“Довго ще гасити Україні · ватру, якій тісно на Майдані”. Поетичний автограф · с. 12сторінка оригіналу ↗
Сергій ЦУШКО Знайти спільну мову
Слово Просвіти, №44 за 2019 рік
Постійний дописувач “Слова Просвіти” письменник Сергій
Цушко цього року жнивує. Побачило світ друге доповнене видання збірки “Закоханий мандрівець”, вийшла книжка нових поезій “Метелик у місті”, презентація якої відбудеться 15 листопада о 17-00 в Будинку письменника НСПУ. Подаємо з неї добірку віршів.
* * *
Побоюючись, що не зрозуміють, говоримо багато і невлад. Я мовчазних люблю, що гордо мріють, викохують у душах щедрий сад.
Я мовчазних люблю. Своя в них мова, що зверхності й глупот не визнає. Взаєморозуміння праоснова — нам труд натхненний щастя додає.
Усе доречне: лінії, і звуки, і барви, що нам прикрашають дні. Коли ж говорять в праці вмілі руки — мовчать поштиво вірші і пісні.
* * *
Шукаю у Києві Київ. Жартую? Які там жарти! — Після донецьких батиїв недостовірні всі карти.
Печерськ, Кожум’яки зникають — усюди віп-зони, зек-зони, де не поглянь — закривають небо скляні терикони.
Де моє місто зелене? Між сміттєзвалищ і МАФів хворі в столиці легені від епідемії мафій.
Про ватажка
Усе літо браві соняхи, рівняючись на сонце, гордо несли свої голови.
Та прийшла осінь, засунула сонце за хмари, і соняхи, втративши ватажка, покірно опустили їх долу.
А назавтра мовчазні люди скарали осиротілих на горло.
Небесна Сотня
В тузі до землі припали квіти, димом все ще дихає бруківка. Килимом скорботним не закрити, не замаскувати крові цівки. Погляд тỳжний підніми до неба, щоб сльозі Майдан не обпекти: обгорілі, недострілені дерева мають тут ще зеленіти і рости. Пливе сива кача по Тисині. Постріли ці — не останні. Довго ще гасити Україні ватру, якій тісно на Майдані.
Лютий 2014 р.
* * *
Цвіте бузок від Харкова до Львова і перегукуються солов’ї, ведуть одвічну приязну розмову верхів’я кримські і сумські гаї.
Звільняючись від гніту і облуди, вертаючи омріяні права, назустріч одне одному йдуть люди, шукають доброзичливі слова.
Все улягає вічному закону одужання після болючих втрат. …і тільки з-за російського кордону гарикають то мат, то автомат.
Бджолина туга
Бджола повік не визнає принуки, невправної дрижливої руки, та лагідно цілує-пестить руки, що стільки літ ладнали стільники, що пахнуть медом, квітами і потом, — того, хто на хвороби і жалі єдині ліки уживав — “робота”, найпомічніший засіб на землі. І навіть перепродана другому, у вулик переселена чужий, вона не раз вертатиме додому з надією: а раптом він живий…
ІЗ ЦИКЛУ “У школі життя”
Історія Співчуваю нашим учителям, знавцям Давньої Греції і Риму, яким увесь час доводиться зубрити історію України і щоразу з острахом іти до класу — а щó як, стоячи біля дошки, почують важке запитання, на котре треба знайти відповідь, яка вже завтра буде неправильна, і не дай, Боже, розповідати урок своїми словами, а не по шпаргалці, написаній суворими методистами, що можуть залюбки поставити не лише “2” чи “5”, а всі двадцять п’ять років суворого режиму.
Географія У школі вчили біля карти, у штабі — переставляючи прапорці. Онук запам’ятовує назви — Донецьк, Маріуполь, Щастя, які приносять переселенці — пришельці з іншої планети.
* * *
Золота рибка в акваріумі прозорої сукні — пливеш ошелешеною вулицею, що тисячами пар очей вбирає твоє світіння під побляклим софітом сонця й гарячково метикує: де б його дістати вдатний невід, щоб ти не зникла безслідно в киплячому вирі.
А ти пливеш недоторканна, непідвладна нікому й належачи усім разом, а найперше — самій собі та ще тому щасливому рибалці, який поки й не здогадується, що колись потрапить на твій звабливий гачок.
* * *
Мені кажуть: не дивися під ноги — якщо й знайдеш гаманець, однаково кинешся шукати власника; хоч сонце зблискує з калюж, проте світить із височіні; вивчаючи носки своїх черевиків, проґавиш у натовпі друга.
Їм кажу: дякую за науку, однак, пильнуючи дорогу, не наступлю на мурашку, не зважаючи на те, що блищить, уникну засліплення облудним, а справжній друг підійде сам, привітається і, замість докучливих повчань, запитає: “Щó в тебе, брате, на душі?..”
Спілкування
Песик дивиться нам в очі — спілкуватись дуже хоче. Нашу мову розуміє, лиш своє сказать не вміє.
А папуга не вгаває — він і слів багато знає, але всім набрид уже, бо повторює чуже.
Чую сленг ординський твій і прошу тебе як друга: краще будь, мов пес, німий, ніж дурненький, як папуга!
Знайти спільну мову
Сьогодні вкотре не почув принизливого “Гаварітє па-чєловєчєські!”, бо й сам не вимагав: “Скажи — паляниця!” та добирав обачно слова і бодай на хвилину визволив з імперського полону голосисту продавчиню, яка — мабуть щиро — мовила услід приязне: “Дякую! Приходьте ще…” Бо ж не щодня у неї купують яблука українські поети.
* * *
Попросили завести сліпого в метро. Довів до вагона й передав у добрі руки. Скільки разів і сам неборака був естафетною паличкою, яку зігрівали і передавали далі й далі добрі серця.
* * *
У соняшниковім кошику села зернини хат темніють серед цвіту, і ласкою їх зігріває літо, поки зима ущент не замела чи бур’янів стіна не здійнялась (світитимуть лиш хатнищ пустки чисто) й не видзьобав ущент безжальний час — а мешканців не вилузало місто…
Старий будинок
Він ще живий. У пітьмі ночі ще пломінь жевріє в душі. Але уже на нього точать бульдозери свої ковші.
Допоки не настав світанок і страти невблаганна мить, своє життя він наостанок ще подумки перебіжить.
Не проклинатиме нікого. І тільки щастя одного всю ніч проситиме у Бога для тих, що зрадили його.
Метелик у місті
Ніжне створіння лугів і садів, недовговічне і пломенисте — дурнику, як ти сюди залетів у кам’яне, закіптюжене місто?
Щó тебе звабило, щó ти шукав не на Десні, чи Унаві, чи Альті? — поміж отруєних квітів і трав на неживому, брудному асфальті?
Втім, я здогадуюсь: крихітний тив пекло примчав зі своєї оселі від самогубства нас уберегти, вивести, ніби Мойсей із пустелі…
Вогники життя
Метелик живе лиш один день — від сходу до заходу сонця — й не знає, що черепахи живуть сто літі що у світі є ще щось, окрім квітів, котрих щодня карають на горло й урочисто хоронять у трунах кришталевих ваз, тому вважає, що все довкола — для нього й не заздрить нікому — ні черепасі, ні квітам, ні сонцю чи й посивілому поетові, який з ніжністю спостерігає, як найбільший у світі метелик — рідна дружина — пестить живі кімнатні квіти — пломінкі вогники такого нетривкого і короткого життя.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
