Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Довго ще гасити Україні · ватру, якій тісно на Майдані”. Поетичний автограф · с. 12сторінка оригіналу ↗

Сергій ЦУШКО Знайти спільну мову

Слово Просвіти, №44 за 2019 рік

Постійний дописувач “Слова Просвіти” письменник Сергій Цушко цього року жнивує. Побачило світ друге доповнене видання збірки “Закоханий мандрівець”, вийшла книжка нових поезій “Метелик у місті”, презентація якої відбудеться 15 листопада о 17-00 в Будинку письменника НСПУ. Подаємо з неї добірку віршів. * * * Побоюючись, що не зрозуміють, говоримо багато і невлад. Я мовчазних люблю, що гордо мріють, викохують у душах щедрий сад. Я мовчазних люблю. Своя в них мова, що зверхності й глупот не визнає. Взаєморозуміння праоснова — нам труд натхненний щастя додає. Усе доречне: лінії, і звуки, і барви, що нам прикрашають дні. Коли ж говорять в праці вмілі руки — мовчать поштиво вірші і пісні. * * * Шукаю у Києві Київ. Жартую? Які там жарти! — Після донецьких батиїв недостовірні всі карти. Печерськ, Кожум’яки зникають — усюди віп-зони, зек-зони, де не поглянь — закривають небо скляні терикони. Де моє місто зелене? Між сміттєзвалищ і МАФів хворі в столиці легені від епідемії мафій. Про ватажка Усе літо браві соняхи, рівняючись на сонце, гордо несли свої голови. Та прийшла осінь, засунула сонце за хмари, і соняхи, втративши ватажка, покірно опустили їх долу. А назавтра мовчазні люди скарали осиротілих на горло. Небесна Сотня В тузі до землі припали квіти, димом все ще дихає бруківка. Килимом скорботним не закрити, не замаскувати крові цівки. Погляд тỳжний підніми до неба, щоб сльозі Майдан не обпекти: обгорілі, недострілені дерева мають тут ще зеленіти і рости. Пливе сива кача по Тисині. Постріли ці — не останні. Довго ще гасити Україні ватру, якій тісно на Майдані. Лютий 2014 р. * * * Цвіте бузок від Харкова до Львова і перегукуються солов’ї, ведуть одвічну приязну розмову верхів’я кримські і сумські гаї. Звільняючись від гніту і облуди, вертаючи омріяні права, назустріч одне одному йдуть люди, шукають доброзичливі слова. Все улягає вічному закону одужання після болючих втрат. …і тільки з-за російського кордону гарикають то мат, то автомат. Бджолина туга Бджола повік не визнає принуки, невправної дрижливої руки, та лагідно цілує-пестить руки, що стільки літ ладнали стільники, що пахнуть медом, квітами і потом, — того, хто на хвороби і жалі єдині ліки уживав — “робота”, найпомічніший засіб на землі. І навіть перепродана другому, у вулик переселена чужий, вона не раз вертатиме додому з надією: а раптом він живий… ІЗ ЦИКЛУ “У школі життя” Історія Співчуваю нашим учителям, знавцям Давньої Греції і Риму, яким увесь час доводиться зубрити історію України і щоразу з острахом іти до класу — а щó як, стоячи біля дошки, почують важке запитання, на котре треба знайти відповідь, яка вже завтра буде неправильна, і не дай, Боже, розповідати урок своїми словами, а не по шпаргалці, написаній суворими методистами, що можуть залюбки поставити не лише “2” чи “5”, а всі двадцять п’ять років суворого режиму. Географія У школі вчили біля карти, у штабі — переставляючи прапорці. Онук запам’ятовує назви — Донецьк, Маріуполь, Щастя, які приносять переселенці — пришельці з іншої планети. * * * Золота рибка в акваріумі прозорої сукні — пливеш ошелешеною вулицею, що тисячами пар очей вбирає твоє світіння під побляклим софітом сонця й гарячково метикує: де б його дістати вдатний невід, щоб ти не зникла безслідно в киплячому вирі. А ти пливеш недоторканна, непідвладна нікому й належачи усім разом, а найперше — самій собі та ще тому щасливому рибалці, який поки й не здогадується, що колись потрапить на твій звабливий гачок. * * * Мені кажуть: не дивися під ноги — якщо й знайдеш гаманець, однаково кинешся шукати власника; хоч сонце зблискує з калюж, проте світить із височіні; вивчаючи носки своїх черевиків, проґавиш у натовпі друга. Їм кажу: дякую за науку, однак, пильнуючи дорогу, не наступлю на мурашку, не зважаючи на те, що блищить, уникну засліплення облудним, а справжній друг підійде сам, привітається і, замість докучливих повчань, запитає: “Щó в тебе, брате, на душі?..” Спілкування Песик дивиться нам в очі — спілкуватись дуже хоче. Нашу мову розуміє, лиш своє сказать не вміє. А папуга не вгаває — він і слів багато знає, але всім набрид уже, бо повторює чуже. Чую сленг ординський твій і прошу тебе як друга: краще будь, мов пес, німий, ніж дурненький, як папуга! Знайти спільну мову Сьогодні вкотре не почув принизливого “Гаварітє па-чєловєчєські!”, бо й сам не вимагав: “Скажи — паляниця!” та добирав обачно слова і бодай на хвилину визволив з імперського полону голосисту продавчиню, яка — мабуть щиро — мовила услід приязне: “Дякую! Приходьте ще…” Бо ж не щодня у неї купують яблука українські поети. * * * Попросили завести сліпого в метро. Довів до вагона й передав у добрі руки. Скільки разів і сам неборака був естафетною паличкою, яку зігрівали і передавали далі й далі добрі серця. * * * У соняшниковім кошику села зернини хат темніють серед цвіту, і ласкою їх зігріває літо, поки зима ущент не замела чи бур’янів стіна не здійнялась (світитимуть лиш хатнищ пустки чисто) й не видзьобав ущент безжальний час — а мешканців не вилузало місто… Старий будинок Він ще живий. У пітьмі ночі ще пломінь жевріє в душі. Але уже на нього точать бульдозери свої ковші. Допоки не настав світанок і страти невблаганна мить, своє життя він наостанок ще подумки перебіжить. Не проклинатиме нікого. І тільки щастя одного всю ніч проситиме у Бога для тих, що зрадили його. Метелик у місті Ніжне створіння лугів і садів, недовговічне і пломенисте — дурнику, як ти сюди залетів у кам’яне, закіптюжене місто? Щó тебе звабило, щó ти шукав не на Десні, чи Унаві, чи Альті? — поміж отруєних квітів і трав на неживому, брудному асфальті? Втім, я здогадуюсь: крихітний тив пекло примчав зі своєї оселі від самогубства нас уберегти, вивести, ніби Мойсей із пустелі… Вогники життя Метелик живе лиш один день — від сходу до заходу сонця — й не знає, що черепахи живуть сто літі що у світі є ще щось, окрім квітів, котрих щодня карають на горло й урочисто хоронять у трунах кришталевих ваз, тому вважає, що все довкола — для нього й не заздрить нікому — ні черепасі, ні квітам, ні сонцю чи й посивілому поетові, який з ніжністю спостерігає, як найбільший у світі метелик — рідна дружина — пестить живі кімнатні квіти — пломінкі вогники такого нетривкого і короткого життя.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин