“Мова — то ознака присутності нації на земній кулі, а державна мова, як і кордони, закони, герб, — свідчення повноцінності держави”. · 9 Від першої особи · с. 9сторінка оригіналу ↗
Володимир ЗАГОРІЙ: «Забезпечити таке майбутнє…»
Слово Просвіти, №44 за 2019 рік
Я не уявляю свого життя без батьків,
без їхньої постійної підтримки, ласки, доброти.
Час летить невпинно і невблаганно.
Ми не володарі своєї долі. Кожна хвилина нашого життя може стати останньою. І їй, цій хвилині, буде байдуже, що ти, можливо, не встиг щось сказати, у чомусь зізнатися найдорожчим тобі людям. Вона просто збігатиме, секунда за секундою…
Мамо, тату, я вас справді дуже люблю…
2003 р.
Моєю мовою? Коли в моє життя прийшов Міжнародний конкурс знавців української мови, я зрозуміла, що не дарма живу в цьому світі. Моя рідна мова для мене мов солодкий нектар, який я бджілкою збираю. А потім цілющим медом своїх віршів і оповідань, п’єсок та есе пригощаю всіх охочих. Після конкурсу я зрозуміла, яка відповідальність лягла на мої плечі, тому подорослішала й посерйознішала. І стали назавжди моїми друзями тисячі прислів’їв і приказок, фразеологізмів та казок. Я почала колекціонувати прислів’я зі словом “мова”, бо їх, виявляється, зовсім небагато: “Слово до слова — зложиться мова”; “Скільки я знаю мов, стільки життів проживу”; “Слово — не полова, мова — не помело”; “Ні з губи мови, ні з носа вітру”; “Яка головонька, така й мовонька”; “Хто своєї мови цурається, той сам себе стидається”.
У мене є мрія — я хочу бути редактором власної газети, яку випускатиму двома мовами: українською й англійською. А ще я написала вірш.
*** Мрію: У вулик моєї мови Люди, неначе бджілки, Заносять нектар — слова. У бджіл-охоронців жала (гострі лискучі мечі) — тож стережіться, трутні, які до чужого ласі. Дивно, бджілки — мудрі, Вони стережуть нектар. У ньому — їхнє безсмертя, Мені здавалося… Але то тільки бджілки. А що роблять люди З моєю мовою?
Ганна СТЕПАНЕНКО,
учениця 6 класу СШ смт Нова Водолага Харківської обл.
2003 р.
Школа носитиме ім’я Петра Яцика На зборах батьків Гнідинської середньої школи Бориспільського району Київської области прийнято рішення присвоїти школі ім’я видатного українського мецената з Канади світлої пам’яті Петра Яцика, який віддав багато сил і коштів для української освіти і науки.
Відповідне клопотання батьківський та учительський колектив ще влітку направив в органи влади. Вже є рішення Гнідинської сільської ради, в якому підтримується ідея надання школі імені мецената.
Гнідин — велике мальовниче село за
5 км від Києва. Тутешня школа — одна з найкращих у столичній області. Тут першими серед шкіл області підняли український національний прапор. Це було ще до проголошення Незалежності України. Вже тоді в Гнідинській школі зорганізувалася мала академія народних мистецтв, розпочалися уроки українознавства. Тут неодноразово виступали найвідоміші письменники, вчені, громадські діячі зі столиці.
Учениця 11 класу школи Тетяна Лазаренко посіла перше місце в ІІ Міжнародному конкурсі з української мови й не тільки одержала спеціальну премію Освітньої фундації Петра Яцика в розмірі семи тисяч гривень — її без вступних іспитів зараховано студенткою Інституту філології найавторитетнішого в державі вищого навчального закладу — Київського університету імені Тараса Шевченка.
Прес-служба Ліги українських меценатів
2002 р.
— Володимире Антоновичу, фармацевтична фірма “Дарниця” була серед головних меценатів цього патріотичного проєкту ще від першопочатків.
— Так, ми виділяємо кошти – і то немалі – вже від першого мовного марафону.
— Знаю, до Вас зверталися і звертаються сотні людей із найрізноманітнішими проєктами, просячи фінансово їх підтримати. Чому Ви вирізнили для себе саме мовний конкурс?
— Мова – один із тих “китів”, на яких стоять і нація, і держава. Бо мова — то ознака присутності нації на земній кулі, а державна мова, як і кордони, закони, герб, — свідчення повноцінності держави. Це незмінний історичний процес: кожна нація в світі поривається до творення своєї держави, якщо вона її не має, бо ж саме державність дає всі шанси для самореалізації нації. Це незмінна тенденція упродовж усієї політичної історії людства, котру не можна не помітити, коли аналізуєш найголовніші світові процеси за останні століття.
Не секрет, що сьогодні наша держава ще зовсім не така, якою ми її вимріяли. Якщо порівнювати державу з кораблем, то помічаємо в ній і не дуже професійну команду, бо в екіпаж важко набрати професійних людей; і машинна частина на кораблі анахронічна, і пробоїни в ньому є небезпечні, бо саме через це в корабель може набратися води, і він ризикує піти на дно. Отже, все треба робити паралельно, ремонтуючи судно, технічно переоснащуючи його і перенавчаючи команду. Я вже говорив, що наш конкурс тільки для поверхового погляду видається односпрямованим — піднесення соціального престижу державної мови в Українській державі. Це — на поверхні і це зрозуміло без коментарів. Та хочу наголосити на такому: в дещо архаїчній суспільній свідомості все ще гніздиться уявлення, що ми існуємо в постіндустріальній добі, хоча світ давно вступив в інформаційну епоху, де найголовніший капітал — інтелект, знання. Індустріальні монстри, шахти та нафтогони поволі втрачають своє стратегічно вирішальне значення. На авансцену часу вийшов беззаперечно головний персонаж. Це — інтелект. Інтелект, котрий щодалі більше підпорядковує собі всі життєві сфери й процеси. Це зрозуміли в таких розвинутих країнах, як
США, Англія, Німеччина, Канада, Японія, Китай, де саме з освітою та наукою пов’язують питання національної безпеки та домінування держав у світі. А наш освітній продукт, котрий втрачає свою якість і цілком закономірно втратив будь-яку привабливість для тих країн, звідки до нас посилали на навчання молодь, викликає велику тривогу. І результати тестування школярів, і масові випадки плагіатів, якими супроводжуються сюжети захисту дисертацій, і сама деінтелектуалізована суспільна атмосфера — це просто ганьба для європейської країни, котра не пасла задніх і за кількістю освічених людей, і за інтелектуальним потенціалом.
Ми своїм конкурсом намагаємося мотивувати школярів до навчання, акцентувати їм, що знання — це дуже важливо і вигідно, бо ж не тільки про українську мову тут ідеться, а про освіту загалом. Тому можна сказати, що премії меценатів переможцям турніру — це інвестиція в юний український інтелект. Це наш заклик до молодих, щоб вони пробуджували в собі благородні амбіції стати справді освіченими і, звичайно ж, патріотичними громадянами держави.
— Чи вірите Ви, що конкурс сам по собі докорінно змінить мовну реальність в Україні?
— Ми не такі наївні люди, щоб сподіватися аж на таке диво. Розпочавши цей проєкт, ми сигналізуємо суспільству і передовсім владі про те, що в країні є складні проблеми, і закликаємо вирішувати їх спільними силами. Ми робимо своє, а влада й громадськість мають робити своє. У кожного для цього є серйозні можливості. Тільки поєднавши спільні зусилля, можемо сподіватися на якісь зрушення.
— Сьогодні видається, що меценати попереду і державних чинників, і зусиль громадськості. Як Вам це бачиться?
— Ми не прагнемо пальми першості,
бо це не олімпійські ігри. Маємо потребу бути корисними в державотворенні, у подоланні важких постколоніальних травм і сподіваємося, що наш конкурс стане принадним прецедентом для всіх тих в Україні, кого не задовольняє існуючий стан справ. Хто прагне забезпечити їй майбутнє, якого вона заслуговує.
Інтерв’ю взяла
Світлана КОРОНЕНКО
Отже, двадцять років! Двадцять років відбувається Міжнародний конкурс з української мови ім. П. Яцика. За цей час змінилося кілька президентів. Кілька голів парламенту. І набагато більше прем’єрів. А скільки розпалося патріотичних, освітніх, культурних організацій та політичних партій! У нас довго доводиться шукати щось гуманітарно важливе, справді життєздатне й утривалене в часі. Здебільшого все нагадує солом’яний вогонь — спалахнуло і зникло. Пам’ятаю, коли тільки розпочинався мовний конкурс, що після смерті видатного мецената й ініціатора його Петра Яцика одержав його ім’я (я тоді була прес-секретарем Ліги українських меценатів), часто доводилося чути, що ідейного запалу, енергії та фінансових джерел в організаторів патріотичного марафону вистачить ненадовго. Мовляв, тричотири роки — і кінець!
Є якісь закони живучості цього проєкту. Про цю загадку говорю з головним меценатом конкурсу, президентом Ліги українських меценатів, доктором фармацевтичних наук, професором, завідувачем кафедри промислової, клінічної фармації та клінічної фармакології НМАПО імені П. Л. Шупика, головою Наглядової Ради фармацевтичної фірми “Дарниця” Володимиром Антоновичем Загорієм.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
