11 Поетичний автограф “Господь Україну прикриє Небесним крилом”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Ольга ЯВОРСЬКА. Ольга ЯВОРСЬКА.
Слово Просвіти, №44 за 2018 рік
Розлука, мов доля Він прибув звідтіля, де на згарищі промінь зачах, Де у сув’язі дум в узголів’ї ставала сосна, Де кривавилась мить, переможно долаючи страх, Де у звабу небес люто дихала смертю війна.
Він вернувся живим у підсвічені висі Карпат, До юнацьких грудей пригорнув синьооке дівча, І життя молоде йому стало дорожчим стократ, І на небі надій засвітилася віри свіча.
В молодому ліску посадив кілька ніжних беріз, На мобільнику мовчки набрав непокірний Донбас, І роса на траві стала схожа на крапельки сліз, Бо розлука, мов доля, пливла, підганяючи час.
* * * Звикаєм до війни, як до зими чи літа, Зацитькуємо біль в зрадливій тиші днів. Від церкви — до воріт, до того, що прожито. Від серця — до зорі, до схлипу журавлів.
Над тугою хрестів здіймають крила хмари, Нас спалюють щодня на путінськім вогні. Від гніву — до нудьги, до музики у барах… І гіркнуть полини, мов сльози на труні.
Ремель Запалало село, що садами манило до себе, Що звучало піснями, огорталось в калиновий цвіт. Завивала пітьма, чорний попіл здіймався до неба, Тільки місяць-блукалець безутішно дивився на світ.
Скаженіло навкруг, піднімались до хмар блискавиці, Голосили жінки та катам не вклонялись до ніг, Помирали в огні, і літали над ними жар-птиці, І тулилися діти до матусь безталанних своїх.
Хижі демони зла заганяли село в домовину, Понад морем пекельним пролітали тривожні вітри, І молилась до Бога обгоріла до крові калина, Й перелякані птиці так надривно кричали згори.
Та Ремѐль не скорився, не здався смертельній стихії, Проти польської люті ще засвідчать і мертві, й живі, Невтамований біль вітер літ забуттям не завіє, А роз’ятрена пам’ять нагадає про скоєний гріх.
* * * Розчиняється правда в шумовинні облуди. Тільки променем світлим спалахне де-не-де, Наче сніг на поля, наче камінь на груди, Так на голови наші прикра дійсність паде.
Де ж ті прояви честі на прориві обману, Мов сліпці серед лісу, ідемо навмання. Наче стигми у серці, як роз’ятрені рани, Так зеленого жита кровоточить стерня.
* * * Ми вічні прочани, заручники смерті й тривоги, Невольники часу, раби нездійсненних бажань. Шукаємо істин, хапаючись серцем за Бога, Живемо в надії й у вирі кривавих змагань.
Ми віримо в правду, а кривда ковтає найкращих, Спивається совість, жадоба плека упирів, Під’юджує бідність летіти у вирій, “де краще”, Здригається пам’ять на безумі східних вітрів.
“Брати”-московити снарядами нас пригощають, Оманлива дійсність окутує люттю і злом, Та згине антихрист, і Янголи в сурми заграють, Господь Україну прикриє Небесним крилом.
* * * Незакінчений вірш у душі заболів передчасно, А вистигла кава безсонням щоночі лякає. Піднятися в гори й сьогодні забракло часу, То вітер лютує, то побут нудний заважає.
Так важко “Новини” криваві до серця впускати, Де смерть і каліцтво й незмінна печать домовини, Де час безсердечний скорботу поставив на чати, Забувши про свято, розваги і мрію дитини.
Невистиглий біль ненастанно підсилює втому, Хоч гори карпатські заманюють спокоєм райським, Бо сотні синів із війни не вернулись додому, Здійнялися в небо птахами над Іловайськом.
Віра Плекаю надію, неначе маленьке дитя, Щоб сонячний промінь пробився крізь днів буревії, А серце у грудях тріпоче, мов зранений птах, І клен посивілий єдиний мене розуміє.
Примарами — хмари, воронням — тривожні думки, Шматують надію ворожі розлючені “Гради”. А серце все вірить, що світ не жорстокий-таки, Що марним не буде жертовний вогонь зорепаду.
* * * Живу собі між маєвом лісів, Ловлю промінчик сонця на світанку, Предивний спів пташиний спозаранку Мене в саду й сьогодні перестрів.
Поміж “Новин” хоч небові всміхнусь, Поміж тривог вклонюся низько дневі, Щоби чарівно-ніжно-яблуневий Про люту смерть не сповістив комусь.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
