Незабутні · “Його стиль був неповторним і не піддавався імітації й імітаторам, а це дано небагатьом у будьякій літературній іпостасі”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Агов, дорогий Андрію!
Слово Просвіти, №44 за 2018 рік
Валерій ГУЖВА
“Лідер опозиції” — так назвав він свою першу книжку. Її могло б не бути, або вийшла вона у світ якимось іншим робом, аби його однокурсник і друг Ігор Малишевський не привів довготелесого Андрія саме у видавництво “Молодь”. Ще студентами ми перетиналися, і Андрій, і Ігор були дописувачами стіннівки “Лінопип”, уже й не згадаю, хто її так назвав, але вона була веселою, дотепною, довжелезною, аж поки комусь із викладачів або — найпевніше — чиновників од освіти та стіннівка не здалася замахом. На що? Ніхто того не сказав, але ми й самі знали, що сміємось над тодішнім істеблішментом, єдиноначалієм, єдиномислієм, і партійне керівництво вирішило ті витівки вільнодумців припинити. Андрій Крижанівський, за натурою гострослов і пересмішник, обрав літературний жанр цілком природно, йому належало на цій дорозі лише не ступати у чужі сліди, стати творчою особистістю зі своїм стилем, тематикою. Він прийшов у гумористичний цех, аби не бути у ньому “одним з багатьох”, і це йому вдалося. Треба сказати, що тоді (та й донині) незаперечним був авторитет Остапа Вишні, його твори вважалися класикою ще за життя майстра, і коли Павла Михайловича не стало, очевидною виявилися криза жанру. Згодом галасливе лідерство у цій царині якийсь час утримував Павло Глазовий з його тяжінням до фольк-гумору, що звучав тоді хіба що не з електричних прасок. Творчі засади Андрія Крижанівського були абсолютно іншими — він культивував гумор міський, якщо хочете — інтелектуальний, став помітною фігурою, не схожою на традиційних українських гумористів, і при тому зберігав у душі високий пошанівок і любов до великого Остапа Вишні. Є в біографії Андрія епізод, про який він сам оповів. “Це сорок четвертий рік, ще війна, і Остап Вишня повернувся додому, по суті, з небуття. Я прослизав у двері під цифрою “21” слідом за невідпорною ходою Платона Микитовича Воронька, який після госпіталю тимчасово проживав у нашій сім’ї, а з Вишнею сердечно здружився. Мене, худющого евакуаційного переростка, вів до Вишневої господи голод, отож смішно говорити про якийсь літературний інтерес. І хоч тут теж було й холодно, й голодно, але завжди ділився навпіл сухар або перепадала пігулка сахарину — американського синтетичного цукру. От “Зенітку” я знав напам’ять. А ще розумів, може, інтуїтивно, що Вишня — це незвичайне, а головне — добре. …Павла Михайловича не стало. Та зберігала безцінну спадщину Варвара Олексіївна Губенко-Маслюченко, дружина і рятувальниця письменника, відома актриса. З дозволу господині я порпався у старих течках і знайшов анкету члена Літературного фонду за 1946 рік. Звичайно, перший примірник Павло Михайлович заповнив як належить. А на другому пожартував.
“Соцпроисхождение: Из цадиков. И из ксендзов. И из папов римских. Бывшее сословие: Герцог. Место рождения: Кровать. Национальность: Безусловно, грек. Партийность: Беспартийный, но за. Жилищные условия: Очень хорошо, когда промываешь из ведра. Телефон: Очень нет. Основные литературные произведения: 1. “Война и мир” Толстого. 2. “Евгений Онегин” Пушкина. 3. “Слово про рідну матір” Рильського. 4. Чево-нибудь, быть может, хапшоу”.
Не треба особливої проникливості, аби помітити у гуморесках, сатиричних оповідках чи “фрашках, афоризмах Андрія Крижанівського вплив отих суто Вишнівських стилю і шарму, коли гумор народжується спонтанно, не силувано, ніби між іншим. Уже з першої книжки гуморист-призовник жартує на рівні мінімум майора-ветерана жанру. Ось зразки його “шроту” (так тоді він назвав цей найлапідарніший піджанр): “Поетеса пустила сльозу десятитисячним тиражем”. “Самобутній плагіатор”. “Високопоставлений низькопоклонник”. “Окрім футбола він любив іще життя”. “Надмірності природи: і в дурнів є зуби мудрості”. А знамените Андрійове “Хіба ревуть воли, як гасла певні?” тодішня Медуза-Горгона, себто цензура, якимось дивом “проморгала”. Не знаю досі, хто з працівників Головліту 1968 року ховався за “БФ 05494” — так шифрувалося це відомство — але аплодую йому за спасенну тупість. Цей афоризм витримав іспит часом, актуальний і досі, попри всі переміни суспільного устрою багатостраждальної України нашої. Андрій працював у редакції радіомовлення на закордон, у журналах “Ранок” і “Україна”, а потім у “Вітчизні”, товстому спілчанському “органі”. Немає нині цих видань, почили у Бозі, точніше, загнали їх, зокрема “Вітчизну”, у гріб “діловари” від культури й літератури. Саме з “Вітчизни” Криж подався на ВЛК, тобто Вищі літературні курси до Москви, і не тільки успішно закінчив їх, а й спромігся видати в “Совписі” у власному перекладі книгу “Художній свист”, виступав у знаменитій сатиричній телевізійній програмі Олександра Іванова. До Москви, російської (тоді всесоюзної) столиці у літераторів з республік тоді було ставлення цілком позитивне, бо книга, видана там, ставала такою собі індульгенцією в очах місцевих культуртрегерів. Недарма казали: “Якщо в Москві відрізають пальці, то в Києві рубають руки по лікоть”. Ішлося саме про літературу, цензуру і ставлення до найменших проявів вільнодумства з боку партійних “ідеологів” на кшталт пресловутого Скаби в Україні. Старший колега Андрія, Вільям Лігостов, якому довелося писати передмову до останньої книги Крижанівського, зазначав: “Андрій обрав маску такого собі незлобливого, безневинного балаклія-баляндрасника, лицедія-дотепника, а коли хочете, то й блазня. І хай вас не шокує це слово. Блазнювати й блюзнірствувати — далеко не одне й те ж. Королям, царям, магнатам блазні були потрібні, аби не закиснути геть в полоні повального підлабузництва, аби коли-не-коли почути правду. То нелегка професія — блазень. Можна й орден, і земельний наділ заробити, можна й голову втратити. Тим паче, блазневі при Системі. Правди вона ніколи не прагла. Але ж бодай для годиться, для збереження доброї міни при підлій грі мала дозволяти інколи хоч напівправду. От і мізкуй, от і викручуйся. Щоб і Систему не роздрочити надто, і перед людьми в дурні не пошитися. Щоправда, на сатирика тут чигає одна малоприємна небезпека: можна занадто вже вжитися в роль, тоді маска намертво прилипає до обличчя… Андрій успішно уник цієї небезпеки… …Бувало, брався грати роль щонайповзятливішого партайлідера… Та все ж то скоріше була гра, побутовий фарс, своєрідна професіональна розвідка перед ліпленням щойно розіграних персонажів”. Дозволив собі цю розлогу цитату, бо тут точні й справедливі слова та міркування. Додам лише, що у штатних працівників журналу “Вітчизна” й автури “парторгство” Андрія справді сприймалося несерйозно, бо й у цій ролі він сипав дотепами на предмет керівної і спрямовуючої до найближчого генделика сили партії, а коли товариство, повитрушувавши з кишень усі грошові запаси, все ж не досягало бажаного рівня спілкування, парторг Андрій ішов до сейфа, названого ним “залізним Феліксом”, і витягав звідти дещицю партвнесків, погрожуючи анафемою тим, хто завтра ж не поповнить святая святих… Андрій — зовні — з іронією ставився до літературних відзнак, одначе премію імені Остапа Вишні сприйняв як бажану і заслужену. Так воно й було насправді — він давно утвердився в сатирико-гумористичному жанрі як особистість, його стиль був неповторним і не піддавався імітації й імітаторам, а це дано небагатьом у будь-якій літературній іпостасі. Не можу встояти перед спокусою навести бодай шматочок з його текстів. “Відкритий лист Майклу Дукакісу” написаний після катастрофи в Чорнобилі, адресат — тодішній учасник президентських перегонів у США. “Пишу тобі з невідомої квітучої республіки, яка стала відома всьому цивілізованому світові після фейєрверка в Чорнобилі і наступної травневої демонстрації, яка продемонструвала, незважаючи на радіофобію шведського радіо, всенародну радість з природу входження мирного атома у кожний наш дім. І цією радістю ми поділилися з братньою Білорусією, вдячною Польщею, дружньою Фінляндією і навіть трохи відстебнули тим-таки панікерам шведам. Так наша республіка ввійшла у перебудову, яку ми традиційно зобов’язалися закінчити першими і достроково. Бо впевнені у тому, що апарат “был, есть и будет есть”. Особливо у нашій республіці, де звикли добре їсти ще до рождєства Хрущова. Особливо одне одного. Зрозуміло, Майкле, що це наші внутрішні справи, в які вам не слід втручатися, оскільки у нас є своє міністерство внутрішніх справ, яке справиться з нами і без вас”. Легка, весела й винахідлива вдача Андрія супроводжувала його все життя і незрід-
Останньої своєї книжки — “Пережитки майбутнього” — автор не поба# чив. Вийшла, коли його, Андрія Крижанівського, по#свійськи Крижа, не стало — раптово, несподівано, непоправно. Але не назавжди — він справ# ді досі серед нас, його вцілілих однокашників, і тих, значно молодших, у кого збереглося почуття справжнього гумору і пошанівок до тих, хто не втрачав його у Системі, ворожій до гумору, і, як мінімум, іронізував над нею та її блюстителями. З університетського журналістського факультету, його випускників далекого 1959 року, стали в майбутньому працювати у жанрі сатири та гумору — Володя Чепіга, Юрко (Кока) Прокопенко, а вже потім до них приєднався Андрій, і то так, що його однокурсники згодом поступилися лідерством.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
