“Незабутній Матвій Михайлович Шестопал, · що правди вчив і воював із неправдою”. Постать 6 · с. 6сторінка оригіналу ↗
Він був і є! До 100-річчя від дня народження
Слово Просвіти, №44 за 2017 рік
Михайло СКОРИК, член Національної спілки журналістів України, Дніпро—Київ
Крізь темінь часу комуністичної радянщини, крізь роки забуття і зневаги доноситься сьогодні мужній голос Матвія Шестопала, як писав письменник Віталій Коваль: голос із ночі. І його пристрасний голос українського патріота постає в маловідомих чи зовсім невідомих українському читачеві публіцистичних творах і публічних виступах на захист української мови та видатних, але викреслених із літературознавчого ужитку діячів української культури й науки.
Голос із ночі Духовне воскресіння видатної особистості — це ніби повернення до життя з нашого занедбаного національного саду, що не квітував багато десятиліть, бо був обпечений ранніми приморозками, брався сухостоєм, і що його намагалися агресивно корчувати спритні “садівники” не лише в цивільному. Гіркі яблука цього саду значною мірою торкалися й Матвія Михайловича, людини подвижницького духу до національного спротиву. А народився він 7 листопада 1917 року на славній Звенигородщині Шевченкового краю. Студентство гордо найменувало: ровесник, син і голос революції.
Випускник філфаку 1941 року і керівник Київського державного етнографічного ансамблю співаків-кобзарів України перед самісінькою війною, гвардії офіцер фронтової журналістики, він відчайдушно рвав сталінські пута, в яких перебував на зорі воєнної та повоєнної “романтичної” віри в комуністичні ідеали. Ще у своєму листі зі Сталінградського фронту, датованому 1942 роком, опублікованому Іллею Еренбургом у своїх спогадах, старший лейтенант Шестопал писав: “Мою милую, голубоглазую Украину распяли паскудные немцы… Сталин бьет в набат. Газеты не преминут сейчас же поднять очередную шумиху, сделать из этого очередную кампанию… Не забывайте мудрых исторических слов сверхгениальнейшего…”
А коли та віра померла разом із кривавим вождем усіх народів, Матвій Михайлович повертається в “цивільну” журналістику на новостворений факультет журналістики в Київському університеті. Після аспірантури в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України захищає кандидатську дисертацію під науковим керівництвом Максима Рильського, стає доцентом ів. о. декана факультету журналістики (1955—1957 рр.) Студенти тогочасся, зокрема майбутні літератори: Степан Колесник, Микола Сом, Борис Олійник, Вадим Пепа, Григорій Гайовий, Вадим Крищенко, Дмитро Степовик, Дмитро Онкович, Микола Шудря, Віктор Погрібний, Віктор Полковенко нагадують, що декан рішуче обстоював український дух на факультеті, лише він послуговувався на лекціях винятково українською мовою.
Як убивали нашу мову Остаточний духовний “переворот” у розтерзаній компартійними догматами душі доцента Шестопала стався з появою закону “Про зміцнення зв’язку школи з життям і подальший розвиток системи народної освіти в УРСР”, ухвалений Верховною Радою 17 квітня 1959 р. Він надавав право батькам вибирати мову навчання для своїх дітей: російську чи українську. Це стало початком жорсткого курсу влади на зросійщення національної освіти в школах, вишах, наукових та державних установах. Відтоді й почалося впровадження факультативного вивчення української мови. Подання депутатів Андрія Малишка й Олеся Гончара про скасування такої норми голова Верховної Ради Олександр Корнійчук проігнорував.
Інститут мовознавства АН
УРСР, очолюваний академіком І. Білодідом, заходився активно впроваджувати за цим законом двомовність, зібравши у лютому 1963 р. в Києві республіканську конференцію з питань культури української мови. Обговорення протягом двох днів тривало за заданою парторганами схемою: двомовність конче необхідна українському суспільству. І тут наприкінці конференції мав слово кандидат філологічних наук із факультету журналістики Матвій Шестопал. Він заявив з поважної трибуни, що теорія двомовної нації “…це навіть не теорія. Це мертвонароджена річ у науці”. Зала завмерла. А потім схвально зустріла ці слова оплесками, як засвідчує магнітофонна стенограма запису конференції. “З яких це пір і чого раптом українському народові випала така честь бути двомовною нацією, — обурювався оратор. — Я боюсь, що можна так далеко зайти в розумінні двомовності… Мені здається, що в теорії двомовної нації є елемент політичного підлабузництва, яке принижує націю”.
Комуніст Шестопал також нагадав учасникам конференції, що українська мова в сім’ї понад кількох тисяч світових мов посідає 14 місце. І що великий український народ “…Не дасть на поталу будь-яким диким і не зрозумілим інтересам знищити чи ліквідувати, чи асимілювати українську мову…” А закінчив виступ словами з другого тому К. Маркса, що “Велике нам здається великим лишень тому, що ми стоїмо на колінах. Піднімемося”.
Клопи системи Таке вільнолюбство викладача зарубіжної робітничої та комуністичної преси тодішня влада ще терпіла. Так терплять прирученого орла, що поглядає із клітки у височінь небесних просторів. Але в системі страху, ідеологічного холуйства, культу вождизму й, як наслідок, духовного виродження, тривалої терплячки не існує. Тим більше, що наступного року на святкуванні ювілею Василя Еллана-Блакитного в Київській філармонії знову гострослово “засвітився” публіцист Шестопал.
Оцінюючи видатну постать українського журналіста, прозаїка й поета, критика, фейлетоніста й байкаря, редактора й видавця, мудрого політика й державного діяча, Матвій Михайлович порівняв його, редактора, з радянськими редакторами, прізвище яких пізнаєш на останній сторінці. “…Такі редактори, сідаючи за статтю, насамперед обкладаються зеленими словниками”. “Зелений” словник, виданий
1948 року, де слова й термінологія української мови калькувалися російською. Насамкінець прозвучав і шестопалівський акцент: “…Я не повірю тому, хто говорить про інтернаціоналізм, а свого народу цурається. Такі люди не здатні любити ні себе, ні інших. На жаль, серед нас є чимало українців, національна свідомість яких перебуває на рівні клопа”.
У своєму щоденнику Шестопал напише: “Виступ супроводжувався палкими оплесками, ав кінці зал плескав так довго, що мені подумалось: завтра чекай неприємностей. Олесь Гончар захоплено допитувався голову Спілки журналістів Юхима Лазебника (головуючого на вечорі — прим. М. С.): “Де ти цього Шестопала відкопав?” У фойє мені вдячно тисли руку Микола Бажан, Агата Турчинська, Зінаїда Тулуб, Петро Іванов…” Наступного дня заввідділу науки ЦК КПУ Ю. Кондуфор звелів парткому університету розібратися, що там говорив Шестопал про клопа?
Шашіль русифікації А в березні 1965 року всі ці нечувані для комуністичної влади “гріхи” зліпили до купи після бунтівних партійно-комсомольських зборів на ідеологічному факультеті, рішенням яких керівництву КДУ пропонувалося усунути від викладання кількох викладачів, які не несуть студентам належних професійних знань, а є прибічниками русифікації в своїх лекціях. Наприклад, Михайло Артинов окрім читання лекцій ще й редагував вишівську газету “За радянські кадри”. За протоколом парткому КДУ №8 від 10 лютого 1965 р. його усунуто з редакторства: “Надійшла заява від Артинова про звільнення від обов’язків редактора газети в зв’язку з тим, що він не знає української мови…” Керівництво вишу приписало організацію зборів члену партбюро факультету М. Шестопалу (до яких він не мав жодного стосунку) і відрахувало його з лав КПРС, позбавило викладацької кафедри із забороною працювати в університеті. Студенти стали на захист улюбленого викладача. В офіційній заяві 67 зі 125 журфаківців заявили, що коли доцента М. Шестопа-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
