Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Презентація · “Рецензент прикутий до предмета рецензії, як каторжник до тачки”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Post. Post.Skriptum Післямова до “Postskriptum’ів” про суть сучасних есеїв від Тараса Головка

Слово Просвіти, №44 за 2019 рік

Микола ГРИНЬ, член НСЖУ Не відкрию Америку, коли скажу, що майже в кожного читача або ж глядача після прочитання книги, перегляду вистави чи кінофільму виникають певні думки, асоціації, емоції. Одні люди їх глибоко ховають у свою душу, інші — прагнуть поділитися ними з друзями, знайомими у розмові або ж викладають все це письмово і оприлюднюють. Це свого роду підсумок чи ж висновок отриманих чи обнадійливих емоцій, або ж втрачених ілюзій, інструмент, що дозволяє висловити все, що хочеться. Навіть якщо цей текст, а мова піде саме про літературні тексти, є завершеним і логічним. Таким правом висловити власну думку після прочитаних творів скористався і Тарас Головко у нещодавно оприлюдненій столичним видавництвом “Педагогічна думка” книзі есеїв “Postskriptum’и” (Тарас Головко. Postskriptum’и. Есеї. К., Педагогічна думка, 2019. — 240 с.). Це літературно-критичне видання зібрало під оригінально оформленою обкладинкою, яка є яскраво промовистою метафорою про світло і тінь книгочитання, публікації про найцікавіші, на його думку, видані літературні твори останніх років, які прийшли до читача з вітчизняних столичних та периферійних видавництв України. Есеї спершу побачили світ на шпальтах всеукраїнських авторитетних газет “День”, “Слово Просвіти”, “Україна молода”, “Українське слово — литаври”, “Культура і життя”. Це робить колективам редакцій особливо велику повагу і честь. Хоч як прикро про це говорити, але нині більше уваги книжковому роздоллю приділяють онлайнові платформи в мережі інтернету. Серед них виокремлю “Письменницький портал Пилипа Юрика”, “ЛітАкцент”, “Буквоїд”, “Жінка — Українка”, українсько-канадський інтернет-часопис “Порт- Фоліо”. Хай вибачать ті, кого не назвав. А ось друковані засоби масової інформації в переважній більшості повернулися спиною не тільки до письменників-початків, а й маститих “зубрів” красного письменства та їхніх творів. Звісно, страждають від цього не тільки вони, а й численна армія читачів. Їм досить важко і складно зорієнтуватися в книжковому океані новинок, бо не знаходять там бодай коротеньких відгуків про книги. Я вже не говорю про розлогі критичні рецензії чи есеї, огляди творів окремих авторів, які б слугували своєрідним компасом літературного книжкового ринку. Власники і засновники ЗМІ говорять, що не вистачає для таких публікацій місця. Тобто, літературний, культурологічний аспект знову на задвірках життя. Ніби й не розуміють, що осмислені, проаналізовані літературні новинки відкривають українському читачу багато цінного, допомагають йому сформувати світогляд, активну життєву позицію. Врешті, відділити якісне зерно від літературної полови. Чого гріха таїти, її останнім часом немало в творчому середовищі. Це звідтоді, як з’явилася можливість видавати написані твори за власний кошт чи гроші меценатів. З іншого боку — ослабили віжки видавці та літературні редактори, бо вони теж бажають їсти хліб з маслом. Ось і розплодилося немало графоманів. Усі вони з першої книги-метелика вважають себе класиками, які міцно тримають за бороду самого Бога. Коли ж прочитаєш у соціальних мережах не відредаговані ніким їхні оди самовихваляння, то від орфографічних, стилістичних та інших мовознавчих “вихилясів” стає моторошно… Звісно, все це можна залишити на совісті авторів. Мовляв, Бог їм суддя. А можна ж із відкритим забралом на весь голос сказати: “Іду на ви!” І сказати автору про його зневагу до слова чи оприлюднених фактів. Саме так прагне робити Тарас Головко у своїх есеях. Візьмемо для прикладу есей “Від київської княгині — до королеви двох держав” про книгу Наталії Крутенко “Анна Ярославна. Історико-літературна і мистецтвознавча розвідка”. Тут він відверто дивується позиції чи позі авторки і піддає гласності, чому до неї в немилість потрапив науковець зі світовим ім’ям, професор Гарвардського університету Омелян Пріцак, і яка не наводить жодних аргументів чи фактів, на яких би ґрунтувалася критика видатного вченого, сходознавця, почесного доктора всесвітньо відомих університетів. Без викрутасів зауважує він авторці й про категоричність деяких суджень, поспішність в оцінках однієї з доньок великого князя Київського Ярослава Мудрого — Єлизавети, яка назавжди ввійшла в історію трьох європейських країн — України, Норвегії і Данії. Аналіз есеїв дає підстави говорити, що Тарас — фаховий читач. Насамперед скажу, що він народився і виріс у літературному середовищі. Його батько — відомий український поет і прозаїк, лауреат літературних премій Дмитро Головко, родове коріння якого живиться соками славної землі легендарних Пісок на Чернігівщині, яку сходив босими ногами і славетний Павло Тичина, мама — мовознавець, у минулому — багатолітній науковий співробітник столичного музею імені Лесі Українки. У нього за плечами — факультет журналістики столичного університету імені Шевченка, робота на відповідальних посадах у Держтелерадіо, журналі “Трибуна”, департаменті видавничої справи та преси у Держкомітеті телебачення та радіомовлення, в секретаріаті комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Він активно співпрацює з різноманітними друкованими періодичними виданнями. Видно, що він любить літературу як явище життя, отож і критика в нього — актуальна літературна публіцистика. У багатьох випадках це справжня філософія. Тут доречно скористаюся словами літературного героя роману Василя Туркевича “Перст Демона”, наведеними Тарасом Головком в есеї “Вигнанець із раю”, що він, “пробачте за порівняння, не верблюд у кінському табуні”. Навпаки, виступає “тонким психологом, здатним глибоко дослідити всю гаму людських почуттів, потягів і інстинктів”, як він говорить в есеї “Ігри для дорослих” про автора роману “Заборонені барви” Юкіо Місіму. Зрозуміло, справжня критика не мед, не комплімент. Навіть не карамелька, від якої солодко в роті. Нинішні автори романів-повістей досить болісно сприймають критичні зауваження на їхні твори й інколи неадекватно реагують. Очевидно, це ще совдепівська відрижка. Адже тоді за літературною критикою маскувалася ідеологічна боротьба, коли енергію критиків єдина правляча партія спрямовувала на справжню громадянську війну в літературному процесі. І в ній критикам відводилася роль не миротворців, а справжніх громил. І письменників, і їхніх творів. Згадаймо, як голосно окремі знавці шамотіли у компартійні вуха, як, за влучним висловом професора Анатолія Погрібного, вони “телеграфними стовпами” дубинили авторів геніальних творів. Лише за те, що вони не втискалися в заготовлене партійними опричниками прокрустове ложе методу соціалістичного реалізму. Безумовно, це призвело до того, що й сьогодні в українській літературі лави професійних критиків досить рідкі. Зі старшого покоління тут згадуються Григорій Сивокінь, Володимир Панченко, Григорій Клочек, Михайло Наєнко, Віталій Дончик, Роксана Харчук. Згодом обойму критиків поповнили Михайло Бриних, на жаль, покійний, Антоніна Царук, Олег Гончаренко, Костянтин Родик з його групою незалежних експертів популярного рейтингу “Книжка року”. Можливо, з читачів ще хтось додасть три-п’ять авторів. Хоч би як там було, але вони не забезпечили у нас перевиробництво критики. Як, до речі, нема в нас ще й перевиробництва гідних найвищої книжкової полиці творів. До цього ще дуже далеко. І тому приємно, що останнім часом ці ряди поповнилися новим ім’ям знавця літературного процесу держави Тараса Головка. Яскравим підтвердженням цієї думки є й його книга “Postskriptum’и”. До речі, про бідність, а якщо відвертіше, то про занедбаність жанру фундаментальної критики, йшлося і на минулому з’їзді українських письменників. Така відвертість радує, бо все-таки згадали про класичну тріаду: письменник— критик—читач, яка залишається об’єктивною закономірністю літературного процесу. Та, мабуть, усе-таки наші письменники не забули й геніальні слова Тараса Шевченка. Він же справедливо ображався, що протягом десяти років про його творчість “ніхто не гавкне й не лайне”… Та й Бориса Пастернака тут можна згадати, який зауважував, що велика література існує лише у співробітництві з великим читачем. А великого читача може залучити лише критик. Саме він є тим містком з одного літературного берега на інший. Отож актуальність книги досліджень Тараса Головка книжкових новинок беззаперечна. Насамперед тому, що переважна більшість його есеїв, а він узяв на себе місію опонента до авторів 56 книг (саме стільки оглядів опубліковано в книжці), має високу якість текстів, їхній пристойний літературний рівень. У есеї “Нові про-файли на Шевченка” з нагоди виходу книги Леоніда Ушкалова “Моя шевченківська енциклопедія: із досвіду самопізнання” Тарас зауважує, що ця книга “супроводжується аргументованими авторськими спостереженнями, висновками”… й у ній “автор постає справжнім інтелектуалом і науковцем з колосальним багажем знань, здатним запропонувати широкому читацькому загалу власне бачення місця і ролі Тараса Шевченка” не лише в європейській, а й світовій культурній цивілізації”. Сказане повною мірою стосується й автора післямов до рецензованих книг. Він аналізує тексти різноманітного спрямування і жанрів. Це підтверджує багатогранність його уподобань, дозволяє зіставити їх, визначити риси подібності чи відмінності, індивідуальні творчі особливості авторів книг і автора есеїв, його бажання розібратися в світі сучасної літератури і бути там своєрідним обізнаним і ерудованим екскурсоводом. Есеї Головка, як і облюбовані ним для аналізу літературні твори, цікаво читати, а інколи й перечитувати. Хоч його система книжкових та пізнавальних координат рецензованих книг не обов’язково пересікається зі світосприйняттям читача. Як і рецензовані книги, його есеї насичені широким діапазоном проблематики. Вони провокують на діалог, створюють особливе поле для розмови про вітчизняну чи зарубіжну літературну творчість, літературного процесу, літературного ландшафту. Коли читаєш есеї Тараса, відчуваєш, що він вкладає у свою творчість темперамент, свої погляди на життя. Це сприяє то-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин