. У роки Визвольних змагань мій рідний дідусь воював у Легіоні Січових Стрільців, — відповів співрозмовник. — А там же лежать у землі понад п’ятдесят пелюсток українського цвіту. Вони мають бути поховані за християнським звичаєм. Р. Пахолок познайомив нас із відомим чортківським краєзнавцем Юхимом Макоборським, який усе життя присвятив тому, щоби віднайти місце поховання патріотів. На меморіальному полі, біля високого пам’ятного хреста, на таблиці викарбувано імена 52-х українських патріотів, розстріляних 27 листопада 1942 року. Завдяки пошуку краєзнавців з Коломиї ми знаємо дуже багато імен біографій полеглих під Чортковом героїв із Прикарпаття. Ось короткі рядки біографій українських мучеників і праведників: 1. Григорович Дмитро (1915— 1942). Народився в селі Орелець Снятинського району Івано- Франківської області. Закінчив Снятинську гімназію, навчався у Варшаві, вчителював у покутському селі Вовчківцях. Організатор підпільної мережі ОУН на Снятинщині. 2. Сельський Роман (1915— 1942). Активний громадсько-політичний діяч, член ОУН (“Мундзьо”), визначний спортсмен Галичини. Після закінчення навчання у Познані працював інженером заводу Біскупського в Коломиї. 3. Мельничук Василь (1914— 1942). Окружний провідник ОУН (“Чумак”). Учасник Другого Великого Збору ОУН. 4. Парасюк Михайло (1914— 1942). Родом з села Тулукова. Навчався в Коломийській гімназії, згодом на фізико-математичному факультеті Краківського університету. Викладав фізику в Заболотівській школі. За німецької окупації працював директором Заболотівської тютюнової фабрики. 5. Сливка Юрій (1908—1942). Народився в с. Зібранівці на Снятинщині. Активіст громадськополітичного життя Покутського краю. 30 червня 1941 року вивісив у Заболотові синьо-жовтий прапор. 6. Витвицький Павло (1912— 1942). Народився в селі Витвиця Долинського району на Івано- Франківщині, священик у селі Жаб’є (сучасний райцентр Верховина), член ОУН. 7. Сорук Микола (1915— 1942). Народився в селі Замагорі на Гуцульщині, псевдо “Гуцул”, член ОУН, повітовий провідник ОУН на Косівщині. 8. Сидорук Володимир (1912—1942). Народився в одному з сіл поблизу Коломиї. Коломийський районний керівник ОУН (“Вуйко”). 9. Ліцовський Богдан (1920— 1942). Народився в с. Палагичах Тлумацького району Івано-Франківської області в священичій родині. Закінчив Коломийську гімназію, член ОУН, провідник юнацтва на Коломийщині. 10. Тихович Володимир (1920—1942). Народився в місті Коломия в сім’ї умільця-гончаря. Референт молоді в старшинській сотні ОУН у Коломиї. 11. Мегера Володимир (1919— 1942). Народився в Коломиї, навчався в місцевій гімназії, перебував у старшинській школі ОУН. 12. Коссак Олекса (1887— 1942). Народився в м. Дрогобич на Львівщині. Після закінчення гімназії навчався на юридичному факультеті Львівського університету. 1912 року захистив докторську дисертацію з права. Працював адвокатом, знав сім мов, за німецької окупації виконував службу референта у справах молоді при Окружному Українському Комітетові в Коломиї. 13. Сатурський Степан (1909—1942). Народився в селі Сухоставі на Тернопіллі. Закінчив Коломийську гімназію, навчався на правничому факультеті Львівського університету. Адвокат, суддя, відомий громадськополітичний діяч. 14. Тунівський Степан (1911— 1942). Походив з Буковини, вчителював у с. Ценява біля Коломиї. 15. Левицький Володимир (даних про його життєвий шлях не збереглося). Автор книжки “Нас постріляли німці в сорок другому…” (Чортків, 2003), чортківський краєзнавець Андрій Базалінський дуже слушно зауважив у своєму дослідженні: “Трагедію 52-х відтворюємо, по суті, через пережиття коломийських в’язнів, проте ця група становила менше третини розстріляних. Які б то драми відкрилися, якби постала перед нами хресна дорога кожної жертви”. Як згадує Мирослав Харкевич, який чудом уник Ягільницької трагедії, з числа заарештованих у Коломиї німцями українських патріотів 14 жовтня 1942 року до Чортківської тюрми відправили 15 чоловіків і п’ять молодих жінок. Усі вони були членами забороненої гестапівцями ОУН. Крім 15-ти колишніх в’язнів з Коломиї, на Ягільницькому полі ще розстріляли мешканців Тернопільщини та Дрогобиччини. Отже, на думку Р. Пахолка, ми стали другим ланцюжком після запропонованої йому пропозиції Ю. Макотерського продовжити пошук на місці трагедії. Але ми не можемо оминути ще один ланцюжок — книгу Андрія Базалинського, мудру, правдиву і чесну. …Наша група розбрелася безмежним полем площею 200 га. Через кілька годин мене починає душити гнів. За кілька днів до того я читав книгу митрополита Йосифа Сліпого “Паломництво до Святої Землі”. Ісповідник Христової віри, перебуваючи в 1933 р. біля печери у Вифлеємі, в якій народився Спаситель людства, кожну мить уявляв Українське Різдво зі свого дитинства на Тернопіллі. “Вони ж, мученики, вирушаючи в дорогу страждань, залишали сім’ю, родину, друзів, — думав я собі. — І невже, сідаючи за стіл на Святвечір чи у Світлий Великдень, їхня рідня не згадувала про невинно убієнних, не намагалася знайти їхньої могили?”. У цінному виданні української діаспори “Історико-мемуарний збірник Чортківської округи” (Торонто, 1974) згадується історичний факт, що “на місці масового гробу через одну ніч виросла велика могила, яку на вічну пам’ять мученикам висипало довколишнє організоване українське суспільство”. За свідченнями старожилів, курган, на якому встановлено високий хрест, насипали в ніч з 21 на 22 травня 1943 р. Могила простояла три дні. Німці зрізали дубовий хрест і пригнали з Чорткова єврейських в’язнів, які розрівняли могилу. Сорок років тому я заповів собі служити охороні і популяризації старожитностей княжого Галича, та не думав, що доведеться займатися українською археологією ХХ ст. Бо ж радянська археологічна наука окреслювала верхню межу досліджень матеріальної культури давнини серединою ХІІІ ст., тобто погромом Руських земель Батиєвим нашестям у 1236—1241 роках. Та умовні й надумані хронологічні рамки знівелювалися після відвідин розкопок у Дем’яновому Лазу, які проводили 1989 р. молоді й щирі патріоти з Івано-Франківська. Чортківський дослідник Роман Пахолок на місці розкопок Медальйон із зображенням образу Матері Неустанної Помочі

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин